Мы в соцсетях

Оксана Бородина: "И срывается ввысь окрыленная счастьем душа"

Поделиться в Фейсбуке Рассказать Вконтакте Написать в Твиттер
  • 07 октября 2017
  • 0

Про автора: Оксана Бородіна, 32 роки.

Живе у м. Білозерське.

Має вищу юридичну освіту, працює помічником судді Добропільського міськрайонного суду.

Виховує дворічну донечку Єлизавету, яка є сенсом життя і натхненням.

Публікувалась у збірках віршів «На крыльях надежды», «Обретение крыльев», «Прикосновение»; книзі «Белозерское: от хутора до города»; літературно-художніх альманахах «Вольные стражи весны», «Многоцветье имен».

Член літературної студії «Возрождение» (м. Білозерське), «Крылья» (м. Добропілля).

Переможець Всеукраїнського літературного фестивалю-конкурсу «Покровський ЛІТfest» у номінації любовна, пейзажна поезія.

                           

                                            Часи життя

А, кажуть, осінь настає, коли спадають роси,

І потім враз туманною брамою стають,

Коли жнива неприбрані недужі руки косять,

А холоди та грози, як орди, людство гнуть.

Та може і не ті часи назвали люди осінню,

І душі під образами, як листячко, тремтять,

І вже встають не з першими, а з сьомими і з восьмими,

Із півнями останніми від злиднів рятувать.

А, кажуть, зимно на землі, коли мороз із сонечком

Хурделить вранці, а вночі вже прибрані поля.

І, ніби розмальовками, уквітчане віконечко,

І гілками обмерзлими дзвонарять тополя.

Та може і не ті часи назвали люди зимними?

Від зрад черствіє серденько, як у вогні пала,

І обмерзає кригами, і опадає римами,

Мов гострими крижинками, обрамлює слова.

А, кажуть, веснонька встає, і розгинає спину,

Відчувши промінь на чолі і лагідність вітрів,

Напившись талої води, землі ввібравши силу,

Березкам пасма прикраша під соловейчин спів.

Та може і не ті часи назвали люди веснами,

Бо як же серце тьохкає, коли в твоїх руках

Кричить дитя народжене і у долоньки плескає,

І стигне поцілунок на лагідних вустах.

А, кажуть, літом босоніж по килимах зелених,

І дозрівають вишні рубіном на гілках,

І цвіркуни співають у вечері липневім,

І соняшник палає щоранку на полях.

Та, мабуть, саме ті часи назвали люди літечком,

Коли тепло у світі та на душі тепло,

І у надії мрійники рахують впалі зірочки,

І світлом своїм діляться, куди б не занесло.

               

                              Ім’я зі спогадів

Як навіжена, в натовпі

Шукаю погляд

І, озирнувшись навкруги,

Знаходжу поряд.

Зриваюсь птахом я,

Та все даремно,

І наче день стоїть,

А в очах темно.

Калічу крилоньки

Об скло прозоре,

І стогін боляче

У грудях тоне.

Ти наче й дивишся,

Однак повз мене.

Дощами вмилася,

Мов склянка неба.

Та нічогісінько –

Зтерплю і змовчу,

У потяг часу я

На ходу вскочу.

І зійде потяг той

З стрімкої колії,

І моя зіронька

Злетить за обрієм.

Поглянеш ввечері

На небо зоряне:

Неначе полум’ям

Те небо зоране.

Згадаєш образ мій

І очі щирості,

Ім’я зі спогадів

Вербою виросте.

Озветься спалахом

Уламок вічності.

Залишусь келихом

Добра і ніжності.

 

                            Эта майская ночь

Эта майская ночь...

Сотни запахов голову кружат,

Проливается вниз лунный свет,

как хрусталь дребезжа,

Дрожь по телу, как будто

настала январская стужа,

Но срывается ввысь

окрыленная счастьем душа.

Ожиданье мгновенья,

в котором и вечности мало,

Мысли словно увязли

в опьяненной моей голове.

Я в объятиях твоих

невесомою женщиной стала,

Не желая и впредь

прикасаться ступнями к земле.

                                                   *   *   *

Ти кажеш звуть мене Весна, та що із того?

Надії вітер спростував, дощ змив дороги,

Свічки каштанові згасають на долонях,

І пелюстки, мов сивина, біліють в скронях.

А скільки паростків зламали добрі руки,

А скільки пташок постріляли для розваги,

І озивається в мені та неповага,

І крик пташиний відбивається, мов мука.

Але ж не завжди буде так, сніги розтануть,

Зростуться зламані гілки, сильніші стануть,

І я піду вслід за зимою гордовито,

Тепер вже справжняя Весна, й така відкрита.

 

                                            Вера во имя любви

А из туч грозовых,

как прозрение, льются лучи,

То в светлицу господнюю

чуть приоткрытые двери,

Сбросил мир шелуху

и откинул оковы причин,

И однажды неверящий странник

 оседлым поверит.

Отойдут в небытье

предрассудки и гордость имен

Поутихнут ветра перемен

после мартовской бури,

Каждый верящий людям

изначально обманом клеймен,

Но, уверуя искренне,

все былые обиды забудет.

Поменяются пафосность

с искренней жаждой творить,

И рассыпятся звезды

хрустальным зерном во вселенной,

И доверится странник

и напьется целебной любви,

Прирастая корнями

к истокам земным постепенно…

                          *  *  *

Весною крила пнуться вгору,

І крига шкіри миттю трісне,

Вросте у мозок дух свободи

Й до пальців вперто буде лізти.

І я зітхну на повні груди,

Набравши кисню до сп’яніння.

Не птахи ми – звичайні люди,

Але ж окрилені створіння.

 

                                           Ворожба

Ты заглянешь ко мне в сквозняком приоткрытую дверь,

Только шторы качнутся от струек осеннего воздуха,

Спрячешь взгляд торопливо, как сворою загнанный зверь,

И шатнется чуть мир, тишиною нелепою созданный.

Не смещайся так сильно, я ведь тоже еще смущена,

Незнакомость лица не мешает душевным объятиям.

Лунным светом хрустальным осенняя полночь пьяна

И шуршат тополя, поправляя ажурные платья.

Я почувствую взгляд на слегка обнаженном плече

И неловко поправлю края ниспадающей шали,

Замерцают огни у зеркал говорящих свечей,

Молча ты удалишься в свои зазеркальные дали.

 

                               Безнадежно рядом

- Далеко до небес?

- Нет, нет – безнадежно рядом!

- Старик с бородой седой,

не покажешь путь?

- Покажу. Смотри:

по равнинам и по оврагам

раскинулась жизнь твоя.

Попробуй на всю вздохнуть!

Да плечи расправь,

да воздухом грудь наполни.

Чего же ты сдался

и жадно хватаешь ртом

озоновый слой? Вчера был четверг,

а сегодня – вторник,

Хотя все не важно,

когда срезанным лоскутом

пришиваешься к мантии мира.

Но об этом позже.

Прочувствуй, сколь сбито

бьется подкожно пульс,

и кто-нибудь сверху

на лист белоснежный уложит

все страсти земные:

и горе, и радость, и грусть.

Захочешь узнать кем жил –

подними корягу –

под нею движенье.

Скажи мне, что видишь ты?

Коль горстку червей –

знать шел по пути варягом,

а на небо уходят

земные плоды чистоты.

- Я поднял корягу, старик,

и ты знаешь – странно –

оттуда порхнули

десятки существ неземных,

похожих на бабочек,

вырезанных из туманов,

и радуг ярчайших,

и ранних цветов полевых.

Послушай, старик,

мне многого знать не надо,

ответь на съедающий

юную плоть вопрос:

Далеко до небес?

- Нет, нет – безнадежно рядом!

- Наконец-то я вырос!

А скорей – до себя дорос!

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости