Мы в соцсетях

До 100-річчя Михайла Глобенка. Про що згадує генерал-майор

Поделиться в Фейсбуке Рассказать Вконтакте Написать в Твиттер
  • 18 сентября
  • 0

Зовсім недавно, 8 вересня, представники влади, політичних партій і громадських організацій міста вітали з 77-ю річницею визволення Донбасу Михайла Глобенка - учасника Другої світової війни, генерал-майора у відставці, кавалера орденів Олександра Невського, Богдана Хмельницького, Бойового Червоного Прапора, двох медалей «За відвагу», «За оборону Сталінграда», «За Перемогу над Німеччиною…», Почесного громадянина Покровська. Михайло Андрійович радо зустрічав гостей, розповідав про трагічні й героїчні події далекого 1943-го, безпосереднім учасником яких він був. «6 вересня ми визволили Слов’янськ. Якби я тоді знав, що буду служити й жити у Красноармійську, прискакав би верхи – подивитися, що за місто», - говорив, усміхаючись, Михайло Андрійович та нагадував, що 21 вересня йому виповнюється 100 років. І чув у відповідь: «Ми пам’ятаємо». Звичайно, пам’ятаємо, адже це визначна дата не лише для ювіляра, а й для міста, з яким доля пов’язала Михайла Глобенка 57 років тому.

Дитинство

Життєві ідеали у кожної людини закладаються з дитинства. Великий вплив на формування особистості Михайла Глобенка, який народився на Київщині, у селі Трипілля, мав батько Андрій Данилович.

«Він служив трюмним машиністом на військовому крейсері «Пантелеймон», багато разів ходив у походи по Чорному та Середземному морях, відвідав різні країни. Був високим, статним, красивим, й морська форма йому дуже личила. Вдома не бував по пів року, а коли приходив з походу, це було свято для мами і нас, дітей. Батько дуже любив рибалку та полювання, до цих чоловічих розваг і мене привчив», - згадував Михайло Андрійович.

У родині зростали дві дочки й три сини, і для них батько – освічений, культурний, зібраний, принциповий – був прикладом.

За словами Михайла Глобенка, важливу роль у вихованні його характеру відіграла мама Агрипина Сидорівна. В неї були чиста душа і добре серце, вона все робила з піснею, була дуже працьовитою: поралась по господарству зранку до пізнього вечора. Батьки приділяли дітям багато уваги: всіх вивчили, поставили на ноги, вивели в люди.

Вибір професії

Середню освіту Михайло Глобенко здобував у Трипільській школі, яку закінчив 1939 року. А вже у вересні був призваний на військову службу. В цей час у частині, до якої його направили, проходив набір до Вінницького військового піхотного училища, й хлопець, успішно здавши нормативи з фізичної підготовки та іспити, вступив до нього.

Як згадував Михайло Андрійович, на вибір професії вплинув, у першу чергу, батько, котрий був для нього взірцем військового. Не остання роль належала й вчителю фізичного виховання Трипільської школи, відставному офіцеру Черняховському, який своїм виглядом і поведінкою викликав захоплення й бажання мати таку ж військову виправку. Дитячі мрії підкріплювало й те, що поблизу Трипілля, у сосновому бору на березі Дніпра, розташовувався літній табір понтонних частин Київського військового округу. Михайлу імпонували суворий військовий порядок, зовнішній вигляд офіцерів та солдатів, що проходили стройовим кроком по селу.

Навчання військовій справі давалося йому легко, і два роки пролетіли дуже швидко. У серпні 1941-го Михайло Глобенко отримав документ про закінчення училища й лейтенантські «кубарі».

Війна

У спогадах Михайла Андрійовича визначальне місце посідає війна. Ось як він розповідав про свій перший фронтовий досвід:

«У перші місяці війни я служив командиром стрілецького взводу 133-го стрілецького полку 39-ї стрілецької дивізії. На західній окраїні Ростова ми будували оборонні споруди, протитанкові рови, траншеї. Наприкінці вересня 1941 року наша дивізія висунулась назустріч ворожому війську. Рухались лише вночі, вдень ховались від бомбувань фашистської авіації у лісопосадках, ярах, глибоких балках. 7 жовтня зупинились у селі Мар’їнка Старобешівського району. Зайняли позиції, а незабаром з’явились гітлерівці. З автоматами наперевіс, з засуканими рукавами, у кованих чоботях, вони чорною хмарою рушили на нас. Бій був жорстоким, для мене і моїх бойових товаришів він став бойовим хрещенням. Я отримав важке поранення, мене винесли з поля бою, надали першу допомогу й разом з іншими пораненими відправили санітарним потягом у глибокий тил».

Після госпіталю з травня 1942 року старший лейтенант Михайло Глобенко воював у складі 610-го стрілецького полку 203-ї стрілецької дивізії. Спочатку був заступником командира стрілецького батальйону, потім його призначили командиром батальйону. Брав участь у боях під Сталінградом. Згадуючи ті дні, говорив, що це були дуже важкі, кровопролитні оборонні бої. Деякі населені пункти і висоти по декілька разів переходили з рук у руки. Саме там восени 1942-го він отримав першу бойову нагороду – медаль «За відвагу», а вручив її особисто генерал армії Кирило Москаленко. Не думав тоді молодий старлей, що доля ще раз зведе їх. Та зустріч відбулася: влітку 1982-го, на відкритті у Красноармійську бюста двічі Герою Радянського Союзу, маршалу Кирилу Москаленку полковник Михайло Глобенко вітав нашого легендарного земляка і нагадав про нагородження. Після виступу маршал покликав полковника і спитав, де відбувалася ця подія, а після пояснень сказав: «Я пам’ятаю ті бої за станицю Клітська, то була справжня м‘ясорубка».

У лютому 1943-го військова частина, в якій наш герой командував стрілецьким батальйоном, брала участь у наступальній операції «Стрибок» і разом з танкістами визволяла міста Краснодон, Ровеньки, Штеровку. У серпні – форсувала Сіверський Донець у Слов’янському районі. Були визволені Святогірськ, Богородичне, Гола Долина, Краснопілля.

У другій половині вересня наші війська вийшли до Дніпра. Майор Глобенко зі своїми бійцями двічі форсував цю потужну водну перепону, утримував плацдарм на її правому березі. Про ті події Михайло Андрійович розповідав так:

«На Дніпровському плацдармі бої були дуже важкими, продовжувались вдень і вночі. Фашисти, не рахуючись із втратами, намагалися скинути нас у ріку. Ми були на поромі, який тягнув катер. Але противник виявив нас, відкрив вогонь. Снаряди потрапили в катер і у паром, який почав тонути, було багато поранених, вбитих. Ми опинилися у воді. На щастя, там була мілина, і бійці, яких залишилося небагато, пішли в атаку, оволоділи першою траншеєю, потім другою. В цей час я був важко поранений, втратив свідомість. Отямився у військовому госпіталі на одинадцяту добу - так записано в історії хвороби. Хто врятував мені життя, хто переправив через річку, не знаю. А додому відправили «похоронку».

Тільки через 41 рік, у жовтні 1984-го, на зустрічі ветеранів 203-ї стрілецької дивізії бойові побратими дізнались, що сміливий командир батальйону не загинув, залишився живим.

«Воював як треба, за спини інших не ховався», - говорить сьогодні генерал-майор Михайло Глобенко, за плечима якого фронтові дороги, важкі поранення, довгі роки воїнської служби у Збройних силах в різних куточках великої країни та у Красноармійському міськрайонному військовому комісаріаті, праця на підприємствах і в установах міста, депутатська й громадська робота та чимало необхідних, важливих і корисних справ.

Вітаючи Михайла Андрійовича зі 100-річчям, хочеться побажати ювіляру доброго здоров’я і хорошого самопочуття.

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости