Мы в соцсетях

Про автора:

Надія Олександрівна Татарчук народилась у Казахстані, в родині педагогів. Її дитинство та юність пройшли у Тюменській області.

У 10 років написала свій перший вірш – «Колискову», слова якої поклала на музику. І з того часу поезія увійшла в її життя.

Закінчила Голишманівське педагогічне училище.

До України, у Красноармійськ переїхала разом з чоловіком. У клубі динзаводу була завідувачкою дитячого сектора,  у міському будинку піонерів - керівником гуртка «масовиків-витівників».

Протягом 23 років працювала у загальноосвітніх закладах міста: учителем трудового навчання і вожатою у школі № 4, учителем молодших класів у школі № 6. Зараз на заслуженому відпочинку.

Член творчого об’єднання «Суцвіття». Пише дитячі, ліричні, патріотичні, гумористичні вірші й пісні, займається перекладом поетичних творів. Її поезії опубліковані в альманахах об’єднання, збірці гумористичних творів «На хвилях гумору».


                                                                   Втеча

                                                                    Присвячується Ользі Михайлівні Татарчук

Поїзд тягнувся на захід, в Німеччину.

Нас у вагонах везли, як тварин.

Вчора уранці зненацька наскочили

Німці в село, п`ять великих машин.

Майже із кожної хати забрали

Хлопців, дівчат, повели до машин.

Довго благання батьків ще лунали.

З пам`яті це не зітре часу плин.

Сльози душили, і серце стискалося.

Поряд зі мною сидів рідний брат.

Із батьківщиною мовчки прощалися,

Лиш у думках повертались назад.

Інколи німці нас перевіряли,

Чи всі живі, й знов прискорюють хід.

Тільки от цей раз вони поспішали,

Двері в вагон не закрили, як слід.

Там, за віконними ґратами - воля,

Небо з хмаринками, сонце, поля.

Брат підштовхнув до дверей: - «Стрибай, Олю!

Хай буде пухом нам рідна земля!».

Стрибнула я, а Іван вслід за мною.

Дуже побилися, але живі.

Села обходили всі стороною,

Спали в посадках, в кущах, у траві.

В рідне село ми вночі повернулися.

Брат сам на розвідку в хату пішов.

Довго тривожні хвилини тягнулися,

Страх допікав, в скроні билася кров.

Свиснув Іван, мов, іди вже до хати.

Німців в селі на той час не було.

Плакала і обіймала нас мати,

Бо тільки ми повернулись в село.

Закарбувалася в пам’яті й серці

Довга, безглузда, жорстока війна.

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости