Мы в соцсетях

Про автора:

Народився 25 січня 1943 року в м. Краматорськ Донецької області.

Закінчивши семирічку, здобував гірничу освіту у технікумах Дружківки та Рутченкового, працював на шахті № 17-17-«біс», гідроруднику «Піонер». Після служби в армії була робота на підприємствах вугільної, металургійної, будівельної галузей, у сільському господарстві, з 1972-го будував шахти «Красноармійська-Капітальна», «Красноармійська-Західна», працював у «Арктиквугілля» на Шпіцбергені.

Літературною творчістю почав займатися у юнацькі роки, а ґрунтовно повернувся до неї після виходу на заслужений відпочинок. Пише оповідання, повісті.

2014 року побачила світ перша книга Володимира Рибальченка, до якої увійшли роман «Судьба отщепенца» й біографічна повість «Якщо хочеш бути знайомим». Потім вийшла друга частина роману «Судьба отщепенца». 2019-го опубліковані роман «Багряний обрій» та збірка вибраних оповідань «Україна – серця мого біль».

Член «Конгресу літераторів України», творчих об’єднань «Суцвіття», «Сфера».

 

                                      Душі, опалені війною

Свідомість до Романа поверталась поволі. Спочатку була розмита пляма, потім пляма поволі перетворилась на стелю з плямками та тріщинками по всій поверхні. Він спробував повернути голову убік. Це йому вдалося з великим зусиллям. Шия ніби жила окремо від голови й погано підкорялась його бажанням. З натугою таки спромігся повернути важку голову на неслухняній шиї. Нічого цікавого з цього боку не було. Просто двері, пофарбовані в білий колір, а біля суміжної стіни виділялась мушля умивальника. Поряд стояв штатив із системою для вливання ліків.

Роман спробував повернути голову в інший бік. Там знаходилось вікно зі щільно закритими шторами. Він намагався зрозуміти, де він, як сюди потрапив? У свідомості почали проявлятися картинки, як світлини, занурені у розчин проявника. Ось він сидить з такими ж, як він, хлопцями на купі битої цегли. Кожний займається своєю справою: хто чистить зброю, хто чинить одежу, хто голиться. Раптом почувся свист. Цей звук не сплутаєш з жодним. Це звук летючого снаряда з установки «Град». У голові промайнула одна-єдина думка: є лише кілька секунд, треба встигнути стрибнути до окопу. І тут прогримів вибух. Вибуховою хвилею їх змело, як сухе листя вітром. А далі темінь.

Почувши якийсь шелест, він повернув голову в бік дверей. На порозі стояло створіння у білому з білосніжною посмішкою на вустах. Зустрівшись з Ромчиним поглядом, промовило:

- Доброго дня, герою. Як почуваєшся?

Роман дивився на це диво у білому нерозуміючим поглядом.

- Де я? – вимовив хриплим, ледве чутним голосом. - Я що, у раю?

Білосніжна усмішка знову засяяла на обличчі янгола у білому.

- Ні, милий. Туди тобі ще зарано. Ти у військовому шпиталі, у реанімаційній палаті.

- А як я тут опинився?

- Гелікоптером, дорогий, доставили тебе і твоїх друзів з передової. Тобі поталанило – ти живий, а вони не дожили… Твої товариші, - з сумом в очах вимовила медсестра. – То як ти почуваєшся, солдате? Де болить, що турбує?

Тільки тепер Роман усвідомив, що він поранений, і невідомо, що за поранення у нього. У всьому тілі відчувалась слабкість. Але наче нічого не боліло. Він спробував поворухнути лівою рукою – та потроху підкорялась, спробував праву руку – з’явилась тупа, ниюча біль. «Поранення у праву руку», - промайнула думка. Спробував поворухнути ногами, однак марно. Ноги не реагували на його зусилля. «Мабуть, поранення в обидві ноги. Але чому не відчуває біль?».

- То що скажеш, солдатику? Як самопочуття?

Облизавши сухі губи, Ромка з зусиллям прохрипів:

- Права рука трохи болить, ліва трохи слухається. Ноги? Ноги – буцімто їх немає зовсім.

Сестра подивилась на нього довгим поглядом й нарешті промовила:

- Це ще анестезія не вивітрилась. Скінчиться наркоз – будеш відчувати кожну подряпину. Ти, хлопче, у сорочці народився. Більше півтора десятки уламків вийняли з тебе, а кістки всі, як одна, цілі. Щасливчик ти, солдатику, якщо можна так сказати. Щасливчик, - з видихом повторила вона.

Потім поставила ближче до ліжка штатив, підключила систему.

- Та ти не думай про це. Допоможемо тобі. Є хороші препарати. Відпочивай, солдатику. Це тобі їжа, щоб організм скоріше відновлювався.

Ромка підняв очі. На штативі висіло кілька пляшечок. На одному розібрав напис – глюкоза. Повільно втома огортала його думки. Він заснув…

Потяглися одноманітні шпитальні дні. Процедури, уколи, перев’язки – все злилося в безкінечну низку днів. Він бачив, як все частіше збирався біля його ліжка лікарський консиліум, розглядали ноги, радились своєю професійною мовою і з тривогою вдивлялись у Романа. Він розумів: щось не так з його ногами. Розумів, що ноги є його найбільшою проблемою, але наскільки вона велика, ще не здогадувався. І тільки потім, набагато пізніше, почав розуміти, що може залишитись без ноги, можливо, й без обох. Однак треба віддати належне медикам і їхній майстерності та професіоналізму – ноги йому врятували.

І ось настав довгоочікуваний момент – він на вулиці дивиться на яскраве сонце, насолоджується теплом його променів, відчуває запах вітру, чує шелест листя на деревах. Це нічого, що він сидить в інвалідному візку, котрий штовхає медсестра. Головне – він живий, й ноги на своєму місці, хоча й не можуть поки що його тримати. Це все пусте, адже вже відчуває їх, і вони починають слухатись. Яке щастя відчувати кожну клітинку свого тіла. Здоровій людині таке не зрозуміти. Для цього треба побувати у шкурі хворої або покаліченої людини. Тільки тоді можна оцінити важливість здоров’я.

Роман насолоджувався яскравим сонцем й іншими принадами природи, однак щось турбувало його. Ніби якась червоточина не давала насолодитися чарами земного буття. Він довго не міг зрозуміти, що б це могло означати? Нарешті до його свідомості дійшло: невизначеність подальшого життя. Він же дитбудиновець, кому він потрібний у цьому великому світі?

Поглянувши навкруги, Роман побачив таких же, як він, поранених. Хто пересувався на своїх двох, хто вчився ходити на милицях, хто колисав руку, якої вже не було: синдром присутності ампутованої кінцівки ще довго переслідуватиме людину. Декотрі, як він, пересувались на візках. Придивившись краще до них, Роман побачив на багатьох обличчях однаковий вираз суму і безвиході. І тільки у тих, кого провідували рідні та близькі, на деякий час зникала з обличчя така маска. Але, залишившись сам на сам зі своїми думками, вони знову повертались до колишнього стану.

Для Романа це спочатку було незрозумілим. Але чим більше він занурювався у свої відчуття та придивлявся до інших, тим більше розумів – це загальний синдром душ, опалених війною, котрі вирвались з лап смерті. Це був стан людей, яких раптово вирвали з мирного життя і кинули до горнила кривавої війни. Це був стан людей, яким і у страшному сні не могло привидітися, що доведеться взяти до рук зброю. Хто міг подумати, що рідні по той бік кордону стануть ворогами, що між колишніми друзями виросте стіна непорозуміння. Від таких подій навіть у людей з міцними нервами, як кажуть, «їхала крівля». Що вже говорити про молодих, яким виповнилося дев’ятнадцять-двадцять років. Навіть більш зрілі мужики, багато з яких пройшли випробовування Афганістаном, говорили, що Афган, на відміну від цієї війни, - легка прогулянка. Але там їм втовкмачували, що це інтернаціональний обов’язок, що вони захищають ідеали братерства та співробітництва… А як зрозуміти цю війну? Як зрозуміти, чому слов'янин стріляє в слов’янина? Як зрозуміти, кому це потрібно?

На ці питання відповісти було дуже непросто, хоча відповідь, здавалося, лежала на поверхні. Хто відповість за те, що з кожним днем війни ось таких душ, опалених війною, стає все більше і більше? І не зрозуміло, як поведуть себе ці душі, повернувшись з війни? І коли ця незрозуміла війна скінчиться? Повернуться люди з іншим мисленням і зовсім іншими поглядами на життя. Дай Боже, щоб вони направили свої амбіції та можливості у правильне, творче русло. Дай їм, Боже, можливість відігрітись у мирному житті і залишитись людьми.

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости