Мы в соцсетях

Про автора:

Петро Гайворонський народився 1958 року в місті Лисичанськ Луганської області. Закінчив Сімферопольський державний університет. Викладав суспільні дисципліни у школах, Красноармійському педагогічному училищі. Зараз працює у Покровському НВК № 1.

Член Національної спілки письменників України.

Є автором низки художніх та історико-публіцистичних книг, зокрема, «Барви агату», 2013, «Історія міського статусу міста Красноармійська», 2013, «Таїни землі», 2014, «Війна в Донбасі: Скельця калейдоскопу», 2014.

Оповідання Петра Гайворонського «Гребінь княгині» перекладене англійською і ввійшло до книги, присвяченої княгині Ользі «Bloody Wedding in Kyiv: Two Tales of Olha, Kniahynia of Kyivan Rus» , Сідней, 2016.

                                                                 МАЛИНКА

Біля під’їзду чотирьохповерхового блочного будинку зупинилася вантажівка, в кузові якої акуратно стояли шафи, полиці, дивани, столи й зв’язані між собою стільці. Там же, у кузові, сиділи чотири кремезних чоловіки. Водій ще не встиг заглушити мотор, як вони зіскочили на землю й стали швидко розвантажувати меблі. Зняли платтяну шафу й обережно поставили між лавочками, за нею – книжкову, столи, м’яку частину дивану й ніжно, неначе живу людину, уклали на лаву.

З кабіни вантажівки вийшов солідний немолодий чоловік, який піднявся на другий поверх, відчинив двері квартири, повернувся вниз і, стоячи біля під’їзду, почав давати розпорядження:

- За роботу! Заносьте у квартиру. Обережніше, щоб, не дай Боже, нічого не побити.

Він покрутився на місці, оцінюючи обсяги роботи, знову скомандував:

- Внесіть спочатку великі шафи, стінку, а потім вже дрібне – стільці, посуд, іграшки.

Вантажники завзято взялися за справу. Занесли в квартиру спочатку крупні меблі, за ними дійшла черга до книг, посуду, упакованого у картонні ящики.

Дворові підлітки з цікавістю спостерігали процес заселення новоселів. Олег, в черговий раз присморкнув та, замість того, щоб звільнитися від соплів, смачно втягнув їх у ніс і розчаровано протягнув:

- Оце й усі новосели? Оцей лисий старий і все?

Решта хлопців промовчали, але було видно, що й вони не в захопленні від нового жильця. Ігор, довгий підліток з кучерями на прізвисько Топольок, колупав носком сандаля пісок, Мишко час від часу плював собі під ноги:

- Та-а-к,  – невесело простягнув він, – видно, ніхто з пацанів у нашому будинку більше не поселиться.

У ту ж мить поруч з вантажівкою зупинилося легкове авто, з якого вийшла молода красива жінка, за нею дорослий парубок років двадцяти, за ним менший, а за ним… Такої вроди хлопці ще не бачили! Дівчинка-підліток років чотирнадцяти, здавалося, була з повітря. І не ходила зовсім, а парила над асфальтом. Хлопчаки відразу ж забули і про Наталку, чорнявеньку красуньку, і про Оленку з сусіднього під’їзду, за якою усі вони досі «бігали», не даючи спокою ні зранку, коли йшли до школи, ні вдень, коли поверталися, ні ввечері, коли гуляли у дворі. Спочатку вони помітили лише русяві кучерики. Їх було багато-багато, немов хвиль на морі. Потім розгледіли зелені очі, які під сонячними променями сяяли, немов смарагд, над очима розлетілися вгору чорні шнурочки брів. Охайний носик, трохи підсмикнутий вгору, а під ним соковиті червоні-пречервоні губи.

Через кілька хвилин найсміливіший з хлопців наважився-таки: підбіг до дівчинки, простягнув свою руку й відрекомендувався:

- Я Ігор. Топольок моє прізвисько і водночас мій позивний на середніх хвилях. У мене потужний радіопередатчик. Може, чула?

Дівчинка мовчки знизала плечима.

- А тебе як звати? – почав допитуватися Топольок.

Дівчинка почервоніла і сором’язливо тихо, майже пошепки промовила:

- Маринка – але прозвучало ім’я як «Малинка». Дівчинка не те, щоб зовсім не вимовляла звук «р», але по-дитячому відчутно гаркавила, а коли говорила тихо, то «р» взагалі перетворювалося на «л».

- Марино, візьми кота на руки, щоб не забіг нікуди, – почулося розпорядження матері, яке вона миттєво виконала, забувши про хлопця.

Заселення квартири на другому поверсі тривало без подальших перешкод. Так у будинку з’явилися новосели і серцевий біль у дворових хлопців.

Через тиждень місцеві пацани встигли розвідати усе про новеньку і її родину. Малинка, як вони її називали між собою, виявилася відмінницею навчання у загальноосвітній і музичній школах. Відвідувала вона й студію бальних танців (і коли тільки встигала!) та вважалася там найперспективнішою танцюристкою. Вітька Барабан, брат по батькові, був старшим за неї на дев’ять років, носив інше прізвище і був ударником, або, по простому, барабанщиком, звідки й прізвисько, у клубному джаз-банді, що на вихідні перетворювався у звичайнісінький вокально-інструментальний ансамбль на танцмайданчику.  Вітька мав серед юнаків незаперечний авторитет, а серед підлітків й поготів. Менший брат Серьога нічим не відрізнявся від шестирічних дітей – щось мале, конопате й верескливе. Батько був якимось місцевим чиновником, а мати – секретаркою-машиністкою, але більше працювала при дітях мамкою. Ось такі пироги виходили.

Малинка гуляла рідко й мало, та й то не з дворовою ватагою, а все більше з Сергійком у пісочниці біля під’їзду. Під суворим наглядом матері. Крок ліворуч-праворуч – відразу чувся оклик:

 - Марино, а куди це ти запропала?

- Та у Серьожки м’ячик закотився за ріг будинку, – виправдовувалася дівчинка й за мить знову стояла біля під’їзду або у пісочниці, знову «пасла» меншого брата.

Лише через кілька місяців, потоваришувавши з дівчатками з сусіднього під’їзду, Малинка почала виходити погуляти з новими подругами. Але не далі другого під’їзду й не більше, ніж на годину-другу. Вона була скромною й дуже вихованою: «дякую», «будь ласка», «вибач» були  прописаними в її мові, наче діти у квартирі батьків. І жодного лайливого слова, не кажучи вже про нецензурщину й матюки, яких вона, мабуть, і не знала.

Вона високо піднялася в очах ровесників, коли у місцевій газеті з’явився коротенький допис позаштатного кореспондента про школу бальних танців, який супроводжувала фотографія Маринки у трико у танцювальному залі разом з двома подругами. А під фотом напис: «Кращі юні танцівниці нашого міста». Тепер вона була майже недосяжною для місцевих хлопчаків, які проміж собою кепкували над дівчинкою:

- Ти диви яка! Куди не кинь – скрізь відмінниця.

Але насправді усі ті кепкування були крізь сльози: «Гарна Наташа, та не наша». Вони вже всі разом, хлопчики й дівчатка, гуляли біля рідного будинку. Оленка й Наталка були своїми в дошку, а Малинка залишалася  все такою ж казковою й недосяжною. Найбільше хлопчиків дратував отой протяжно-противний клич з балкона другого поверху:

- Марино! Додому!

І солодка хлопчача мрія тихо прощалася з компанією:

- Я додому. Мама кличе, – і швидко пропадала у під’їзді, а через хвилину з вікон її квартири чулися монотонні гами й тягучі музичні етюди.

Її покірність викликала насмішки дівчаток і праведний гнів хлопців:

- Та хіба ж можна бути настільки слухняною?

Так довго тривати не могло. Хлопці ще з місяць придивлялися до неї, не знаючи з якого боку підійти. Нарешті настав час, коли вони таки наважилися. Зібравшись з духом Олег відвів Наталку й Оленку вбік і попросив піти по морозиво й купувати його якомога довше. Ще й тридцять копійок дав, примовивши:

- Решту докладіть зі своїх.

Дівчатка переглянулися між собою, потім кинули невиразний погляд на Малинку й пішли виконувати приємну місію.

Оскільки Малинка не відповідала хлопчачим й загальнодворовим стандартам, пацани вирішили модернізувати дівчинку, перш за все, її лексику. Ледь дівчатка зникли з горизонту, усі троє взяли Малинку в обробку. Першим приступив до справи Олег. Він у черговий раз втягнув в себе соплі й, примруживши очі, запитав:

- Маринко, а ти чула таке коротеньке слово на літеру «х»?

- Звичайно чула, багато разів. Он на будівництві напроти нашого балкону його щодня вживають.

Олег аж застрибав від передчуття потіхи:

- Маринко, а ти знаєш, що означає те слово?

Дівчинка закліпала своїми довгими віями і стала схожою на гарнесеньку порцелянову ляльку. З готовністю протягла:

- Звичайно знаю. Це ім’я в’єтнамського хлопчика. У нашому кварталі, там, де я раніше жила, було багато в’єтнамців. Так хлопці часто один одного так називали. А за ними й наші звати так один іншого почали, – її голос цілком відповідав заманливій зовнішності.

Хлопці заіржали своїми півниковими голосами, наче поні під час кастрації. І продовжили навчати дівчинку сучасній загальнозрозумілій мові. Олег причавив у собі сміх і єхидно запитав:

- А слово таке на «п…». Ти теж знаєш?

Марина підняла вгору брови, пересмикнула плечиками й рівним голосом сказала:

- І це слово знаю. Це марка нового японського автомобіля. У них увесь транспорт так називається: хонда, мазда, п… А що це ви мене так розпитуєте? Ми ж гуляємо. А куди Наталка й Оленка поділися? Ой, я піду додому, а то мати, як дізнається, що я одна з хлопцями…

Пацани заметушилися. Топольок чомусь зблід, Олег спохмурнів, а Мишко, наче випадково, перегородив вхід до під’їзду. В один голос промовили, немов заголосили:

- Маринко, почекай. Побудь з нами ще трохи. Дівчата ось-ось повернуться, вони за морозивом пішли. Може, й тобі куплять.

Малинка махнула рукою – добре, залишусь. Витримавши заради пристойності паузу, Олег знову приступив до навчання:

- А є ще слово на «б» чула? Так називають здебільшого жінок, але, буває, що й чоловіків, а то й без діла виголошують.

- А! Так це працьовита жінка. Наша сусідка по старій квартирі часто так говорила: «Працюю, як б…, а зарплати – кіт наплакав». Ой, хлопці, нічого ви не знаєте, вас іще вчити і вчити треба, телепні.

Мишко, як стояв, так і покотився зо сміху просто по асфальту біля під’їду. Олег й Ігор пуза свої понадривали, ледь встигали витирати сльози на очах:

- Ги-ги! Га-га! І-ха-ха-ха! І-ха-ха-й-ха-ха!

Розсміялася й Малинка:

- Хлопчики, х…ї мої дорогі, а чого ви так смієтеся?

Дівоча репліка викликала такий вибух сміху, що дивом не завалився будинок.

Крізь сміх і сльози Олег продовжував допит:

- А ось є ще слово: на літеру «є» чула?

- Та на нашій дачі наприкінці дня тільки й чуєш звідусіль, як бідні люди на ній нає…ся. Тобто тяжко напрацювалися. 

Такого захвату не проявляв навіть кіт після того, як розкопав корінці валеріани! Хлопці каталися по землі, перестрибували через лаву, хрипіли й завивали від сміху. Це вже був не сміх, а якісь заклинання.

- Вах-ха… вах-ха… Абжжж. Вах-ха.

Сяк-так подолавши дикий приступ веселощів й неосяжної радості, Олег задав останнє питання:

- Маринко, а ми будемо з тобою працювати, тобто є…я на дачі.

Малинка змінилася на обличчі, стала серйозною й суворою. Її личко неприродно почервоніло. З погрозою в голосі виголосила:

- Будемо! Ви будете! Звіздюки грьобані. Блін, долболоби позорні. Ви в мене так нає…теся, що після того дві доби спати будете. Кого ви навчати матюччю надумали? Мене? Сестру Барабана? Ви знаєте, що з вами буде, коли я брату про це розповім? Ви справді грьобнулися. Від вас же мокрого місця не залишиться! Та всі оті ганебні словечка нормальні діти ще у п’ять років хватають від таких покидьків, як ви.

Хлопців паралізувало. Вони стояли, наче окам’янілості, на стінках новоприбитої лави, не поворухнувшись, бліді, з відкритими від несподіванки ротами і спітнілими лобами. А Малинка продовжувала, пересипаючи свою мову відбірним матюччям:

- А за те, що я через вас, х…їв сраних, свій рот осквернила, ви мені відпрацюєте. Завтра їдемо на дачу! Їдемо?

- Ї-їдемо, ї-їдемо, - залопотали хлопці.

- Вірно, їдемо. Це щоб я старшого брата не напружувала через дрібниці. Значить, щоб завтра о шостій ранку з тормозками й лопатами були готові, мов штик, і чекали на мене й машину під під’їздом. Ясно?

- Я-я-ясно, – лопотали «вчителі».

Після цього сумлінна «учениця» звернулася до Олега.

- А ти, Сусік, крім тормозку, принесеш ще й київський торт. Охолоджений, з морозильника. Бо жаркий завтра день буде.

У Олега враз пройшла нежить, висохло в носі, але він не заперечував.

Повернулися дівчата. Простягли пачку морозива Малинці: пригощайся, подруго. Ледь вона встигла доїсти морозиво, як почулося протяжне:

- Марино, додому!

Вона на ходу проговорила:

- Мамо, я тут хлопчиків умовила нам дачу перекопати. Попроси батька, щоб його шофер дядя Вітя нас туди зранку відвіз, а ввечері привіз додому. Харчів багато не готуй, вони до своїх звикли.

Після відпрацювання уроку Малинка знову стала зразковою дитиною зі своїми охайними суконьками, накрохмаленими комірцями, «здрастє», «вибачте» й «будь ласка». Змінися й хлопчики, які стали шовковими, особливо, коли виходила погуляти Малинка.

Про «далі» мовчу – своєї дачі вистачає. Краще щось недомовити, ніж сказати зайве.

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости