Мы в соцсетях

Про автора:

Любов Костянтинівна Чорна народилася у селищі Просяна на Дніпропетровщині.

З дитинства захопилася літературою, музикою, співами, віршами.

Освіту здобула у Донбасі. 30 років віддала Красноармійському динасовому заводу, працювала бухгалтером, начальником контрольно-ревізійного відділу.

Виростила трьох дітей.

Автор книг «Слышу я звучанье лир», «До життя то жадоба нестримна», «А пам'ять залишається», «Надією живу», «Візерунки долі у вирі швидкоплинного часу», її поезії публікувалися у колективних збірках «Царина степу», «И свет земной, и свет духовный», «Прекрасне місто Красноармійськ», «Перлина степова», «Лицарі слова», «Сонячна криниця», «Сонячне суцвіття», газетах Донеччини, Луганщини, Дніпропетровщини.

Переможець і дипломант обласних і всеукраїнських літературних конкурсів і фестивалів «Лицарі слова», «Шахтарські зорі», «Чорне золото Донбасу», «Pro Patria» та інших.

Член Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», творчого об’єднання «Суцвіття».

                                             До 75-річчя Великої Перемоги

Я народилася у п’ятдесяті роки минулого століття, коли країна оговтувалася від лихоліть Другої світової війни, коли кожна родина нашої держави відчувала радість Перемоги, і в той же час незагоєними ранами сочилася печаль за загиблими, бо майже кожна сім'я понесла втрати.

 Все своє життя зберігаю спогади моїх рідних про ті страшні часи: у серпні 1941-го загинув у боях під Ніжиним батько моєї сестри Валечки, мамин чоловік Іван Васильович Федоренко. У родині Федоренків було п'ятеро синів, і троє з них поклали голови за нашу землю.

                                                           Брати Федоренки

З великою пошаною згадую маминого старшого брата Тимофія Трохимовича Лобаня, офіцера-зв'язківця, котрий пройшов всю війну.

                                                                   Тимофій Лобань

Ніколи не забуваємо й про Федора, молодшого брата, якого шістнадцятирічним насильно забрали до Німеччини, де йому довелося пройти всі кола пекла. На щастя, вони залишилися живими і до дев'яностих років минулого століття працювали задля благоустрою нашої держави.

 Матуся зустріла друге кохання наприкінці сорокових, познайомившись з моїм батьком, учасником бойових дій Костянтином Яковичем Абросімовим.

Нині вже немає нікого з нами. Час зробив свою справу. Та залишилася пам'ять. І те, що по зернятку зібрано зі споминів, я викладаю у своїх віршах.

                                      Земляки

Минають дні, роки спливають.

Та в нашій пам'яті, мов сни,

У віршах й згадках оживають

Події лютої війни.

Батько в Калузі народився,

В російській зраненій землі.

За Батьківщину з німцем бився

В далекій тій страшній війні.

Таманова не знав - поета,

І не читав його віршів.

Як і Степан, він був солдатом

В пекельній страдницькій війні.

Такі однаковії долі,

Хоча і різне в них життя,

З'єднали їх у вузол воля

І віра в краще майбуття.

Минають дні, роки спливають,

Лежать під спудом земляки.

Та згадка й пам'ять не вмирають,

Вони живі на всі віки!

                              Захисникам Вітчизни

Пройшла курсивом й по мені

                                                  війна,

Пізніше народилась – не моя

                                                  провина.

На захист піднялася вся моя

                                                  рідня,

Від Гітлера спасали

                                                 Батьківщину.

Мій дядько брав в боях

                                                 міста -

Від Сталінграда до німецької

                                                столиці.

Пройшов, проповз... Матуся ж

                                                в ті літа,

Не покладала рук на

                                               залізниці.

В боях під Ніжином загинув

                                                чоловік,

У перші дні війни вдовою стала

                                                ненька,

Сестричці Валечці війна лишила

                                                слід –

Без батька залишилася маленька.

Погнав в Німеччину другого

                                               дядька кат.

Біду юнак зазнав в шістнадцять

                                               років.

Хворів там тифом і втікав, втікав...

Чекала смерть його на кожнім

                                               кроці.

Низький уклін вам, рідні,

                                             до землі,

За вільну землю, за моря,

                                             за ріки.

Летять, летять по небу

                                             журавлі...

То душі тих, що залишили

                                            нас навіки.

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости