Мы в соцсетях

Про автора:

Народився 1943 року в м. Краматорськ Донецької області.

Закінчивши семирічку, здобував гірничу освіту у технікумах Дружківки та Рутченкового, працював на шахті № 17-17-«біс», гідроруднику «Піонер». Після служби в армії була робота на підприємствах вугільної, металургійної, будівельної галузей, у сільському господарстві, з 1972-го будував шахти «Красноармійська-Капітальна», «Красноармійська-Західна», працював у «Арктиквугілля» на Шпіцбергені.

Літературною творчістю почав займатися у юнацькі роки, а ґрунтовно повернувся до неї після виходу на заслужений відпочинок. Пише оповідання, повісті.

2014 року побачила світ перша книга Володимира Рибальченка, до якої увійшли роман «Судьба отщепенца» й біографічна повість «Якщо хочеш бути знайомим». Потім вийшла друга частина роману «Судьба отщепенца». 2019-го опубліковані роман «Багряний обрій» та збірка вибраних оповідань «Україна – серця мого біль».

Член «Конгресу літераторів України», творчих об’єднань «Суцвіття», «Сфера».

                                                    До 75-річчя Великої Перемоги

Останнім часом, майже кожної ночі, йому снився один і той самий сон. Він був настільки яскравим і з такими деталями, начебто це відбувалося з ним наяву. Після багатьох десятиліть знову снилася війна – раніше вона приходила у сни кілька років після закінчення тої проклятої війни. З висоти прожитих дев’яноста з гаком років це було доволі незвично. Багато що забулося, стерлося з пам’яті, але у снах були такі деталі, з такими подробицями, що він сам дивувався цьому феномену.

Почався снитися цей дивовижний сон після побаченого наприкінці листопаду у телевізійній програмі. Через свій поважний вік і стан здоров’я він більше відлежувався на канапі і, звичайно, основним джерелом для зв’язку з навколишнім світом були телебачення та мобільний телефон, котрий подарували онуки на день народження. Так ось, побачене збентежило його до глибини душі. Жорстокий розгін студентського зібрання був для нього, мов удар обухом по голові. Як може бути в такій мирній державі, як Україна, така жорстокість влади? Як можна з такою жорстокістю поводитись з людьми? Подібні дії влади раніше показували десь там, за «бугром». Як же допустили таку дикість у нашій країні, що майже сімдесят років жила без війни? Жила без великих соціальних потрясінь, тяжко працювала всі ці повоєнні роки. Люди будували мирне життя з надією на майбутнє. Над головою постійно було мирне небо. Не завжди все виходило добре. Було зрозуміло, що до прекрасного майбутнього ще далеко, і нинішнє покоління вряд чи діждеться його. Але була надія, а надія, як кажуть, помирає останньою.

Події наступних днів вибили його з життєвого тонусу. Майдан був для нього незрозумілим і сприймався, як життєва позиція, як позиція людини, котра прожила все життя у країні, що будувала світле майбутнє. Людини, котра воювала за те світле майбутнє, яку часом кривдила ця країна, але вона свято вірувала, що «світло у кінці тунелю» коли-небудь з’явиться.

Коли ж почали стріляти, коли на вулицях почали гинути люди, сни його прийняли зловісний характер. Картини перших днів війни з її незрозумілим початком, гіркота відступу від західних кордонів до Волги змінювалися картинками неодноразових оточень ворогом. Після виходу з оточення - безкінечні допити в особливих відділах, штрафні частини, реабілітація після поранень. Все це йому довелося зазнати у воєнне лихоліття. Була в його військовій біографії і така, з точки зору держави, ганебна пляма, як полон. В одному з нерівних боїв він, розстрілявши весь боєзапас вірного «дегтярьова», піднявся на весь зріст, тримаючи кулемета за ствол, й вирішив продати своє життя якомога дорожче в рукопашній схватці. Та не судилося. Удар чимось важким по голові ззаду, короткочасна втрата пам’яті, і ось він вже у колоні таких саме обірваних і брудних полонених йде у невідомість.

Перебування у таборі для військовополонених було, мов кошмарний сон. Потім його вербували до РОА – армії Власова. Він погодився з однією метою, з надією, що звідтіля буде легше вибратися до своїх. Його ні на хвилину не покидало бажання повернутися до своєї родини, у рідні краї. Мрії здійснилися - він утік при першій же нагоді. Але факт вступу до РОА був зафіксований компетентними органами. СМЕРШ свою справу виконував добре. Через те, що все це відбувалося наприкінці війни, день перемоги він зустрічав у воркутинських копальнях.

Сильний від природи і тілом, і духом, він витримав суворі умови воркутинського ГУЛАГу. Всупереч пораненням: два легких, одне тяжке - від попадання розривної кулі у нього на спині красувався величезний шрам. Але батьки і матінка природа наділили його величезною життєвою силою. Це і рятувало його в ті роки.

І ось благословенний п’ятдесят п’ятий рік. Ліквідація ГУЛАГів і довгоочікувана амністія. Багато хто тоді благословляв Микиту Хрущова. Розвінчання культу особистості Сталіна, усунення від влади Берії з наступною стратою дали можливість всім політичним зекам вийти волю. Потрапив під цю хвилю і він. Яке було щастя, яка ейфорія!

Майже ніхто з його близьких не вижив. Залишилася лише наймолодша сестричка, котру пригріли добрі люди. Вона й зустрічала його із заслання. Була на той момент вже заміжньою, тож із чоловіком вирішили, що гріх відмовляти рідній людині у прихистку.

Він, звісно, не збирався довго сидіти на харчах родичів. За тиждень уладнав всі питання з пропискою, влаштувався на роботу. І потяглася низка днів із думками про завтрашній день, про своє місце у непростому післягулагівському житті.

Невдовзі радістю повернулася до нього доля. Він оженився на вдові – молодій та майже нецілованій. Вона, зігравши весілля за тиждень до початку війни, не встигла з чоловіком і намилуватися. Він був мобілізований у перші ж дні. Наприкінці літа того ж таки року вручив їй листоноша не солдатського трикутничка, а казенного конверта, в яких тільки похоронки приходили. Так і залишилась вдовою у вісімнадцять років. Потім окупація, післявоєнні голодні роки. І ось випало щастя. Високий, стрункий, тільки дуже худющий мужик, який мав за спиною і війну, і полон, і ГУЛАГ, накинув на неї оком.

Мир та щастя відразу оселилися у родині. Багато хто їм заздрив. Молодих, незаміжніх дівок навкруги було чимало, а тут вдова – і таке щастя. Мало-помалу забулося його зеківське минуле. Він був, як і більшість, трударем з кровавими мозолями. Після народження сина-первістка вирішили на сімейній раді переїхати на Донбас. Донбас є Донбас. Він постійно потребував таких міцних і роботящих рук. Так назавжди і зв’язали свою долю з цим працелюбним краєм.

Тяжко було звикати після сільського життя до міського. Проблеми з житлом: втрьох у маленькій кімнатці у старому бараці. Але минав час, життя входило в колію. Сім’я збільшилась, народився ще один синочок. Наче в нагороду за це їм надали окреме житло. Не бозна які хороми – однокімнатна квартира, але з окремою кухнею, ванною, туалетом. Для них, котрі тіснилися у гуртовому бараці, це житло здавалося царськими хоромами. Він з потроєною силою взявся створювати благоустрій та благополуччя своєї родини. По життю сильний духом, а за вдачею цілеспрямований, не цурався жодної роботи. Яка б не була – все до снаги. Це й привело його у копальню. Згодилися воркутинські навички, і колектив поповнився першокласним прохідником.

А життя брало своє. Родина поповнилася ще одним членом – донькою-лапочкою. Вишкребок, як говорила жінка. Це була незрівняна радість. На цей час він став кваліфікованим прохідником, керував бригадою. Незважаючи на судимість, був нагороджений орденами та медалями за заслуги на трудовому фронті.

Життя біжить набагато скоріше, ніж хотілося б. Ось він вже й на заслуженому відпочинку. На зміну прийшли його сини. Це вже була династія. І молодша дочка пов’язала свою долю з гірничою справою. Працювала економістом у шахтоуправлінні, закінчивши гірничий інститут.

Не забарилися й онуки. Люди кажуть, що перші онуки - то перші діти. Коли росли свої, за роботою не завжди вистачало часу, щоб займатися їхнім вихованням. А онуки повною мірою отримали дідусеву й бабусину любов та опіку.

Час невмолимий. Вже і онуки стали поряд з батьками плечем до плеча у гірничих забоях. Його любов перейшла на правнуків. Що може бути в житті більшою радістю, ніж дочекатися правнуків. А доля нагородила їх з жінкою таким щастям.

В його житті сталися дві непоправні, вірніше, незрозумілі для нього події. Перша – це розвінчання міфу про світле комуністичне майбутнє. Друга – це розпад Радянського Союзу. Остання вразила в серце. Це ж треба такому статися, що непорушний та непоборний виявився колосом на глиняних ногах. Для нього було незрозумілим, як три людини, котрі зібралися у Біловезькій пущі пополювати, скоріш за все, ковтнувши лишнього, підписали документ за всіх керівників республік про роз’єднання і ліквідацію величезної держави? Його розум не міг цього збагнути. Але ж всі прийняли й проковтнули цей незрозумілий казус.

І ось тепер незалежна Україна у самостійному плаванні. Двадцять три роки, від виборів до виборів, ділили між собою владу. Вони ділили владу, а народ працював, задовольняючи своїм «слугам народу» безбідне життя. Та гримнув Майдан 2014-го. Мабуть, це було закономірно. Але ж навіщо такі жорстокі методи? Народ же - не худоба. Тридцятого листопада 2013 року розвіялися всі ілюзії відносно нинішньої влади. Такої звірячої дикості від неї ніхто не чекав.

Він годинами дивився на екран телевізору, перескакуючи з каналу на канал, шукаючи хоч якесь виправдання діям влади. І не знаходив. Звісно, як людина, котра прожила таке довге життя, багато бачила і пережила, не в усьому погоджувався з мітингувальниками. Він не сприймав радикалізму. «Правий сектор» зі своєю ідеологією зовсім не підходив до його світосприйняття. Він був інтернаціоналістом, ще з війни звик ділити і дах, і кусень сухаря з іншими, такими ж, як він сам, незалежно від національності. Навіть слово «націоналізм» не сприймав.

Потім стався цей дикий розстріл людей. Більше сотні загиблих. Це що, громадянська війна? І ще більшою дикістю для нього було російське вторгнення у Крим, його відділення та приєднання до Росії. І дурню стало зрозумілим, що цей сценарій готувався не один рік, і «майдан» тільки прискорив його. «Старший брат» відкусив шматок країни і не вдавився, без жодних наслідків для себе. Розказували по телебаченню про санкції проти Росії, але для нього то вже була вища математика. Він не дуже розумівся на цьому.

Можна зрозуміти – база Чорноморського флоту, розвідані запаси газу на шельфі – смачний кусень на десерт. Але як зрозуміти те, що сталося далі? Події у Донбасі, коли почали стріляти й убивати людей на вулицях. Він зовсім перестав що-небудь розуміти.

Аж ось прийшло світле свято – День перемоги. Дев’яте травня. Він завжди чекав його з особливим почуттям. Так, був скривджений, побував у ГУЛАЗі, але він воював, і воював відважно. Це він знав напевне, тому завжди вважав себе причетним до цього свята. Сидів і вдивлявся в екран телевізора. Молода красива артистка співала з екрану:

Что ж ты плачешь, солдат?

Ты же выжил, солдат,

Хоть сто раз умирал.

Хоть друзей хоронил,

И хоть насмерть стоял.

Отчего же ты замер –

На сердце ладонь

И в глазах, как в ручьях,

Отразился огонь?

У кімнату до діда зайшов правнук. Його привабила пісня, яку виконувала молода співачка, котра і автомат, мабуть, не знає з якого боку тримати.

- Дідусю, яка гарна пісня, але дуже сумна. Ти б щось веселеньке знайшов. Дідусю, ти мене чуєш?

 Дід не відповідав. Хлопчик підійшов ближче, поглянув на такі дорогі й знайомі риси. «Мабуть, заснув». Але вгледівшись, побачив відкриті очі, а на щоках - сліди від сліз.  

«Невже помер?» - він ще раз уважно подивився на обличчя діда. Взяв його руку, що лежала на коліні, підняв її, опустив, і вона впала, як бадилина. - «Помер!».

Помер старий солдат, як на бойовому посту, не дослухавши пісню-реквієм, присвячену йому і таким, як він. Правнук провів по дідовому обличчю долонею. Вії закрились. Закрились назавжди очі старого солдата.

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости