Мы в соцсетях

Весілля було, як і спрадавна заведено, веселим. Село танцювало на невеликому майданчику над тоненькою мальовничою повільною річкою, біля садиби батьків нареченого Сашка, кремезного роботящого, але не надто вродливого парубка. Зате наречена, Оленка, була гарненькою й меткою дівчиною з сусіднього села. Не дивно, що гостей на весіллі було багатенько навіть по сільських мірках, де весілля, проводи до армії і навіть прості гостини завжди більш велелюдні, ніж у місті. Прикрите від можливого дощу поліетиленовою плівкою подвір’я, де літерою «п» стояли збиті з дощок дерев’яні столи, ледь витримуючи численний посуд з різноманітними стравами, пляшки з горілкою, вином, самогоном, узваром і газованою водою, впритул до них примостилися довгі лави накриті полотняними «доріжками». Біля криниці були зариті в землю дві діжки з пивом, з яких стриміли над землею довгі гусаки з кранами. Наливай, пий, скільки завгодно. Самообслуговуйся.

Гуляв на тому весіллі й Максим, двоюрідний брат нареченого. Він приїхав з міста і, відверто кажучи, нудився. Гостей зібралося багато, але мало хто з них був йому знайомий. У шкільні роки всі канікули Максим проводив у цьому селі, тому старших з гостей знав, але з ними не розважишся. Однолітків майже не було, бо, ледь закінчивши школу, вони подалися в міста. А молодь якась недолуга, з своїми інтересами й амбіціями. Та й не приймала його вона до свого гурту, бо вік у Максима був перехідним, трохи за сорок – для молоді старий, а для старшого віку – молодий.

Закінчивши танцювати, господарі й гості завернули за столи на нове коло. Максим переступив через лаву й усівся за стіл. Поруч з ним сидів Вовка, з яким він, хоч і знав з дитинства, ніколи особливо не товаришував. Так, «здрастуй» і «до побачення». Він завжди був якимось «задюганим», та й зараз вигляд у нього «не дуже». Поголився, як поганий селянин сіно косить: там жмут щетини стирчить, сям шкіру бритвою зняв. Сорочка наче чиста, але пожмакана, такі й штани. Та яким не був, а з Максимом за одним столом сидів. Горілка додала відвертості, розв’язала язики. Чарка за чаркою, слово за слово – розговорилися. Вовка відразу після закінчення школи подався до міста, закінчив «бурсу», відслужив у армії, обзавівся сім’єю, купив невеличку хатину на окрайці, працював на шахті. Типова біографія, типові набутки. Максим поцікавився:

- А чому на весілля без дружини приїхав?

- Та так… – Вовка знітився, але продовжив: – Я нещодавно з ув’язнення повернувся, пішло моє подружнє життя шкереберть.

- З тюрми? Ти? – Максим щиро здивувався.

Від Вовки можна було чекати чого завгодно, але не злочину.

– За що?

- Шахрайство. Працював у шахті, а шахтарям мають виписувати безкоштовне вугілля. А до моєї хатини природній газ підведений. Та він зараз дорогий, а вугілля таки безкоштовне. Котел у мене був і під газ, і під тверде паливо. Ось я вугіллям і опалював, краще сказати доопалював. А виявляється тим гірникам, до осель яких підведений природній газ, безкоштовне вугілля не покладене.

- Чому?

- Хіба я знаю? А тут саме розпочалася кампанія проти таких, як я, хто мав газ і безкоштовне вугілля виписував. Багато шахтарів «погоріло», усім шахрайство «шили». А коли проходять подібні кампанії чи то проти п’яних водіїв, чи проти незаконного зберігання зброї, чи проти хуліганства, ні відкупитися, ні залагодити справу неможливо. Усіх, хто попався, засудили. Кому штраф чималенький виписали, кому умовні терміни дали, а я опинилися у в’язниці.

- Щодо кампанії – це ти точно сказав, – втрутився у розмову сусід напроти, – гребуть усіх, ні на вік, ні на посади, ні на заслуги не дивляться. Я от за злісне хуліганство уже у зрілому віці «залетів». А знаєте, в чому полягало моє «хуліганство»?

- Ну?

- Їхав якось з відпочинку додому. Останню годину туалет в потязі не відчиняли – санітарна зона. З потягу ледь встиг заскочити до нашого автобусу, приїхав до райцентру. Мій сечовий міхур роздувся, як повітряна куля, а ні на автостанції, ні у місті громадського клозету не було. Старі позносили, а нових не збудували. От я й пішов за ялинку. А тут невідомо звідки міліціонер з’явився, схопив мене за рукав і потягнув у відділення міліції. Так я став хуліганом. Під час тієї кампанії багато таких «хуліганів» постраждало. Рік відсидів.

Наче прокинувся і немолодий, чоловік, який сидів на лаві поруч:

- А я за носіння холодної зброї попався. Колега попросив дружину й доньку до сусіднього міста на залізничну станцію відвезти. Я й повіз. Допоміг речі до вагона піднести. Повертаюся до машини, а там сержант міліцейський крутиться. Підходжу ближче, він козиряє. Починає допитуватися: «А де аптечка? А вогнегасник? А права в порядку? А техпаспорт? А що у багажнику?». У мене все чисто. Сідаю в машину. А він: «А в «бардачку» що?». Я відкриваю – там пачка цигарок, трохи грошей, гребінець, ключ, ніж для зачистки контактів. Все, як завжди. А «мент» побачив ніж та як закричить: «Холодна зброя. Пройдіть, будьте ласкаві, зі мною. Ні, стійте. Зробимо усе по протоколу, з понятими». Впіймав двох перехожих, умовив бути понятими. Вилучив ніж. І пішли ми до відділку міліції. Ніж у мене був саморобний, зеківської роботи, з наборною ручкою і неглибоким, скоріш декоративним кровостоком. Передав сержант мене й мій ніж слідчому. Я спочатку почав доводити, що мій ніж не є холодною зброєю, до того ж я його не носив, а за зберігання навіть справжньої шаблі кримінальна відповідальність не передбачена. Та легше переконати телеграфний стовп, ніж міліціонера. «Ти рукою до «бардачка» й ножа міг дотягнутися, а це означає носіння. Зрозумів?». Два роки відпочинку від основного місця роботи й від сім’ї.

Знову почалися танці. Молодь пішла в тан, а чоловіки палили цигарки й спілкувалися. Загалом ті, хто «сидів», не люблять згадувати про ув’язнення. На гулянках чоловіки більше говорять про жінок, про полювання й рибну ловлю, згадують армію, а старші – війну, чи не єдину «радість» в їхньому житті. Жінки – ті про сім’ю, здоров’я, одяг, а молоді й зовсім юні - про залицяльників.

Цього разу пішло не за сценарієм. То тут, то там можна було почути про лісоповал і «зону». Гомоніли про свої гріхи знову таки старші. За часів СРСР саджали багато й за все. Миколу – за ДТП, Юрка – теж. Був інструктором водіння автомобілю, а стажер вчинив наїзд. Засудили, звичайно, Юрка. Два Мишка у молоді літа за вуличну бійку за грати потрапили, Єфрем – за аварію на залізниці, Ганна – за самогоноваріння для продажу, Марко – за порушення правил безпеки вибухових робіт, Стас за незаконні валютні операції – за андропівських часів три срібних полтинники продав і за кожен полтинник по два роки отримав, говорять, це йому ще поталанило. До чоловіків підійшов і довго прислухався Влас Карпович, дідусь років під вісімдесят. Нарешті не витримав, вставив своє слово:

- Та хіба ви «сиділи». Рік-три. Та це екскурсія порівняно з тим, що було за наших часів. У нас хапали усіх підряд і давали від щирого серця щонайменше п’ять, а зазвичай – десять, а то й двадцять п’ять років. І на «вишку» не скупилися. Моя мати за кілька колосків, назбираних на дорозі біля поля, десять років у таборах відсиділа. А я такі самі десять – за антирадянщину. Сказав, що Хрущов не краще Сталіна, до того ж не спроможний країною керувати. Так, не сказав, а ляпнув, не подумавши. А думати треба завжди. Баба Надька Єфременчиха за двісті грамів масла сім років на Колимі відсурмила. А он Тамарка. Від неї в шістдесят сьомому чоловік до Варьки пішов. Ну Томка їй сарай і підпалила. В ніч під сьоме листопада. Їй теж політику «пришили». Якби вона той сарай взимку підпалила, то більше трьох років не дали б. А під ювілей революції – це вже антирадянщина. І отримала десятку. А могли й зовсім розстріляти, якби терактом підпал визнали. Зойка взагалі по-смішному попалася. Працювала на птахофермі і яйця додому носила. Тоді не крали на виробництві, а «виносили». Хто що міг. У місті добре видно, хто й де працює. Паркан з шиферу – на шиферному заводі, з пластику – на хімкомбінаті, з бортів вантажівки, то певно на автопідприємстві. А по селах «несли» молоко, яйця, ягоди та фрукти й тому подібне. Тут на фабриці кілька сотень яєць не дорахувалися. Почали працівників ферми «шерстити», добралися й до Зойки. Говорять, невідомо куди зникли сотень з п’ять яєць. Зойка відповідає: «Ні-ні, п’ять сотень я не брала». Слідчий тоді з іншого боку зайшов: «Може, по одному-два брала?». А вона ж тупувата, відповідає: «Ну, по одному-два інший раз брала». А він тоді й говорить: «По одному-два яйця в день, за винятком вихідних, так це за рік п’ятсот яєць і буде». Три роки, як миленька, сиділа. Подивись на гостей. Крім наймолодших – усі сиділи.

Максим про себе подумав: «Та не може такого бути!». Озирнувся навкруги – де ж той праведник, що ніколи не був злочинцем і не сидів у в’язниці нашої держави. Здається знайшов. Тітка Ніна, його рідна тітка. Свята людина: ніколи нікого не осудила, не образила, усім завжди допомагала, хто б до неї не звернувся. І характер у неї був ангельський, вдома завжди лад давала, і з чоловіком з непростим, м’яко кажучи, характером, справлялася, і дітей виховала, краще не буває. Коли працювала, на роботі була героєм: ордени і медалі має, її портрет на дошці пошани висів. Кришталево чиста людина. Максим підійшов до тітки і після невеличкої передмови сказав:

- Тьоть Ніно, мабуть, одна ви одна серед гостей ніколи у в’язниці не були.

Тітка підняла брови, які вже встигли вилиняти від віку, й теж чи то ствердила, чи запитала:

- З чого ти взяв? Сиділа, цілий рік.

- За що?! Коли?

- У сорок сьомому. Мені тоді років чотирнадцять було. Мене з Лідкою направили на навчання до фабрично-заводського училища, тоді туди насильно посилали. А ми з подругою втекли, додому повертатися було страшно, то й подалися під Білу гору. В печері, яку ще до революції ченці вирили, три дні прожили, а потім засумували за матерями. Батьків же наших на війні побило. Повернулися додому, бо малі ж були й дурні, а там нас міліція й захопила. Відправили на скорий і неправедний суд.

- А попереднє слідство?

- Яке слідство, Максиме? Півдня й усе готово. Рік ув’язнення, вирок у зуби і паняй до Харкова в буцегарню. Я ввесь час ревіла. На зріст з наперсток, худа, немов щіпка. Реву й реву. У в’язниці мене «опреділили» в хліборізку. А я до того все життя тільки й робила, що голодувала, ніколи досита не їла, часто з порожнім шлунком ходила. І останній рік таким голодним був, що хочеш зразу лягай і помирай, хочеш – помучся. А тут хліб кожен день, ті, хто у хліборізці, ніколи не були голодними. Мене у тюрмі шанували: спробуй, посварися з хліборізами! Роз'їлася я. Морда отака, – тітка розставила руки навколо обличчя. – Підійшов час мого звільнення, а я додому не хочу. На волю не хочу! Ховалася. Уявляєш? Мене, звичайно, врешті решт виловили та й виперли за ворота. Повернулася додому, а там все, як і раніше, сіре та вбоге. Багато я чому у тюрмі навчилася.

Максим недовірливо глянув на тітку. Може то не в’язниця, а військово-трудовий табір був? Тітка перехопила погляд, запитала:

- Не віриш? Ну то покажи свій гаманець.

Максим порився в кишенях. Гаманця не було. Чоловік збентежився: невже загубив, а там гривень з вісімсот було й квиток на зворотну дорогу. Тітка розсміялася й простягла гаманець:

- Та ось він. Під ногами лежав, а я підняла

Максим полегшено зітхнув. Тут у двір забігли дві величезні собаки.

- Пішли геть! – Почувся голос сусіда, Мишка, того самого, що сидів свого часу за бійку. Він схопив дровиняку й кинув у бік собак, повторивши: – Геть, кому сказав!

Потім повернувся до Максима з тіткою, вибачився:

- Це мої собаки. У мене вже їх аж вісім. Яка приблудилася, яку підкинули. Не знаю, що з ними робити.

- Постріляй половину.

- Що ти! Посадять. Людину вб’єш, то викрутитися можна, а за собаку точно посадять. За жорстоке поводження з тваринами, – сусід пішов закрити хвіртку, що вела до його двору, аби собаки знову не повернулися.

А тітка несподівано спитала у Максима:

- У тебе часом не знайдеться позичити мені гривень з двадцять?

Той витяг гаманця, відкрив - там сиротливо лежав один квиток на дорогу. Тітка співчутливо порадила:

- Ти подивися у кишенях, може, переклав куди?

- Та не перекладав я, – однак на всяк випадок порився в кишенях піджака й штанів. Грошей ніде не було.

- А ти ще раз уважно перевір кишені.

 - Та я їх навіть навиворіт вивертав.

- То подивися у гаманці.

- Ми ж щойно разом дивилися.

- А ти не полінуйся, подивись.

Максим відкрив гаманець, гроші були цілі, лежали, загорнуті у квиток. Він ошаліло подивився на немолоду жінку. Та розсміялася:

- Ну, що? Тепер повірив?

- Еге ж. Але чому я не знав про такі ваші надзвичайні кримінальні здібності?

- Та я ніколи ними не користувалася. Хоча один раз було. У п’ятдесяті роки. Голова колгоспу несправедливо позбавив Лідку чи то премії, чи то частини заробітної плати. Її тоді тільки ввели у грошах, а не лише у продуктах. Подруга довго плакала, а я пішла до голови в кабінет, ніби у якійсь справі, та й узяла ті гроші. Віддала їх Лідці й приказала: «Ось. Голова сказав, що помилився. Тільки ти йому про це не нагадуй. Навіть, коли сам запитає. Добре?». Голова потім, мабуть, ще довго гадав, куди поділися оті сто двадцять зекономлених на премії рублів, – тітка зітхнула й підвела підсумок. – Так, що всі сиділи. Ми такі, чи закони негожі, не знаю. Одна юнь поки що не скуштувала баланди. Але у неї все попереду. Зараз же справжніх жуликів не садять. Бо вони не крадуть, а начебто «бізнесують», не б’ються, а вбивають. У них свої закони, своя поліція. А от простого хлопця за синець під оком або за п'ятдесят гривень посадити можуть. Органам треба ж якось свою роботу показати. Спитай у людей, ким зараз тюрми забиті? «Лохами». Простими людьми, які відкупитися не в змозі.

Весілля танцювало, співало, гуло до глухої ночі. Наступного дня гостей було трохи менше. Хто додому поїхав, хто з похмілля піднятися не міг, у кого робочий день був. А коли катали на візку сватів і ходили вулицями ряджені, прилетіла звістка: чотирьох юнаків, друзів молодого, в ізолятор запроторили. За те, що по дорозі додому гучно співали пісень й начебто брутально лаялися. Яке це хуліганство, дрібне чи злісне, з’ясують слідство й суд.

А далі казка мовчить.

Покровськ, липень 2017 р.

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости