Мы в соцсетях

Колись у середині ХХ сторіччя французька письменниця Француаза Саган написала оповідання з цікавою назвою «Чи любите ви Брамса?» (Йоганес Брамс – німецький композитор ХІХ сторіччя). Це питання для головної героїні було своєрідним індикатором відносин з оточуючими. Відповідь на нього і визначала для героїні ракурс цих відносин. Зі всією повагою до Йоганеса Брамса, Донеччина має свої, унікальні індикатори. Ми не будемо зараз перераховувати всіх видатних особистостей, які народилися на Донбасі. Тому що наша тема – Сергій Прокоф’єв.

Нагадаємо: майбутній композитор народився 23 квітня 1891 року в селі Сонцівка Покровського району Донецької області (тоді – Катеринославська губернія).  Там пройшло його дитинство, зауважимо – щасливе дитинство. Підтвердження цих слів ми бачимо в «Автобіографії», яку Сергій Прокоф’єв написав 1939 року.

Читаючи перші глави, присвячені спогадам дитинства, дивуєшся, з якою любов’ю, ніжністю він згадує своїх друзів, няню Марфушу, сторожа Гаврилу і всіх, хто був поруч у ті роки. З такою ж любов’ю він описує оточуючий простір – степ, великий сад (у 20 гектарів), який посадив його батько, річку, а ще звірів, птахів і навіть комах. Маленький хлопчик спостерігав за навколишнім світом – записував у свій дитячий щоденник спостереження за погодою, зміною пір року, зірковим небом, збирав гербарій, саджав квіти та дерева.

Зараз біографи Сергія Прокоф’єва в один голос кажуть про те, що саме щасливе дитинство у Сонцівці зіграло свою позитивну роль у розвитку та становленні майбутнього генія. І сам Прокоф’єв неодноразово говорив, що на все життя зарядився сонячною енергією у «своїй Сонцівці».

Наступного, 2021 року Донеччина разом з світовою спільнотою відзначатиме 130-річчний ювілей нашого великого земляка. З чим же ми підходимо до цієї дати? Звісно, підготовка вже йде, як кажуть, повним ходом. Задіяні всі рівні – і районні, і обласні, і державні. Та мова зараз не про це, а про батьківщину Сергія Прокоф’єва.

А Сонцівка, крім купи різноманітних «побутових» проблем (звалищ сміття, плантації бур’яну), полихає у вогні. Кожного року, починаючи з весни, коли мешканці села підпалюють суху траву, і після збору пшениці, коли фермери випалюють стерню (все це заборонено законом), батьківщина Сергія Прокоф’єва перетворюється на вогняне пекло. Горить все – луки, залишки степу, полезахисні лісові смуги, хвойний ліс. Картина жахлива.

Але найжахливіше – це байдужість. По-перше, самих мешканців (слава Богу, не всіх). На всі спроби автора цих рядків поговорити з паліями було три варіанта відповіді: «нехай горить», «ми завжди так робимо», або погрози (була навіть спроба наїхати машиною). Не краще поводяться і фермери - переважна їх більшість. Знов таки на спробу поговорити з одним них – погрози фізичної розправи у відповідь.

По-друге – байдужість місцевої влади. Остання така бесіда закінчилася словами: «Я вас почула», що в перекладі означає «Йдіть далеко і не повертайтеся». Це була реакція на невелике прохання – періодично нагадувати населенню про незаконність підпалів, розміщуючи відповідну інформацію на дошці оголошень.

І знову повертаємося до питання, з якого починали: «Чи любимо ми Прокоф’єва?». Мова не про те – чи слухаємо ми музику композитора, подобається вона нам, чи ні. Мова про наше ставлення до своєї батьківщини, до своєї історії. Які почуття викликає в нас той факт, що геніальний композитор Сергій Прокоф’єв – наш земляк? Чому ми з такою неповагою відносимося до навколишнього середовища? З якого часу вислів: «після нас - хоч потоп» став девізом нашого життя? Що ми будемо показувати всім, хто приїде на батьківщину великого композитора? Квітучий край, або чорну пустелю?

Все ж таки, чи любимо ми Сергія Прокоф’єва?

         Н.В. Скіба, старший науковий співробітник музею С.С. Прокоф’єва

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости