Мы в соцсетях

Післявоєнні роки - важкі та голодні часи, коли країна залічувала рани після страшного лихоліття… Серпневого ранку 1946-го мешканці Красноармійська Горпина та Семен Пихтя прийшли до міського ринку, аби придбати найнеобхідніші товари. Вони побачили маленьку півторарічну дівчинку, полишену кимось на базарі. Добрі люди взяли маля до себе, зареєстрували у РАГСі та дали ім’я - Надія. Минуть роки, і прийомна донька також стане добродійницею, чуйною жінкою, яка здатна згуртувати довкола себе небайдужих людей та допомагати тим, хто цього потребує.

До останніх років життя прийомні мама і тато вважали Надійку рідною донькою, а дівчина їх – своїми батьками. Семен Іванович працював на місцевій залізниці, Горпина Оксентівна займалась вихованням прийомної доньки. Надія Семенівна вдячна батькам за їхню турботу, доброту і любов. Про свої дитячі роки вона розповіла у книжці «Спогади дитинства».

Коли Надії було 5 років, батько змушений був їхати на заробітки на північ, до Республіки Комі, згодом туди переїхали і мати з донькою. Північ загартувала волю і характер дівчинки. Тут, у м. Печори, вона почала займатися спортом – швидкісним бігом на ковзанах; старанно навчалась, брала активну участь у громадському житті школи.

У 1956 році сім’я повернулась на батьківщину. Надія продовжила навчання у 5 класі школи № 12 м. Красноармійська. Допитливій та активній дівчинці хотілося всьому навчитися і все пізнати. Вона займалась фехтуванням, стрілецьким спортом, настільним тенісом, велогонками, катанням на ковзанах. Окрім цього, виконувала провідні ролі у народному театральному колективі клубу ім. Шевченка.

Після закінчення школи юна Надія разом із однокласниками від’їжджає до Сибіру, у м. Тулун Іркутської області. Тут вона закінчила педагогічне училище, працювала у будинку піонерів. Надія Семенівна не полишала заняття спортом і весь вільний час проводила на ковзанці. Саме під час занять з бігу на ковзанах вона зустріла свого майбутнього чоловіка - Івана Останіна, який працював у Тулуні головою комітету фізкультури. Молодята стали найміцнішою підтримкою і опорою одне для одного в усіх починаннях. У 1968 році подружжя Останіних повертається до Красноармійська,  де почався новий етап їхнього життя.

 Надія Семенівна у 23-річному віці стала директором будинку піонерів нашого міста. Завдяки її зусиллям та організаторським здібностям тут були створені необхідні прибудови, проведено ремонт опалення, придбані нові костюми. У закладі постійно проходили свята та творчі вечори. Пізніше працювала педагогом-організатором у школі № 33 селища Шевченка та у підлітковому клубі «Факел», де тренувала дитячу хокейну команду. За її сприяння у місті було побудовано хокейний корт, який діяв до 1990 року. Стаж педагогічної роботи Надії Семенівни склав 42 роки, 20 з них присвячені спорту.

Зараз у вільний час Надія Останіна займається вирощуванням декоративних рослин, фітодизайном. Її роботи були неодноразово представлені на виставках у Києві. Нещодавно закінчила музичну школу по класу вокалу, навчилась грати на фортепіано.

Надію Семенівну добре знають у нашому місті і як талановиту письменницю, автора прозових та поетичних творів, члена громадської організації «Творче об’єднання «Суцвіття». Кумедні історії та повчальні розповіді письменниця почала писати для своїх маленьких онуків. Згодом були створені дитячі збірки«Кішки смугасті», «Свиня Федула», «Любава», які користуються популярністю у маленьких читачів Покровська.

Письменниця говорить: «Девіз нашої сім’ї - «З вірою вперед до перемоги». Я впевнена, що головне в людині – не освіта або талант, а її людяність та добрі справи. Це і намагаюсь передати своїм синам і онукам».

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости