Віктор Рева: «В неволі у бауера»

Про автора:

Віктор Рева народився 1954 року у м. Селидове. Закінчив Кишинівське музичне училище ім. Штефана Няги та Донецький державний музично-педагогічний інститут за фахом «Хорове диригування». Понад 20 років викладав у педуніверситеті Мелітополя иа Миколаївському університеті. З 2007 року – викладач музичної школи м. Новогродівка Донецької області.

Є автором і співавтором оркестрових, камерно-інструментальних, хорових, вокальних музичних творів. З 2006 року - член Національної спілки композиторів України.

Член творчого об’єднання «Суцвіття». Його вірші увійшли до колективних поетичних збірок, публікувалися у ЗМІ. 2010 року вийшов з друку його збірник віршів «Музыка осенних листьев». Дипломант і переможець конкурсів «Книга Донбасу-2010», «Золоте перо».

                                             До 75-річчя Великої Перемоги

Багато років тому мені вдалося записати на магнітофонну плівку спогади у моєї тітки Катерини Федорівни Костикової про війну. 1941 року вона була сімнадцятирічною, а у 1943-му потрапила в неволю до австрійського бауера. Наводжу її спогади.

«Одразу після окупації нашого краю гітлерівці вигнали всю молодь на планування доріг, якими йшла їхня техніка та піхота. А вже в 1943-му мені принесли повістку до Німеччини. Нажахана, я все ж у глибині душі сподівалась, що це лихо мене обмине, тим більше, що дуже простудилася. Але лікар поставив діагноз: «Здорова».

Нас зібрали у селидівській школі. Здавалося б, про втечу годі й думати. Але надзвичайна кмітливість дозволила вночі обдурити фріців: по зв’язаних хустинках ми швидко спустилися з другого поверху і втекли. Переховуючись у знайомих, в душі раділа. Аж раптом прийшла молодша сестра Наталія і повідомила, що фашисти попередили: якщо не з’явлюся на збірний пункт, повезуть до Німеччини батьків. Вибору не було…

У Донецьку гітлерівці сформували ешелон, і почався гіркий шлях на захід, у неволю. Думка про втечу не полишала мене. На кордоні з Польщею сховалася у туалеті, але марно. Втеча не вдалася, німець, який виявив мене, добряче відшмагав нагайкою…

Австрія, куди ми потрапили, зустріла непривітно. Грубі сортування у місті Лінц, потім у Гратцені й нарешті поселення Кричау, куди ми із селидівською подругою Вірою Старостенко впросилися (начебто сестри), щоб бути поруч. Тут мене вже очікували у маєтку бауера.

Поселили у невеликій цементованій кімнатці, де було сиро і холодно. Знайомство із господарством нічого, крім жаху, не принесло: 25 голів худоби, багато землі, ліс. Як часто проклинала долю, доглядаючи свійських тварин, або коли косила траву, садила картоплю, полола її та збирала, возила гній, орала землю, колола дрова… А ще ж треба було поратися у будинку. І так зранку до вечора.

За роботу грошей не платили, годували погано. Після того, як у Росії загинув хазяйський син, стало взагалі тяжко: виснажлива праця без перерви та відпочинку. Ставлення до мене старших у родині бауера передалося і їхній п’ятирічній дочці, яка плювала мені в обличчя. З відчаю та безвиході хотіла розпрощатися з життям. Якось набралася сміливості, підійшла до овочерізки та ледь не відрізала собі ногу. Вчасно опам’яталася…

Інколи в неділю нам дозволяли ходити до церкви. Це було  свято. Тут познайомилася із росіянами, довірила їм свою, поки що нездійсненну мрію про втечу. Але ті попередили, що вибратися звідси майже неможливо: місцеві жителі одразу ж видадуть владі… Взимку 1945-го гітлерівці всіх нас зібрали і погнали копати окопи. Стояв лютий холод, а одяг зовсім зносився. Геть заморожені, ми не могли та й не хотіли працювати. Довго нас возили на цю роботу, але її так і не закінчили.

Якось над нами пролетіли радянські літаки і розбомбили залізничну станцію. Радощам не було меж. Та після цього німці закрили всіх у вагоні й пустили пару. Ми задихалися, зчинили несамовитий крик, почали ламати двері. Нарешті опинилися на волі. Голодні, промерзлі поверталися до ненависних бауерів. Невідомо звідки у ще однієї селидівської дівчини, Наталії Мутики, виявився з собою шматок хліба. Вона поділилася з усіма, і ці крихти хоч трохи душевно зігріли нас. Знесиленими і слабими зустріли ми наших бійців, які принесли довгоочікувану свободу. Наші хазяї були похмурими, але їх змусили дати нам на дорогу продукти.

Ми дісталися до пересильного пункту. Тут мені запропонували роботу в комендатурі. Я погодилася і півроку працювала в Брно (тодішня Чехословаччина). А коли знову повернулась на той самий пункт, одразу потрапила на допит. Я розповіла, як все було, аж раптом хтозна звідки привели лжесвідка в одязі військовополоненого. За його словами, я фліртувала з німцями, насміхалася над радянськими військовополоненими… Якби не якийсь незнайомий майор, котрий наказав негайно відправити мене додому, не знаю, чи побачила б після таких страждань рідну домівку…

Все життя я працювала медичною сестрою у Селидівській центральній міській лікарні. Як учасник війни зустрічалась із школярами, розповідала про роки неволі в австрійського бауера».

         Катерина Федорівна (зліва), поруч дівчина з Донецька, стоїть дівчина з Дніпропетровська – всі вони під час війни були у неволі. Брно, 02.08.1945 р.