Мы в соцсетях

У 1913 році, коли питання будівництва приватного рейкового під’їзного шляху, спочатку вузькоколійного, потім ширококолійного, від Новоекономічного рудника Донецько-Грушівського акціонерного товариства кам’яновугільних і антрацитових копалень до станції Гришине Катерининської залізниці було остаточно вирішене, постало нове питання: яким чином обслуговувати інші рудники, що закладалися тоді у Добропіллі, Липовій балці, на Лисій горі, у Сазоновій балці тощо. Так з’явився проект «Гришинських північних колій», однією з яких, на думку ради з’їзду гірничопромисловців півдня Росії, мала бути «гілка на Григоріївку».

Згідно із задумом власника Григоріївського рудника, генерал-майора В.С. Токайшвілі, під’їзною колією до його підприємства мала бути гілка протяжністю 4 версти від роз’їзду Сухецький до межі маєтку Григоріївка, що в Липовій балці. Тут видобували вугілля кустарним способом - як на руднику генерал-майора, так і у дрібних орендарів і артільників. Безпосередньо до шахт мали примикати ґрунтові й рейкові під’їзні шляхи від кінцевої станції «гілки на Григоріївку». Станом на 1915-1916 роки обсяги вивезення вугілля з шахт у Липовій балці за сприятливих умов оцінювалися в 4-6 млн. пудів (65-98 тис. т) на рік. Окрім вугілля, передбачалося вивезення хліба, оскільки поруч по селах і хуторах працювали млини.

Відповідь міністерства шляхів сполучення стала для Токайшвілі справжнім «холодним душем». Гілку на Григоріївку будувати за рахунок держави в профільному відомстві погодилися, але… за умови повної компенсації витрат на будівництво з боку власника Григоріївського рудника. Такі умови генерала не влаштовували. А от державних чиновників не влаштовувала якість вугілля марки «Т», що видобувалося у Липовій балці, а також нестабільність показників вуглевидобутку (400 тис. пудів у 1909 році, 30 тис. - у 1914-му). За таких умов ризикувати державними коштами, до того ж в умовах ймовірної війни з Німеччиною й Австро-Угорщиною, було надто ризиковано.

Що ж собою являв Сухецький роз’їзд до революції 1917 року, де він був розташований? Це була звичайнісінька будка колійників із колодязем з питною водою. Вона розташовувалася на 11-й версті від станції Гришине на ділянці Гришине-Добропілля (будувалася у 1914-1916 роках) поруч із переїздом – залізничне полотно тут перетинала ґрунтовка. Зараз це район передвхідного світлофора станції Родинська з боку станції Мерцалове. Назву роз’їзд успадкував від найближчого населеного пункту – Сухецької колонії, де проживали німці лютеранського віросповідання. Від колонії до будки було 900 м.

На цьому місці 100 років тому був Сухецький роз’їзд. Видно залишки залізничного переїзду і фундаменту будки колійника (поодиноке дерево біля залізничного полотна).

У 1916-1918 роках, здавалося б, була остаточно вирішена доля Сухецького роз’їзду. Весною 1918 року його мали відкрити для прийому вугілля. Шахти на правому схилі Липової балки мали обслуговуватися рудниковою вузькоколійкою із кінною тягою, куди вугілля доставлялося б на вантажний пункт роз’їзду вагонетками. Це було б у 5,5 разів дешевше, аніж везти його гужем на станцію Мерцалове, або майже втричі дешевше, аніж гужем на той самий Сухецький роз’їзд. Шахти на лівому схилі Липової балки мали обслуговуватися станцією Паровична (західніше сучасної Никонорівки Добропільського району), що передбачалася на проектованій залізничній лінії Гришине (Сухецький) – Краматорська, до якої мали примикати ґрунтовки й шахтні вузькоколійки.

Восени 1918 року, під час революційних подій у країні, владі вже було не до Сухецького роз’їзду. Роздільний пункт у якості роз’їзду так і залишився на папері. Збереглися декілька карт 20-х років минулого століття із позначенням Сухецького роз’їзду, та всі вони – з геологічного комітету, а не з наркомату шляхів сполучення…

Карта Генштабу РСЧА (1937-1942 рр.) із позначенням будки Сухецького роз’їзду, грунтовки через нього до колонії Сухецька і старих шахт у Липовій балці (Федорівка)

Втім, історія «Сухецької будки» на цьому не закінчилася. Капітальна споруда існувала до Другої світової війни - залишки її фундаменту ідентифікуються й досі. А колодязь ще довго поїв водою мешканців села Сухецьке. Старожили досі згадують добрим словом «м’яку воду».

Однак і це ще не все: в середині ХХ століття біля зруйнованої будки зупинялися приміські потяги. Завітайте до Сухецького і послухайте розповіді старожилів про те, як вони удосвіта поспішали на ранкову «електричку» до «Сухецької будки»…

Автор:
 Павло Бєліцький
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости