Мы в соцсетях

Репресоване селянство заслуговує на пам’ять і добре ім’я

Поделиться в Фейсбуке Рассказать Вконтакте Написать в Твиттер
  • 28 июля 2017
  • 0

З давніх давен українці господарювали на землі. Цьому сприяли багата родюча земля та теплий м’який клімат. Стигли на ланах пшениця й жито, ріпа, буряк та капуста, а згодом - картопля, сонях, квасоля, баштанні культури, кукурудза, а у садах - черешні, яблуні, груші та сливи. Веселі і працьовиті українці збирали щедрі врожаї, годували свої родини та свійських тварин, а залишки возили на ярмарки, заробивши славу годувальників всієї держави. Працювали на землі великими родинами. В останню чверть XIX століття до нас у Пустинку прибули селяни з Херсонської губернії. Вони взяли у пана Розинга в довгострокову оренду по 20 десятин землі. Це були родини Малишів, Школових, Алексеєвих, Ткаченків, котрі поставили просторі хати, обзавелися худобою, кіньми. Місцеві називали їх тавричанами. Вони й колишні кріпаки Марини, Ткачуки та Карнаухи, що теж стали газдами, перетворили Пустинку та навколишні села Новомиколаївку, Новоолександрівку та Отрадне на багатий і квітучий край.

У волосних селах були відкриті лікарні, навчальні заклади, тож селяни, які бажали навчати дітей, возили їх на власних бричках до школи чи училища, або учні жили у родичів, чи на квартирі. Віддавали також дітлахів на навчання до теслярів, бондарів, шевців, кравців, кухарів. Так, мешканка Пустинки Гаша Колодна навчалася у Селидівці у найкращого кравця. За сім років, ставши першокласною модисткою, повернулась до Пустинки і до 70-х років минулого століття обшивала село. Все уміла Гаша Устимівна: шила верхній жіночий і чоловічий одяг, модні сукні й сорочки, галіфе і брюки-дудочки, виготовляла войлок і валянки, лагодила швейні машинки. Такими суперкравчинями були й Гусакова з села Жовте, бабуся Галини Зіви, й тітка Уляшка з Новоолександрівки, про яку розповідала вчителька Валентина Солод.

Ковалів, мулярів, стельмахів, гончарів у селах вистачало. Було багато худоби, тож в кожному селі був ветеринар. За порядком спостерігав становий пристав. У селі Жовте на початку XX століття були амбулаторія, земська школа, пошта, комутатор, який забезпечував телефонний зв’язок. Уже тоді був і залізний плуг, і трактори «Фордзон-путиловец», і вантажівка «АМО». Селянство було заможним, бо наживало статки власною працею. А хто не хотів працювати на землі, подалися у пролетаріат: у Юзівку, на заводи або на залізницю.

До речі, Пустинка та Отрадне до 1861 року належали Розингам, Жовте, Новомиколаївка та Новоолександрівка – Бахірєвим, а Новоюріївка – Сонцовим. Під час аграрної реформи 1907-1911 років на одрубних землях, що дворянство продало державі, виник так званий «столипінський» хутір Новогригоріївський - його заснували на правому березі річки Солоної на схід від Отрадного по лівий бік Палієвої балки. Засновники хутора - родини Передріїв, Кошових, Корнієнків, Маслів, Дзюбів, Слухаїв, Демченків. Там розбили сад, сіяли пшеницю, кукурудзу. Відкрили невеличку шахту, де працювало 6 робітників. Терикон цієї шахти розорали у 60-ті роки ХХ століття.

Здавалося б, селяни могли жити вільно, та почалася Перша світова війна, а потім жовтневий переворот. Більшовики, обіцяючи рівність, свободу і демократію, заручилися підтримкою пролетарів та частини селянства. А потім все націоналізоване розграбували. Як наслідок - голод 1921 року. Щоб зберегти владу, запровадили червоний терор та військовий комунізм. Уповноважені продрозкладки та продзагонів накинулися на селянство, обклали непосильними податками майже на всі продукти виробництва, крупну рогату худобу, птахів. За несплату впровадили суворе покарання аж до конфіскації майна. Селяни чинили спротив, а влада відповіла постановою «Про посилення боротьби з контрреволюцією на селі».

Непоодинокими були випадки, коли селянам пропонували вибір: вступати до колгоспу, або бути розстріляним. Жителька Новоолексіївки Т.М. Єфросиніна (Макаренко) розповідала, що активісти все забрали з будинку. А жителька Новогригоріївського хутора з родини потерпілого від репресій Павла Дзюби говорила, як місцеві комсючки (тобто комсомольський актив) ходили по хутору з прапорами, лаялись, лазили по горищах, льохах та скринях, крали усе. У Новоолексіївці пограбованих селян із малечею, без майна і худоби, викинули з рідних домівок. Так вони вирили землянки і заснували Куркульський хутір – висилки. Розкуркулили їх у 1929 році, а під час Голодомору, у 1933-му, вони просилися до колгоспу «Шлях бідноти». Його голова Т.Ф. Стрільник прийняв багатодітних Пелагею Солод та Явдоху Сороку, які завдяки цьому вижили і дітей від голоду врятували. А коли головою колгоспу став А.І. Гук, він прийняв до колгоспу Антона і Тимоху Єфросиніних, Саву Придатька, Ольгу Педенко.

Донька Гука Г.А. Чечета згадала декілька прізвищ засланців Куркульського хутора, чиїх прізвищ немає у книгах «Реабілітовані історією». Вони заслуговують на пам’ять і добре ім’я, яке зганьбила більшовицька влада. Отже олексіївці, репресовані сталінським режимом: Макар Макаренко, Панфіл Ярош, Федір Хацько, Іван Хацько, Аврам Хацько, Денис Авраменко, Дмитро Авраменко, Іван Авраменко, Семен Хацько, Павло Гайдоба, Гаврило Колісник, Іван Колісник, Микита Зіва.

Як розповідала Галина Зіва, її мати Марія Павлівна і тітка Галина походили з родини Гусаків, яка мешкала в с. Жовте. У них були кравці і швачки, всі добре працювали і заробляли гроші. На початку 30-х років родину розкуркулили і вислали до Архангельського краю, залишивши лише діда і бабу. Предки Галини Захарівни по батьківській лінії теж були репресовані. Прадід Петро Марин жив у с. Жовте, у нього було троє дітей: Іван, Василина і Мотря. Мотря і була бабусею Галини Зіви. Як заможних господарів батька і сина Івана вислали у Північний край, а Василина і Мотря вийшли заміж, і це їх врятувало. Мотря вийшла за Павла Утку, у них було троє дітей: Грицько, Семен і Захарько, батько Галини Зіви. Він був коваль, будував хати. А його брат Грицько Утка (1902-1981) пристав до комуністів, розкуркулював селян, став головою колгоспу, та у 1932 році він був заарештований, його судили і вислали на будівництво Біломорканалу.

Бабуся О.О. Янчук Євдокія Колісник, 1910 року народження, жила у Селидівці, мала велику працьовиту родину. Та активісти все забрали, вигнали з хати, заслали у Сибір на сплав лісу разом із дітьми Софією, Тетяною, Ольгою, Григорієм. Діти згодом повтікали без документів до Сталіно, там наймалися на роботу і жили, аж поки матір не відбула строк, а потім оселилися у Петрівці.

З тавром «куркуля» жив першопоселенець Новоолексіїки Антон Єфросинін, бо відмовився вступати до колгоспу, жив у землянці на висилках. Сергій Масло, який жив у Юріївці, був одружений на Ірині Полупан. вони були господарями, мали багато дітей. І до них приїхали, забрали коней, а у Ірининої сестри, Марії Полупан, відібрали скриню з добром. Родину Маслів готували на висилку, та їхній син, 12-річний Павло, підробив документи, що вони незаможні середняки. Так голі й босі Масли все ж залишилися вдома.

Микола Полупан згадував про свого батька Петра Юимовича: «Був він грамотний, ріс у родині священнослужителя, але, мабуть, через віру в Бога у батька все відібрали, вилучили документи й викинули з хутора, як тоді говорили, з «вовчим білетом». У жодному селі родину не приймали, батька не брали на роботу, а вивезли до концтабору у с. Степанівку біля Курахового і ганяли на роботу до радгоспу. Лише згодом прийняли на небезпечну роботу в шахту-мишоловню саночником.

Макар Макаренко жив в Новоолексіївці, його багатодітна родина статки здобула, працюючи з ранку до ночі. До них прийшли представники влади і почали все тягнути з комори, горища, погреба. І з хати повиносили меблі: комод, дивани, ліжка, шафи, стіл, дзеркала. Обібрана до нитки родина втекла до Красногорівки, де вже були інші тавричани з Пустинки.

Кузьма Афонін прибув до Пустинки з Воронезької губернії наприкінці XIX століття, теслював у пані Розинг. Незабаром він одружився, і пані подарувала молодому подружжю кілька десятин землі. Родина росла, усі працювали, і до 20-х років ХХ століття у них були дві пари коней, лошата, вози. Та накинулися на сім’ю активісти: сім раз описували майно, а потім все до цурочки забрали, тож Кузьма з сімома дітьми опинився просто неба. Посадили його у Гришине до в’язниці, звідки він утік до Красногорівки, і саме туди пригнали пустинців і його родину. Там зліпили землянку й почали жити. Перед війною повернулися додому, та не в свою хату, а в совгоспівську. Однак кожного року його на кілька днів саджали за грати – перевіряли. Ніколи не зрікався Бога, уже сивий як лунь пішки ходив до церкви і по дорозі додому помер куркуль Кузьма Афонін. А сина його Семена , який не вступив до колгоспу, був господарем-одноосібником, розстріляли перед наступом німців за вироком НКВС. (Із спогадів односельців та доньки А.К. Ладичак).

Тавричанин Митрофан Алексєєв загинув на Соловках, місце його заслання відвідала онука Т.І. Алексєєва. На Соловки вислали весь рід цих трударів-хліборобів.

Петро Марин, 1891 року народження, корінний мешканець Пустинки, зазнав розкуркулення і заслання до Північного краю на сім років. Його брати, Корній та Архип з родинами теж були вигнані з хат, пограбовані і потрапили на заслання. Любов Морозовська, онука Архипа Марина, розповідала, що влада його не залишала й після повернення з Півночі - робили обшуки та описували майно.

Терентій Передрій разом з братами прибув у Григоріївку на початку минулого століття. Молоді селяни завзято господарювали, саджали каліброване насіння, читали агрономічну літературу, лишали землю під пар, вводили сівозміну, розбили садки, розводили крупну рогату худобу та коней. Та все відібрала радянська влада, щоб не було багатих. Розкуркулили і Терешка, і Єлісея, і Михея.

Із книги «Реабілітовані історією»:

Алексеєв Никифор Олександрович, 1885 р.н., 3 роки заслання.

Кальчук Данило Гордійович, 1896 р.н., с. Петрівка, 3 роки заслання.

Марин Павло Миколайович, 1904 р.н., с. Пустинка, освіта вища, викладач географії красногорівської фабрично-заводської школи.

Колісник Іван Трохимович, 1886 р.н. х. Отрадний, Пустинської сільради, шість років таборів і позбавлення прав на п’ять років.

Житко Єгор Петрович, 1879 р.н. с. Пустинка, вісім років таборів.

Житко Олексій Петрович, 1911 р.н., червоноармієць , заарештованийу 1944 року.

Корнієнко Федір Йосипович, 1922 р.н., с. Григоріївка Селидівського р-ну, проживав у Кураховому, заарештований у травні 1948 р., засуджений на 6 років 9 місяців ВТТ з конфіскацією майна.

Пилип Ткаченко – першопоселенець Новоолексіївки, поставив хату, родиною обробляли землю, купили меблі, тримали корів і коней. Прийшов голова сільради з активістами розкуркулювати, а Пилип, схопив вила і сказав, що заколе. Так його не заслали, а відправили у копальню до Новоекономічного з вісьмома дітьми. Розстріляні:

Афонін Семен Кузьмич, 1911 р.н., житель с. Пустинка, одноосібник, розстріляний 6.11.1941.

Карнаух Гаврило, народився у Пустинці, заарештований і розстріляний в 1937 р.

Мета цієї праці – привернути увагу громадськості до репресій відносно селянства, яке своєю працею створювало продовольчу стабільність держави. Багато імен наших земляків занесені до книги «Реабілітовані історією». А скільки ще людей пережили конфіскацію майна, арешт, роки таборів… Репресоване селянство заслуговує на пам’ять і добре ім’я, яке зганьбила влада. Вважаю, що у селах, поряд із меморіалами загиблим у роки Другої світової війни, мають стояти брили з іменами селян, обібраних більшовиками, вигнаних з рідних домівок, розстріляних. І до них слід нести квіти, поминати їх.

Липень 2017

Автор:
 Діана Білоконь
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости