Мы в соцсетях

Лариса Попова: «День Перемоги об'єднує нашу велику сім'ю»

Поделиться в Фейсбуке Рассказать Вконтакте Написать в Твиттер
  • 05 мая 2020
  • 0

Про автора:

Лариса Попова (Долгоброд) народилась у Красноармійську. Навчалась у Воронезькому педагогічному інституті. 10 років працювала у педучилищі Воронезької області, а після повернення на батьківщину - у школах Красноармійська. Досліджувала історію рідного краю та своєї сім’ї. Результатом співпраці з родичами стала книга спогадів «Мы из рода Долгоброд».

Член творчого об’єднання «Суцвiття».

 

                                                   До 75-річчя Великої Перемоги

Життя розкидало моїх родичів по різних куточках світу. Більшість з них - в Україні, живуть вони також у Росії, Білорусі, двоюрідний брат - в Німеччині, а внучатого племінника доля занесла в далеку Америку. Але в День Перемоги 9 травня в кожній родині будуть згадувати наших рідних і близьких, які брали участь у Великій Вітчизняній війні. Документи і фото тих далеких днів, спогади дітей, онуків і правнуків, які закарбували в пам'яті розповіді про фронтові дороги батьків і дідів - ось на чому побудована моя розповідь про те, як здобувалася Перемога, що стала для нашої сім'ї спільним святом.

Марина Д., внучка Івана Васильовича Долгоброда:

«Війна увійшла в життя моєї мами, коли їй було 6 років. Літній день. Вони з батьком, щасливі від спілкування з природою, повертаються додому після відпочинку на річці Урал. Мама - підстрибом, батько щось смішне їй розповідає. Назустріч вибігає заплакана дружина Івана (моя бабуся), кидається до чоловіка зі сльозами і словом «війна». Ось так, за контрастом - сонце, щастя і заплакана мама - на все життя відклалася картина в її пам'яті...

Батько йшов на фронт. Обійняв дружину, згорбився, швидко-швидко пішов. Повернувся, підхопив дочку на руки і ніяк не міг відпустити. Нарешті, не дивлячись, поставив на землю і майже побіг геть, не озираючись. Воював дід в піхоті. Розповідав, що в бою найскладніше було навчитися не боятися танків.

«Полк наш - в основному хлопці з сіл. Корова, кінь - справа звична. А ось це величезне, металеве, ревуче чудовисько, яке йде на тебе, викликало такий панічний жах, що деякі з них, збожеволівши від страху, вискакували з окопу і намагалися втекти, потрапляючи під вогонь кулеметників. Багато хто загинув ось так...».

«Діда, а як потрібно від танка ховатися?» - це я зі своїми розпитуваннями. «Танк на тебе йде - лягай на дно окопу. Найважливіше - витримати, поки він над тобою: земля осипається, тебе ховають заживо, рев незвичайний і жах нестерпний. Але потрібно витерпіти. А потім, коли танк пройшов і ти залишився позаду, треба піднятися і кинути в нього гранату. Піднятися, відірватися від землі - ось де воля і сила потрібні були...». Ось так не героїчно, просто і страшно розповідав дід про війну.

В одному з боїв взимку під Волоколамськом діда поранили. Осколок від снаряда пройшов у декількох міліметрах від серця, розірвавши сухожилля і нерви лівого плеча. У запалі бою раптом відчув, що запекло в грудях, стало тепло руці. Болі не було, лише з подивом помітив наповнений кров'ю, набряклий лівий рукав шинелі. Ноги перестали тримати, впав, втратив свідомість. Отямився вночі в снігу, на морозі. Непритомного діда винесла на собі дівчина-санінструктор. Лікар сказав, що народився «в сорочці» - куля поруч із серцем пройшла, велика крововтрата, мороз, ще трохи, і... Всю решту життя у діда не розгиналися пальці лівої руки, практично не рухалися. Але ніколи він не вважав себе інвалідом, категорично відмовлявся від усіх соціальних пільг і виплат, компенсував можливість щось утримати лівою рукою, працюючи плечем і зубами».

Ольга Г. - про військову долю свого діда Василя Васильовича Долгоброда:

«Дід воював піхотинцем на Українському фронті. В одному з боїв був тяжко поранений. Втратив свідомість, його взяли у полон і направили до концентраційного табору під Кенігсбергом. Двічі він з товаришами намагався втекти, але обидві спроби були невдалими. Карцер, побої, важка праця не зламали дух Василя. Третю втечу планували довго, продумуючи до дрібниць. А втекли спонтанно, вночі. Напередодні дідусеві приснився сон, ніби він тоне у болоті і, рвонувшись з останніх сил, раптом опиняється у чистій, спокійній воді, виходить на берег і сідає на лавочку. Сон виявився віщим. В ту ніч втеча з товаришами вдалася. З того часу дідусь вірив снам. Після війни репресії дивним чином не торкнулися діда. Деякий час він був головою колгоспу, шанованою людиною. Прожив до 90 років. І завжди дякував долі, що зберегла йому життя, допомогла вибратися з кошмару військових років, нагородила його дітьми, онуками, улюбленою роботою і друзями».

Історію свого родича Федора Єфремовича Долгоброда я написала на основі документів, знайдених на сайтах pamyat-naroda і podvignaroda.

Хлопцеві ледь виповнилося 18, коли у лютому 1943 року він був призваний на фронт. Рідкі листи з фронту, які Федір писав у перервах між боями, були короткими, стриманими, наповненими турботою про матір, вірою у перемогу. Вдома з нетерпінням очікували ці листи як докази того, що рідна і близька людина жива. Боялися, що одного разу польова пошта принесе горе. Коротке слово «похоронка» перекреслювало очікування і надії, говорило, що нової зустрічі вже не буде. Цей клаптик офіційного паперу ховав надію. І це горе прийшло напередодні нового 1944 року. Сухий стандартний текст, написаний рукою штабного писаря: «Ваш син Долгоброд Федір Єфремович загинув смертю хоробрих 15 грудня 1943 року... Похований... Київська область, колгосп «Новий орач»... - з тремтінням у голосі читали повідомлення рідні.

Всі матері переживають смерть своїх синів однаково. Серце матері відмовлялося вірити у це. Не знаю, чи поставили у «святий» кут фотографію Федора з траурною стрічкою і чаркою зі шматочком чорного хліба за упокій душі? Напевно, так - це народна традиція. Але хочеться вірити, що мати не поспішала «випити гірке вино» і своїм очікуванням врятувала сина. У зведеннях про безповоротні втрати Федора помилково порахували вбитим. Військовими дорогами пройшов він до кінця війни.

Чи доходили листи, які Федір писав з фронту додому в далекі оренбурзькі степи, історія мовчить. І запитати нема у кого. Сапер у складі саперного батальйону 77-го полку 1-го Білоруського фронту під вогнем противника він не просто йшов попереду. Знешкоджував протитанкові й протипіхотні міни, влаштовував прохід у мінному полі, забезпечуючи просування наступаючих частин. 23 протитанкові і 36 протипіхотних мін знищив Федір. 59 разів між життям і смертю доводилося бути йому.

Хлопець залишився живий. Можна уявити радість матері, рідних, близьких, коли навесні 1945-го вони зустрічали живого і неушкодженого сина, брата, коханого. За бойові подвиги він був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

Хто похований у братській могилі колгоспу «Червоний орач» Черкаського району під ім'ям Федора Долгоброда? Ім'я солдата не відомо. Хай буде вічна пам'ять хлопчині, який віддав своє життя за визволення Батьківщини від фашистських загарбників.

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости