Мы в соцсетях

Про автора:

Надія Семенівна Останіна народилася  1945 року в Красноармійську.

Закінчила ЗОШ № 12, педагогічне училище, працювала в м. Тулун Іркутської області.

1968 року повернулася до Красноармійська, працювала директором будинку піонерів і школярів, пізніше  педагогом-організатором у підлітковому клубі «Факел».

Стаж педагогічної діяльності - 42 роки, 20 з них присвячені спорту. У вільний час займалася різними видами творчості, її роботи були представлені на виставках декоративно-прикладного мистецтва, в тому числі в музеї архітектури і побуту України в Пирогово.

Виховала трьох синів, має 8 онуків.

Писати вірші і прозу почала 2010 року. Член творчого об’єднання "Суцвіття". Публікувалася у колективних літературних збірках та альманахах. Вийшли у світ дитячі книги: «Кішки смугасті», «Свиня Федула», «Любава».

                                                               Герої серед нас 

                                                До 75-річчя Великої Перемоги

У нашому провулку його любили не лише діти, а й дорослі. І як його було не любити? Влітку, наприкінці дня, він приїздив додому на своєму старенькому «Москвичі», і вся малеча вже чекала на нього. Діти залазили до салону машини, набиваючись, як оселедці в банку, і дядечко Льоня катав їх провулком.

Працював він у міському автопарку водієм перших автобусів, які на той час були у місті. Автобуси були старенькі й такі довгі, що їх називали «гармошкою», бо один салон з’єднувався з іншим якоюсь резиною, що нагадувала гармонію. За проїзд треба було платити п’ять копійок. А п’ять копійок і п’ять - це молочне морозиво! Копійку додаєш - і вже маленьке ескімо на паличці! Краще йти пішки, аби зберегти гроші на морозиво. Ходили ж раніше!

Коли за кермом автобуса був наш сусід, він нас, дітей, возив за «дякую». Однак ми знали: якщо до салону заходив контролер, він відкривав одну з дверей, і ми – «зайці» - тікали звідти. А він пояснював контролерові: «Ну що поробиш, стара техніка, відкриваються двері, коли хочуть», і розводив руками. Пасажири знали ці витівки і по-доброму всміхалися. Своїх дітей у нього з жінкою Таїсією не було, от він і любив нас, сусідських, та балував, як тільки міг. Ми відповідали йому дитячою любов’ю.

Якось напередодні Дня Перемоги до нашого провулку прийшли учні зі шкільного музею і на хвіртці паркана дядечки Льоні прибили велику червону зірку. Всі сусіди зацікавились цією подією. Виявилось, що наш сусід - справжній герой! У роки Великої Вітчизняної війни у легендарному євпаторійському десанті разом зі своїми бойовими друзями-десантниками 1942 року брав участь у боях за місто Євпаторія. Зв’язний штабу, медбрат, він рятував поранених бійців, витягуючи їх з-під безперервного обстрілу. Із 740 десантників після того бою залишилось тільки семеро, і один з них – наш дядечко Льоня, точніше Олексій Семенович Корнієнко. Дуже скромна людина, він нікому не розповідав про війну, мабуть, тому, що у провулку жили сім’ї, де теж були свої герої, але вони не повернулися з фронту.

З місцевих газет ми дізнались, що до нашого Олексія Семеновича приїздили з Москви художники, скульптори. Малювали його портрет, ліпили образ безстрашного моряка для пам’ятника героям євпаторійського десанту.

Не відкладаючи справу у довгу скриньку, дітвора нашого провулку вирішила провести зустріч з дядечком Льонею. Залучилися підтримкою дорослих. Обговорили все до дрібниць. Навели у провулку чистоту і порядок. Написали красиве запрошення. Прийшли запрошувати всім дитячим колективом.

І ось в один із вечорів, перед вихідним днем, зібрались всі сусіди. Біля його двору ми поставили стіл, застелили красивою скатертиною, хтось приніс вазу з квітами. Кожен захопив із собою стільчик або лавку. Нарешті до нас вийшов дядя Льоня у парадній формі десантника, а на поясі - справжній кортик. Всі мимоволі піднялися. На його грудях було багато нагород. Всі стоячи аплодували нашому герою. Після перших хвилювань він почав розповідь - правду про Велику Вітчизняну війну. Про те, як пішов на фронт, про бої за Євпаторію, а потім за Кримський півострів. Було страшно слухати, коли він згадував останні бої за Євпаторію:

- Ми були у штабі з пораненими бійцями. Нас оточили фашисти і почали атакувати гранатами, а ми, як жонглери у цирку, ловили ті гранати і викидали назад. А коли вибивали нас вогнеметами, і ми відступили в сарай, там загорілось вугілля, і почалося страшне пекло. Дихати було нічим. Кожен з нас був, як факел. На нас горіло все - одежа, волосся, тіло. Купку десантників фашисти витягли із вогнища і гасили на них полум’я. Ми не розуміли, навіщо нас рятують? А потім, коли вивели за місто і під дулами автоматів привели місцеве населення, зрозуміли - вони хотіли зробити показовий розстріл. Чуємо, гудуть літаки, бачимо зірочки на крилах. І давай вони бомбити! Та краще від своїх загинути, ніж від фашистів. У тій метушні декому вдалося врятуватися. Дякуючи місцевим мешканцям, яких привели на розстріл, врятували і мене, відправили до партизанського загону, а далі - до армії, визволяти Крим від фашистських загарбників. Під Перекопом був тяжко поранений. Потім шпиталь, інвалідність, непридатність до служби в армії. Приїхав додому інвалідом, але на радість батькам – живий. Вивчився на водія, одружився з Таїсією, тепер сиджу з вами за одним столом і згадую ті страшні події.

Дійсно, наші батьки сиділи з ним за одним столом, а діти стояли за спинами дорослих і, зачаївши подих, слухали розповідь дяді Льоні. Чоловіки були стриманими, а жінки часто прикладали до очей хустинки. Стільки років прожили і не знали, що поруч із нами, в одному провулку живе така героїчна людина! Ось тобі, герої - поряд, серед нас! Ми пишались, що в нас такий сусід. Хоча у кожній родині тоді були свої герої, які вже відійшли у інші світи. Тільки світлини у стареньких альбомах нагадували близьким та рідним про героїзм народу в боротьбі проти фашизму.

Кожного разу на свята до Дня Перемоги наш Олексій Семенович Корнієнко у формі капітана першого рангу, з кортиком на поясі, йшов у перших рядах ветеранів, а ми, школярі, і всі жителі міста стояли вздовж дороги і квітами вітали героїв. А після солдатських ста грамів і миски гречаної похідної каші Олексія Семеновича чекали сусіди на своєму провулку за святковими столами. Нас, дітей, пригощали морозивом, яке готував дідусь Рудик, теж ветеран війни. Він був шеф-кухарем у якомусь ресторані в Києві і кожного року приїздив до своїх дітей і онуків відзначати День Перемоги. Для мене головним святом був День Перемоги! День миру! День щастя на землі! Слова нашого земляка дяді Льоні я запам’ятала на все життя:

- Не приведи Боже, щоб це повторилось! Щоб діти були сиротами, а жінки – удовицями. Всім миру, щастя і любові!

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости