Мы в соцсетях

Про автора: Євген Станіславович Хазов.

Народився у Красноармійську 1964 року.

Має дві вищі освіти: закінчив Сімферопольське вище військово-політичне училище та академію бізнесу і права ім. Н.Кручиніної. Служив у Калінінграді. Після звільнення у запас працював вчителем, заступником директора у школах м. Димитров, с. Муравка. Вчитель вищої категорії, методист, відмінник освіти України.

З 1995 року мешкає у Сімферополі. Працює у школі психологом і вчителем історії та правознавства.

Вірші пише з дитинства. Член творчого об’єднання «Суцвіття», що діє при Покровській центральній бібліотеці імені Тараса Шевченка. Публікувався у газетах «Маяк», «Кримська світлиця», журналі «Склянка часу», збірках ТО «Суцвіття»: «Зоряна криниця», «Сонячне суцвіття», «Гумор на хвилях життя», «Зимова симфонія», «Шевченко йде дорогами доби» та багатьох інших.

2013 року вийшла збірка поезій «Хай буде все благословенно».

                                      Україні

Чи сум приносить хмарна днина,

Чи радість - промінь золотий,

Тебе будую, Україно,

І день і ніч в душі своїй.

До тебе я думками лину,

Тебе все більше пізнаю,

І мов якусь молитву дивну

Тобі я щиро віддаю.

Ні, ти для мене не богиня,

Не ідол, що жадає крові,

Ти мого роду берегиня,

Ти храм завзяття і любові.

Хай тихим вогнищем іскриться

В твоїх степах Чумацький Шлях,

І хай ім'я твоє святиться

У чистих та палких серцях.

                             Русалка і Місяць

                                       Казка

Коли це трапилось, не знаю,

Скоріше,за царя Панька.

Така ось приказка маленька,

А казка буде ось яка.

Колись самотній красень Місяць

Жив на землі, в тій стороні,

Де понад річечкою в полі

Схилились верби мовчазні.

Вмивався Місяць в теплих водах,

Спокійно жив, біди не знав.

Та якось сам собі на лихо

Русалку Місяць покохав.

Русалка - дівчина весела,

На вдачу щирою була,

Одразу Місяцю зраділа

І враз з ним дружбу завела.

Удвох гойдалися на вітах

Гнучкої тихої верби,

Удвох плескалися у річці,

Не знали вдвох вони журби.

Та ось про це Водяник строгий

Дізнався й з гніву затремтів.

З дна річки швидко він піднявся

Та на весь голос загримів:

Послухай, Місяцю-невдахо,

Такого світ не чув, не знав,

Щоб хтось Русалоньку від мене

Собі на втіху відібрав.

Такого не було й не буде,

Такого я не пропущу,

Скоріше звідси забирайся

І не займай мою дочку.

Тоді покинув Місяць землю,

До хмар полинув, наче птах.

Тепер поміж зірок блукає,

Шукає щастя в небесах.

                   Звідки взялися Кримські гори

                                       Легенда

Колись над світом панували

Премудрі боги-дідугани,

А на землі хазяйнували

Могутні велети-титани.

Серця титанів тих нестримно

Все більше гордістю палали.

Набридло жити їм покірно –

Проти богів вони повстали.

З богами битися за волю

Титани горді забажали

І місце для страшного бою

В степу край моря підшукали.

Той виклик сміло прийняли

Премудрі боги-дідугани,

І в битві лютій полягли

Могутні велети-титани.

А десь титанів тих жінки

Одна у одної питали:

- Чом не вертають вояки?

Й за ними плакали-ридали.

Тоді забаглося жінкам,

 (Щоб зовсім з горя не сконати),

Помандрувати по світах,

Своїх чоловіків шукати.

І довго велетів жінки

Блукали, наче ті примари,

Допоки мудрі їх боги

Не обернули в сиві хмари.

І якось хмари ті, жінки,

Вже понад Кримом пролітали,

Де їхні мужі-вояки

У битві голови поклали.

І хмари, що від сліз важкі,

Над полем бою зупинились,

І до своїх чоловіків

На кримську землю опустились.

І довго-довго в полі тім

Примари-хмари голосили,

Допоки аж не вдарив грім -

I хмари враз закам'яніли.

Тепер стоять вони сумні,

Вітри над ними шаленіють...

А Кримські гори височіють,

Неначе хмари кам'яні.

                      Григорію Сковороді

Ходити світом – справа звична,

Багатство мудрому – сміття,

Для нього скарб – шукати вічно

Таємні істини буття.

Нікому словом він не лестить,

Мандрує пішки день у день,

І з радістю та сумом пестить

Свій сад божественних пісень.

А світ хотів його зловити,

Забувши істину просту –

Ніхто за золото купити

Не зможе душу золоту.

Нема гріха – повчитись жити

У мудреців з країв чужих,

Але смачніше воду пити

Із предківських джерел святих.

                           Пророк

Широким степом, край діброви,

Пліч-о-пліч з велетнем Дніпром

Іде Тарас і хмурить брови,

Іде з похиленим чолом.

Стрілою блискавка спадає,

І грім литаврами гримить.

Пророк свої псалми складає

І гнівом праведним кипить.

Щоб духом осягнути суще,

І не зломилося крило,

Щоб вічне слово невмируще

У серці кожного жило.

Давно пророк наш в домовині,

Та ворогам усім назло

Він воскресіння Україні

Пророчив, і воно прийшло.

І вічно він живе у світі

У мудрих та палких рядках,

У бронзі, мармурі й граніті,

Живе в нащадків на устах.

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости