Мы в соцсетях

Віктор Савірський: "Розкажу я про давні часи"

Поделиться в Фейсбуке Рассказать Вконтакте Написать в Твиттер
  • 28 сентября 2017
  • 0

Про автора: Віктор Григорович Савірський

Народився у Нижньому Новгороді у сім’ї військового. Батьки часто переїжджали, тож дитинство пройшло у Германії, а шкільні роки - у селі Гришине. Навчався у красноармійській школі № 13.

Потім були Львівське військове училище, роки військової служби у Одесі, Москві.

Після відставки повернувся до Донецька, у 2000 році переїхав до Красноармійська, відкрив клуб квіткарів «Троянда».

Цікавиться історією села Гришине і нашого міста. Хоббі - колекціонування черепиці.

Та найголовніша справа – квіти. Віктор Григорович вирощує їх. А ще збирає, вигадує та розповідає цікаві і повчальні легенди, перекази казки про квіти. Першу власну казку написав на початку нинішнього століття для своєї онуки Насті.

Публікувався у «Шкільному журналі», «Сільському віснику», газеті «Настенька».

КОНВАЛІЯ

- Діду, чуєш, діду. Розкажи казку.

- Яку ж тобі розповісти?

- Ну... будь-яку. Головне, щоб була цікавою.

- Добре, тоді слухай. Розповім тобі не казку, а легенду про те, як у стародавні часи на нашій землі бусурмани господарювали, дітей маленьких крали, і як за це поплатилися.

Так ось. У далекі часи у далекій країні правив войовничий Султан. Була у нього заповітна мрія – заволодіти всім світом. Але для того, щоб здійснилася мрія, йому потрібна була велика і добре навчена армія. От якби були в нього сильні й безстрашні передові загони... Вони б першими вступали в бій, розбиваючи ворога. І не було б перешкод на їхньому шляху, починали б вони бойові дії, а  армія завершувала б розгром супротивника.

 Як же створити такі загони, замислювався Султан. Думав, думав і нічого не придумав. Звернувся за порадою до свого мудреця. Вислухав той Султана і каже:

 - Світлість Вашого розуму осяяла мене однією думкою. Але перед тим, як сказати її Вам, наведу кілька прикладів з історії. Єгипетські фараони мали відмінну армію з найманців, і що з того вийшло? Зрадили вони чужу для них країну, і колись могутній Єгипет був розгромлений. Скіфи завоювали третину світу, їм треба було тримати чужі країни в покорі. Розкидали вони свою армію по загарбаних країнах, а свою країну нікому було обороняти – пропала скіфська держава, і сліду від неї не залишилося.

 Я б Вам, Ваша Світлосте, ось що порадив. Треба взяти в сусідній країні маленьких хлопчиків, привезти їх до нас і виховати, як своїх дітей. Відтак день у день навчати їх витривалості, вмінню вести бій, не боятися болю, а як вони виростуть, зміцніють і змужніють, зробити з них, як Ви й хочете, передові загони армії. Це мають бути безстрашні, відважні і віддані Вам воїни. І найголовніше, що у них не буде тут ні батька, ні матері.

 Від такої поради в Султанових очах з’явився холодний блиск. Перед ним у тумані мрій стрілою перемоги пронеслися підкорені країни, скарби пограбованих міст і селищ.

- Наказую, - підвищив голос Султан, - якомога швидше знайти мені старого Аліма, доставити до палацу, щоб уже завтра вранці став перед моїми очима. Він має підібрати досвідчених воїнів і з ними привезти хлопчиків років п’яти, не старших. Я виховаю їх так, що вони забудуть свою мову, віру у свого Бога, своїх рідних і близьких. Я буду їхнім батьком, а моя країна стане для них матір’ю. Знаю, старий Алім не підведе. Упродовж багатьох років привозив він для мого саду з України прекрасних дівчат, які й понині є його окрасою.

Не встигло Сонце забарвити багрянцем Схід, як відданий Султанові старий Алім стояв біля дверей його спальні. Невдовзі Султан наказав відвести його до найвіддаленішої кімнати, в якій не було жодного вікна, а стіни, від стелі до підлоги, встеляли персидські килими. Вона була призначена для таємних переговорів. На невеличкому столику стояли солодощі й прохолодна вода, настояна на пелюстках троянд.

- Дорогий мій друже, - солодко промовив Султан, запрошуючи Аліма до столу з частуванням, - ти для мене багато зробив, я тобі вдячний за віддану службу. Чи все гаразд у твоєму домі?

- Слава Аллахові.

- Радий за тебе. А тепер послухай, що я хочу сказати. Ти привозив мені прекрасних полонянок з України, добре знаєш цю країну, звичаї людей, які там живуть, їхню мову. Кому ж, як не тобі, вірному моєму воїнові, доручити таку відповідальну справу. Для майбутньої моєї армії, що має підкорити весь світ від сходу до заходу, від африканських пустель до крайньої півночі, мені потрібні воїни, такі, яких у мене ще не було, яких ще світ не бачив. Їхня безстрашність, сила і вміння воювати дадуть мені змогу оволодіти світом.

- Треба доставити сюди, - він вказав пальцем на підлогу, вистелену незвичайної краси килимом, на якому було зображене полювання кінних вершників на лева, - десять тисяч хлопчиків від трьох до п’яти років. З них я вирощу вояків для передових загонів моєї армії, і будуть вони мати горде ім’я – яничар. Слово це подібне до рику лева, що роздирає свою здобич. Навіть при згадці цього слова вороги мусять тремтіти від страху. Своїм яничарам я дам великі привілеї. Вони першими стануть до бою і першими сядуть за стіл пошани, якщо переможуть, але й першими будуть страчені, якщо зазнають поразки.

Як тільки весняне Сонечко добре прогріло зморену від зимової холоднечі землю, перший загін на чолі зі старим Алімом розпочав свій небезпечний путь в Україну. Сіли вони на швидкокрилий корабель і через деякий час досягли того місця у Чорному морі, де дві великі ріки – Дніпро і Буг – з’єднуються у затоці. Досвідчений капітан спритно провів судно в одну з дніпровських бухт і там у заростях вікових верб сховав від сторонніх очей. Капітан і команда залишилися на судні, а Алім зі своїми воїнами відправився виконувати наказ Султана.

Горе розлуки й болю покрило українські села. Там, де проходив подібний до блискавки загін старого Аліма, горіли хати, кров застилала чорну землю. Алім знав: якщо він не виконає наказу, покладе головою. Жодні заслуги не врятують його від покарання Султана, я кому він служив вірою і правдою багато років.

Чутки про те, що бусурмани відбирають у матерів маленьких дітей, докотилися до Запорізької січі. Невдовзі великий загін запорізьких козаків став наступати Алімові на п’яти. Ось-ось козаки схоплять бусурман, ба ні –знову й знову вони, як пісок крізь пальці, втікали від погоні.

 Бачить Алім, що все важче це робити, і каже своїм прислужникам:

- Треба нам зі здобиччю сховатися на якийсь час, перечекати козаків. Як тільки вони побачать, що ми відірвалися від переслідування, ми вирушимо додому.

Сховались бусурмани у невеликій діброві. Дітей розташували на затишній галявині, яку прогрівало яскраве весняне Сонце, а щоб вони не розбіглися, зв’язали їм ноги однією мотузкою. Залишив старий Алім двох найдосвідченіших воїнів стерегти здобич – дванадцять маленьких хлопчиків, а з іншими вирішив напасти на село, що стояло далеко від цієї діброви. Харчі уже закінчувалися, та й коней не завадило б змінити на свіжих, ці вже надто притомилися.

Знав Алім, що не можна йому без дітей повертатися до Султана, без них не дожити йому до спокійної старості. Як тільки загін з Алімом зник у глибокому яру, на крилах вітру залетів до діброви господар усіх полів і лісів – добрий чарівник Пан. Побачив він змучених і заплаканих хлопчиків, і стало йому їх шкода.

- Ох ви, бузувіри, дам я вам прочухана, - сам до себе свариться Пан. - Будете проклинати той час, коли з’явилися на світ Божий, і коли вчинили такий злочин. Як тільки піднялася рука скривдити беззахисних дітей?

 Обурюється Пан, а сам думає:

- Сховаю я цих малюків тут, у діброві, оберну їх на весняні квіти. А як розправлюся з розбійниками, повернуся й звільню від чарів та допоможу дістатися до батьків.

 Як вирішив, так і зробив. Повіяв Пан своїм теплим подихом над поляною, і охорона миттю заснула. Змахнув своєю палицею – і кожен з дванадцяти хлопчиків став маленьким білим дзвіночком. Другий раз змахнув Пан палицею – виросли два широкі листки. Третій раз змахнув – і стрункою шеренгою повисли дзвіночки на ніжній стеблині, яка розмістилася між двома широкими листками, котрі, наче дві материнські руки, оберігали свій скарб.

 - Яке прекрасне моє творіння, - подумав добрий Пан, - дзвіночки на ниточці... як канва на підборах. Назву я цю весняну квітку конвалією.

Раптом Пан згадав, що він мав засіяти бідним селянам поле, попросити хмаринку полити його. Все треба зробити до вечора, щоб на ранок напоєне вологою насіння зійшло, і бідняки зраділи б диву, що він для них створив.

- Гаразд, - звернувся до білих дзвіночків конвалії Пан, - мені зараз треба зробити багато добрих справ. Коли бусурмани підуть з діброви ні з чим, я повернуся і оберну вас на хлопчиків. І з вашими кривдниками я розрахуюся дуже суворо.

Минуло небагато часу. Ні з чим повернувся старий Алім туди, де він залишив хлоп’ят з охороною, і побачив, що на поляні солодко спить його досвідчена охорона, а від дітей і сліду не залишилось. Страшенно розгнівався Алім, вихопив свою нагайку і давай шмагати сторожів. Ті спочатку сторопіли, а потім побачили, що діти зникли, і зрозуміли, що покарання вони заслужили.

- Я вам довірив те, заради чого ми покинули країну за наказом нашого володаря, а ви проґавили хлоп’ят. Усім шукати втікачів! А цих двох зв’яжіть – спина до спини, до ніг прив’яжіть важкий камінь і поставте їх у ставку так, щоб з води тільки голови стирчали. Нехай воду п’ють, скільки в них влізе, а комарі хай не дають їм спокою ні вдень ні вночі.

Обшукали бусурмани діброву, а дітей так і не знайшли. Вирішив старий Алім повернутися до пониззя Дніпра - там спокійніше і не турбують запорізькі козаки, тож можна повернути втрачено. Кинув він напризволяще тих двох, що проспали дітей, і потайки, ночами став пробиратися до гирла Дніпра.

А Пан того дня запрацювався та забув про дітей. Згадав він про них лише пізнього вечора і вирішив, що не буде великої біди, якщо він повернеться до них вранці та й звільнить їх від чарів. Як тільки вранішнє Сонце піднялося над обрієм, Пан заходився шукати ту діброву, де залишив свою диво-квітку конвалію. Довго шукав по всіх дібровах, однак, на жаль, не зміг знайти своєї квітки. Йому здавалося, що всі діброви однакові. Звернувся він за допомогою до птахів, розповів, яку квітку треба шукати. Розлетілися птахи по всіх лісах, стали запитувати, чи не бачив хто перетворення хлопчиків на білі дзвіночки.

Піднявся Пан над лісами, і раптом побачив двох знайомих йому охоронників. Вони стояли по горло у воді і сперечалися, хто перший заснув. Пан узяв та й обернув їх на очерет. Відтоді шумить очерет, сперечається поміж собою і влітку, і в зимову холоднечу.

Полетів Пан далі і бачить, як по дну глибокої балки потайки йде решта бусурман. «А ви обернетеся на траву – перекотиполе. Щоб вас крутило, кидало і за вітром гнало», - сказав Пан. Так і сталося.

Почула одна зозуля, що Пан шукає квітку конвалію. І згадала, що в одній діброві, де вона відпочивала, справді Пан робив своє чудове перетворення - обернув дванадцять хлопчиків на білі дзвіночків, а мотузку, якою були зв’язані їхні ноги, - на корінець. Полетіла вона на те місце і побачила, що білі дзвіночки перетворилися на зелені ягідки. «Мабуть, я щось переплутала», - подумала зозуля і знову стала шукати квітку з білими дзвіночками. А коли стомлена повернулася до тієї квітки із зеленими ягідками, побачила, що зелені ягідки вже почервоніли. Здогадалася зозуля, що це і є зачарована квітка конвалія. Білі дзвіночки відцвіли, перетворилися на зелені ягідки, а потім достигли й стали червоними.

 - Ось воно що! – радісно скрикнула зозуля. – Це і є та сама квітка. У ній сховані дванадцять маленьких хлопчиків. Треба віднести її Панові, нехай він звільнить їх від чарів.

 Зірвала вона ніжну стеблинку з дванадцятьма достиглими ягідками і полетіла шукати Пана. Усі запитують зозулю, що це вона носиться полями та лісами. А вона давай розповідати їм про те, як Пан зробив диво-квітку і забув місце, де він її створив. Поки зозуля шукала Пана, ягідки почали опадати на землю. Там одна впала, а там дві, там знову одна. І коли зозуля знайшла старого Пана, на стебельці уже нічого не залишилося – усі ягідки вона розгубила.

Віддала зозуля Панові голу стеблинку і стала розповідати, як вона його шукала, як розгубила червоні ягідки, що спочатку були зеленими, а ще раніше - білими дзвіночками. Розповідала і все рахувала червоні ягідки – ку-ку та ку-ку. Розсердився Пан на зозулю і каже:

- Дурна ти птаха. Тобі треба було сказати мені, де росте ця квітка. Ти не ягідки розгубила, а зачарованих хлопчиків розкидала всюди. Тепер, щоб звільнити їх від чарів, потрібно в одному букетику зібрати дванадцять конвалій. Тільки тоді вони зможуть стати тими, ким були раніше. Віднині ти не будеш звивати собі гнізда і не буде в тебе дітей. Навіщо вони такій непутящій матері?

Відтоді зозуля старанно рахує: навесні – білі дзвіночки, влітку – зелені ягідки, а восени – червоні. Свого гнізда вона не в’є, а свої яйця непомітно підкладає до чужих.

Ще Пан оголосив таке:

- Якщо комусь вдасться зібрати дванадцять різних конвалій, то обернуться вони на дванадцять хлопчиків.

Змахнув він чарівною паличкою і полетів в інші країни творити чудеса. А наступної весни там, де впали стиглі ягідки, зійшли квіти дивної краси, в яких між двома широкими листками, що нагадували дві материнські руки, тягнулися до світла тоненькі стебельця, на яких причаїлися білосніжні дзвіночки.

Люди полюбили цю дивовижну квітку з ніжним запахом. Кожної весни йдуть вони до лісу, щоб зібрати дванадцять різних конвалій. Раптом комусь пощастить, і він побачить справжнє диво їх перетворення на дванадцять маленьких хлопчиків.

Ягідки конвалії Пан зробив отруйними. Тому ні звір, ні птах їх не їсть, а людина навіть у руки не бере. А от корінець цієї дивної квітки він наділив здатністю лікувати хворе серце. Мабуть, для тих батьків, які втратили своїх дітей.

Є повір’я, що всі конвалії намагаються повернутися додому, та залишки мотузки, що колись зв’язувала їм ноги, перешкоджають здійсненню їхньої мрії.

 

ГЛІЦИНІЯ

На березі Чорного моря в одному з кримських селищ жила собі найзвичайнісінька дівчинка. Нічим вона не відрізнялася від своїх одноліток: допомагала батькам по господарству, веселилася з подругами. Але щороку навесні, коли прилітали перші ластівки, страшне горе чорною хмарою нависало над їхнім селищем, і тоді замовкали сміх і пісні. Птахи своїми криками розбуджували морського дракона, він виходив на берег і забирав із собою в море одну з найгарніших дівчат. Так ось. Дівчинка часто думала про те, що колись вона виросте, і морський дракон забере її із собою у морську безодню. Дедалі частіше вона замислювалася над тим, як знищити дракона, щоб він більше нікого не кривдив.

Одного разу дівчинка прийшла на берег лазурного моря помилуватися його красою та білосніжними чайками. Тільки вона присіла на камінь, що лежав на краю берега, як бачить, що з морських глибин піднімається страшний величезний дракон і прямує до неї.

- Яка ж ти розумниця. Сама до мене в гості прийшла, - каже він людським голосом.

А вона у відповідь:

- Це не я до тебе прийшла, а ти до мене.

 Вразила дракона її сміливість і промовив він:

- Але ж це море моє – я в ньому живу! Ти прийшла до моря, отже до мене прийшла.

Дівчинка вдала, що образилася:

- Якщо ти в морі і море твоє, тоді виходить, що земля, на якій я стою, моя. Отже ти прийшов до мене.

Дракон аж звиватися став від злості. Та захотілося йому довести цій дівчинці свою правоту, а вже потім забрати до себе, в морську безодню.

- Треба знайти того, хто нас розсудить, - сказав він.

- Гаразд, - відповіла дівчинка, - ти шукай у себе вдома того, хто нас розсудить, а я пошукаю у себе. Тільки цур! Я у твій дім не йду, і ти в мій не ходи. Все має бути чесно.

- І розумна ж дівка, - думає дракон, - не обдурити її. Але ж слово дотримувати треба.

Кого він тільки не знаходив на дні морському, однак ніхто з морських розумників не може вийти на берег, бо відразу смерть спостигне. Як їм без води?

А дівчинка попросила односельців, щоб вони на найвищому дереві, на самому вершечку, зробили великий розщіп-пастку. Як тільки дракон залізе на дерево, вставить голову в розщіп, а той – скрип... і заклинить її.

Прийшла вона знову на берег, стала кликати дракона. Вийшов він і питає:

- Ну що, знайшла того, хто нас розсудить? Бо мої всі розумники десь там, по інших морях вештаються.

- Звичайно знайшла. Найрозумніший он там, на найвищому дереві живе. Треба до нього йти, він нас розсудить.

 Підійшли вони до дерева, дивиться дракон, а на ньому нікого немає.

- І де ж твій розумник? – запитує він дівчинку.

- Там, нагорі. Його звідси не видно. Треба лізти, і там його пошукати.

- Він що, зовсім маленький?

- Манюсінький. Я боюся висоти, а ти ж - дракон, найсміливіший, тож і лізь до розумника та добренько його там пошукай і попроси спустися сюди.

Дракон піднявся на самий вершечок дерева і став головою вертіти, виглядаючи розумника, як раптом клацнула клямка на розщепі і придавила драконові голову. Став він кликати дівчинку, щоб вона допомогла йому від біди врятуватися. А вона вдає, що погано чує, і знову йому кричить:

- Драконе! Ти розумника бачиш?

Зрозумів той, що дівчинка не хоче йому допомогти, що вона йому пастку влаштувала, і каже:

- Авжеж, бачу розумника, тільки не тут, а під деревом він стоїть. Це ти мене хитрістю впіймала. Ну гаразд, діло минуле, давай домовимося: ти відпускаєш мене, а я більше жодної дівчини з вашого селища не заберу.

- З нашого не братимеш, а в інших? Ні, сидиш там, то й сиди, усім спокійніше буде.

Злякався дракон, уже й плакати почав:

- Дівчинко, прошу, допоможи мені, а я за стільки золота й перлів морських дам, що тобі й не снилося.

- Гаразд, піду до селище за інструментом, щоб тебе з полону визволити.

- Іди, дівчинко, та швидше повертайся. Мені до заходу Сонця треба в морі бути, інакше я загину.

Пішла дівчинка до селища. Багато минуло часу, а вона все не приходить. Став дракон ричати, щоб почули його усі. Люди від страху в гори втекли, там заховалися: а що, як дракон вирветься, він же від їхнього селища каменя на камені не лишить.

Наступного дня, рано-вранці, прийшла дівчинка подивитися, що з драконом? Бачить, дракон обвив своїм тілом дерево, весь схуд, а з його очей градом котяться сльози.

- Що, драконе, боляче тобі? Ось так матері тих дівчат, яких ти в море забрав, багато років проливають сльози. Повиси тут на сонечку, підсуши свій дурний мозок, може, порозумнішаєш, - і пішла до свого селища.

А коли прийшла наступного ранку, побачила, що дракон зовсім висох. Тіло його перетворилося на тонку ліану, яка міцно обвила стовбур дерева. Вершечок ліани був укритий ніжними бузковими квітами, кожна з яких нагадувала сльозинку. Мабуть, дракон у страшні для нього хвилини каявся, що стільки безневинних душ у морі згубив.

Відтоді кожної весни місцеві мешканці розповідають гостям Криму про дракона, що плаче, який обернувся на ліану, а його сльози – на прекрасні квіти - гліцинію.

 

ВОДЯНА ЛІЛІЯ

Ця історія сталася у далекі часи, коли дніпровські перекати розповідали степовим чайкам таємниці скіфського царства. Уже давно немає дніпровських перекатів, а от легенда тих часів про диво-квітку жива. І ось про що вона оповідає...

В одному із сіл, що розкинулося на високому березі Дніпра, у сім’ї рибалки народилася дівчинка. Батьки назвали її Оксаною, щоб росла вродливою і була схожою на коштовний і дуже гарний камінь – оксамит.

І справді. Росла вона усім на диво надзвичайною красунею. Швидкоплинним струмком бігли роки, вже й парубки стали на неї задивлятися, а чутки про її красу линули далеко за моря, за широкі степи, за високі гори.

Та не тільки вродою славилася Оксана, була вона ще й умілою майстринею. Вишивала рушники срібною і золотою нитками. Ниточка до ниточки узори виводила, річковими перлами прикрашала, та так вправно, що слава про її вишивки йшла поруч зі славою про її красу.

Не натішаться батьки вродою і талантом своєї доні. Чекають, коли ж Оксана сватам рушники подасть, а вона парубкам гарбузи з городу тягає. Хотілося їй заміж за хлопця ставного, до роботи беручкого і розумом не обділеного. І влаштувала дівчина женихам, яких було хоч відбавляй, свої оглядини. Шукала в них розуму, кмітливості й любові до прекрасного за допомогою однієї загадки, яку й сама придумала...

Почув один молодий панич від старих бандуристів, які мандрували світом, билинні пісні співали і про все бачене розповідали, начебто є на березі Дніпра невелике село, і живе там юна красуня, майстриня незвичайна. Багато женихів знатних родів і титулів їдуть до неї, руки її просять, та все даремно – не знайшовся той, кому вона своє серце віддасть.

Наказав панич своїм людям у дорогу збиратися, мовляв, поїду й красуню Оксану засватаю.

 - У моєму маєтку все найкраще, найгарніше, має бути тут і красуня-вишивальниця. Мусить стати моєю! Якщо не дружиною, то майстринею житиме в моєму домі.

Чи довго він їхав у те далеке село, невідомо, аж одного спекотного літнього дня, ближче до полудня, жителі того села, де жила Оксана, побачили, як пилиться дорога, аж курява йде, - не інакше черговий жених їде до Оксани свататися.

Кинулися усі до хати Оксани. Цікаво ж подивитися, який цей жених. А розмов по селу після тих заїжджих женихів. Усе судять - не пересудять: що не жених, то й нові подарунки, кращі від інших. Кожний намагається їй сподобатися, а вона всім відмовляє. Напевно, принца собі шукає...

Під’їхав панич до Оксаниної хати. Зліз з коня, підійшов до воріт, чекає, поки дівиця-краса запросить його до господи. Цікаві стоять за тином, гомонять – півсела зібралося.

Вийшла Оксана з хати, до панича прямує. Врода її затьмарює. Струнка, ангельський лик, голос – наче весняний струмочок дзвенить, а ступає – ніби лебідка по воді пливе. У руках тримає незвичайної краси рушник гаптований сріблом і перлами. Зрадів панич - недаремно приїхав у таку далечінь. «Ще не сватав, а вже рушник подають, - подумав собі. Підійшла до нього Оксана, подає рушника і каже йому:

- Це не подарунок, а рушник-загадка. Хто загадку відгадає, за того й заміж піду. Можу лише одну підказку дати: вишила я свій дивний сон.

Дивиться панич на рушник, а на протилежних його кінцях – вишивки. На одному – молода дівчина вмивається росою з квітки надзвичайної краси, з другого - молодий козак п’є воду з такої ж квітки.

- Відгадай, гостю дорогий, що між цими вишивками спільне, а що протилежне? - говорить і на панича поглядає.

Подивився той на рушник, узяв його в руки, обвів поглядом навколо, а сам собі думає. Не бачив раніше ні такої красуні, як Оксана, ні такої вишивки. Але відгадувати якісь сни-загадки йому – знатному й багатому – не пристало. А ця красуня умови якісь там висуває: відгадаєш – буду твоєю дружиною! Розгнівався панич. Жбурнув рушника додолу і каже їй:

- Або сама підеш за мене заміж, або силою заберу до себе в маєток.

Глянула Оксана на нього і відповідає:

- Я так розумію, пане сизокрилий. Якщо кохання у вас таке до мене, то краще піти й втопитися мені, ніж з таким дурнем під вінець іти.

Засміялися навколо люди, а панич ще дужче сердиться:

- Так за чим затримка ? Я з радістю виконаю будь-яке твоє бажання, і це також. Якщо хтось виступить проти мене, звелю село спалити.

Вскочив на коня, підхопив Оксану – ніхто не встиг і оком моргнути, як курява за ним і його посіпаками спала.

Виїхали вони далеко за село, стали на високому березі Дніпра, і каже панич своїм дружкам:

- Зав’яжіть-но їй руки, до ніг камінь прив’яжіть і скиньте з високої кручі у воду.

- Скинути мене в річку ти завжди встигнеш, - мовить паничеві Оксана, - та таких слів, як я тобі скажу, ніхто тобі вже не скаже. Шкода мені тих днів, що я не прожила, шкода того, кого не встигла полюбити, шкода й тебе, паничу, адже буде тобі та ж кара, яку ти мені замислив зробити.

Зв’язали панські посіпаки Оксані руки. До ніг камінь прив’язали, розгойдали її і кинули якомога далі від берега, у дніпровські води. Заквилили чайки на високій кручі, розійшлися круги плесом, а сильні вітри рознесли вістку про діяння панича.

Минув відтоді рівно рік. У село, яким правив злий панич, зайшли сліпі бандуристи й повідали односельцям про те, як їх хазяїн власноруч втопив юну красуню. І про те розповіли, що на місці, де пішла Оксана під воду, як тільки Сонечко пригріє дніпровські води, спливає надзвичайної краси ніжно-бузкова квітка з приємним ароматом. Теплі хвилі Дніпра ніжно колишуть її, а як настає ніч – опускається квітка глибоко у воду.

Повстали кріпаки проти свого пана-ката. Маєток спалили, а його ледве не вбили. Дивом уцілів панич, став Богові дякувати за порятунок. Однак у першу ж ніч явився йому у сні старець і сказав такі слова: «Нічим краси не зіпсувати, тяжкого гріха словом не замолити. Будеш ти, паничу, на цьому світі стільки мучитися, скільки квітка ця буде цвісти».

Злякався панич неабияк, від страху прокинувся.

- Поки я ту квітку не видеру з корінням, не розтопчу її ногами, не зможу жити на білому світу і спокою не матиму.

Вранці сів панич на коня і чимдуж помчав у те далеку село, де вчинив він своє лиходійство. На березі Дніпра, біля високої кручі, знайшов панич човен, сів у нього і почав веслувати, поспішаючи квітку ту знайти і знищити. Та чим далі від берега відпливав, тим більше страху в душі збиралося. Боїться панич стрімкої дніпровської води, вітру сильного, крику чайок. Почав хреститися, проклинати себе за те, що втопив дівчину. Дивиться на всі боки, вдивляється у дніпровські води, шукає ту, яка перетворилася з утопленої ним дівчини на квітку.

Раптом очі його загорілися диявольським світлом. Радісний сміх панича покотився над синіми хвилями Дніпра. Побачив він дивовижну квітку ніжно-бузкового кольору серед зелених листків, що мирно погойдувалися на легких дніпровських хвилях.

- Все ж я тебе знайшов. Горда і гарна. Ти моє життя занапастила, пустила з торбами по світу. І я до тебе доберуся.

Придивився панич до квітки, а вона як дві краплі води схожа на ту, що була вишита на тому рушнику-загадці. Нерви у панича підвели, потягнувся він за квіткою, низько до води нахилився, схопив обома руками і почав тягнути. Та не піддавалася квітка. Стеблина, на якій трималася вона, була міцною, глибоко йшла під воду. Дедалі глибше опускав панич руки в темні води Дніпра, хотів міцніше вхопитися за стеблину, та заплуталися в ній руки. Радий він і квітку кинути, аби на берег живим вийти.

Раптом набігла хвиля, хитнула човен – і випав з нього панич, а плисти не може - руки зв’язані. Так і втопився. А наступного дня поруч з ніжно-бузковою лілією розцвіла подібна за формою квітка, але брудно-жовтого кольору і без запаху.

Ця історія про безневинно загублену юну красуню облетіла весь світ, і люди стали ототожнювати цю квітку з чистотою і невинністю.

                                                                             Переклад Марії Волощак

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости