Мы в соцсетях

Про автора:

Людмила Тимофіївна Жовнір народилась 1940 року. Живе у Родинському.

Краєзнавець, художник, автор прозових творів.

Член творчих об’єднань «Суцвіття», «Літосфера», «Ступени», Національної спілки краєзнавців і Конгресу літераторів України.

Має шість авторських збірок, її твори представлені у 16 колективних виданнях.

Неодноразово брала участь у літературних конкурсах і фестивалях, зокрема, «Лицарі слова», м. Дебальцеве.

Переможець Всеукраїнського літературного фестивалю-конкурсу «Покровський ЛІТfest» у номінації «Пейзажна лірика».

                                              Степова дорога

Якщо ви ходили по степовій дорозі, чи бачили ви її красу? Степова дорога зовсім не схожа на биту ґрунтову, що прямує через село. Вона не схожа на асфальт, тим більше на кам'яну дорогу-бруківку.

Степова дорога існує, щоб перевозити по ній підводами зерно чи городину. Вона має дві колії, а по середині і з боків росте не притоптана трава. На дорозі тихо, немає пилу, зате літають пташки, ловлять комах і виспівують.

Трави, що ростуть на дорозі і її узбіччі, гарно пахнуть. Коли йдеш по степовій дорозі, думки юрмляться в голові, навівають спогади, а ще кортить заспівати, наприклад: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю».

Отака степова дорога доведе вас до широкої балки, що називається Сазоновою. Балка – це не дурний яр, де не росте трава та руйнується ґрунт під час дощів і коли тануть сніги. Балка зелена, квітуча і пахуча. На дні її ви можете знайти джерельце. І якщо зачерпнути в долоню водички та обмити спітніле і засмагле обличчя, а потім ще зачерпнути і напитись – стане легко і весело.

Яких тільки трав та квітів не побачиш у балці. Тут і синьо-фіолетові васильки, і піжма, і чебрець, і квіти, що давно занесені до Червоної книги – жовтий та червоний воронець. На схилах балки росте дикий щавель, з якого можна зварити смачний зелений борщ. А якщо по осені зберете насіння цього щавлю, то його відваром можна лікувати дітей від проносу.

Ранньої весни на схилах балки синіють ніжно пахучі фіалки, а нижче проліски – сині, білі, жовті. Раніше жовті проліски діти виколупували навесні із землі, чистили і їли їхні солодкі цибульки. Не Бог зна які ласощі, та все ж у голод давали малечі вітаміни. Ці цибульки звали просурениками. Чи знають тепер діти таку назву і той смак? Мабуть, ні.

Посеред літа у балці зацвітають дика рожа, піжма та коров’як. Чому красиву високу жовту квітку назвали так немилозвучно – коров’як? Може, його корови полюбляють, чи від чогось нею лікуються?

Моя бабуся брала мене за руку і вела до балки. Там ми разом рвали щавель, збирали чебрець чи інші трави, знаходили гриби: білянки, рядовки, печериці та зморшки. Зморшків було найбільше, і вони заміняли нам м’ясо, якого в ті роки не було, хіба що сусляче чи собаче.

Я бачила широку красиву балку, в якій дачники покопали грядки, посадили кущі і дерева. Дощами змило і віднесло на дно балки родючу землю разом з кущами та деревами, і відкрилась руда глина, яка ніби сміялась з нерозумних людей своїми жовтими кривими зубами.

Якби моя мудра бабуся була жива, як багато повідала б вона і про трави та їхні лікарські властивості, і про історію назви Сазонова балка. Та бабусі Ніни немає. Я тоді була малою, тепер же і розпитати ні в кого. Лежать наші бабусі і дідусі на вічному покої. А балка жива, і житиме віками, якщо збережуть її люди.

                                       Гектова балка

Давно це було, понад п’ятдесяти років тому.

Дев'ятий «в» клас здав останній свій іспит, відсвяткував випускний вечір. За традицією, після нього випускники вирушали у похід до Гектової балки.

Йшли пішки від перехрестя «Маяка» і до містечка Родинське. Всі втомились, на станції Родинське сіли у поїзд та доїхали до станції Мерцалово. Сама назва «Мерцалово» була якоюсь особливою, загадковою, бо пов'язували її з унікальною балкою.

Перепочивши у вагоні, з новими силами попрямували далі. І ось уже перед нашими очима постала глибока Гектова балка. Вона палахкотіла яскраво-червоними воронцями. Їх було так багато, що схили були ніби политі яскравою фарбою. У повітрі стояв аромат квітів і різнотрав'я. То тут, то там синіли острівці хрещатого барвінку. Квіти суниці, ніби білі зірочки, виглядали з-поміж пишних кущів воронців. Деінде росли дерева глоду, жимолості. Кольори переливались, мов калейдоскоп. Було багато ковили, дерези, коров'яку. Все, ніби чудова пісня, здіймалося до сонця.

Через багато років серце знов покликало в ті унікальні місця. Балка була, але не та, що раніше. Вона стала заповідником, а квіти ті давно занесені до Червоної книги. Прокладено стежки, котрі по краях обклали гострим камінням, щоб гості не топтали квіти і траву.

Ось і старий дерев'яний колодязь зі смачною джерельною водою. Він зовсім почорнів і майже розвалився. Нам сказали, що його відремонтують. Та от на протилежному боці балки воронців майже не було.

Знайомий шахтар-поет Іванченко, з дитинства закоханий в наші долини та балки, знавець лікарських рослин і великий мрійник, з сумом розповів, що наглядачі випалюють схили від сухого бур'яну. А це ж жах, гине коріння воронців та інших квітів. Гинуть пташині гніздечка, мурахи та зайчата.

Управляючий заповідником показав пальцем у небо і промовив: «Звідти наказ». «А де ж твоя власна голова?» - спитали його.

Цей куточок Донеччини такий рідкісний, в жодній країні мені не доводилось бачити подібного чуда.

Люди, бережіть те, що нам подарував Господь! Збережіть красу для онуків, правнуків. Благаю вас!

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости