Мы в соцсетях

Петро Гайворонський. Героям слава! Новели про земляків

Поделиться в Фейсбуке Рассказать Вконтакте Написать в Твиттер
  • 25 сентября
  • 0

Про автора:

Петро Гайворонський народився 1958 року в місті Лисичанськ Луганської області. Закінчив Сімферопольський державний університет. Викладав суспільні дисципліни у школах, Красноармійському педагогічному училищі. Зараз працює у Покровському НВК № 1.

Член Національної спілки письменників України.

Є автором низки художніх та історико-публіцистичних книг, зокрема, «Барви агату», 2013, «Історія міського статусу міста Красноармійська», 2013, «Таїни землі», 2014, «Війна в Донбасі: Скельця калейдоскопу», 2014.

Оповідання Петра Гайворонського «Гребінь княгині» перекладене англійською і ввійшло до книги, присвяченої княгині Ользі «Bloody Wedding in Kyiv: Two Tales of Olha, Kniahynia of Kyivan Rus» , Сідней, 2016.

До Дня захисника України Петро Євгенович підготував цикл новел про земляків - героїв, які у наші дні стали на захист Вітчизни.

                                                             НАРОДЖЕННЯ ЛЕГЕНДИ

Легенди є у кожного народу. На відміну від казок їх не складають і не творять. Вони, як усе живе, народжуються.

Наприкінці серпня 2014 року під Пісками йшов смертельний бій. Бойовики будь-що прагнули вибити українські війська з села, і майже впритул, з відстані 300-400 метрів, обрушили на них шквальний вогонь. Гриміли гранатомети, міномети, стрілецька зброя, «працювали» ворожі снайпери. В українських окопах стояли на смерть бійці 5-ї роти «Донецьк» батальйону «Дніпро-1», вояки 93-ї бригади. Були й інші військові формування: «Карпатська Січ», батальйон ОУН, «Правий сектор». Йшов нічний бій. І раптом, у найтяжчий момент, в одному з окопів залунав гімн України. Його підхопили захисники з інших окопів. Спочатку співали разом, потім славень хвилями звучав з окопів по черзі, потім знову линув над усіма окопами. Спів стояв над лінією оборони, як легендарний давньоруський богатир з давноминулих літ, і сталося справжнє диво. Стрілянина стала стихати і врешті-решт зовсім вщухла. Ворожий штурм захлинувся.

Про цей випадок я чув і раніше, але днями його розповів учасник того дивовижного хору, ветеран війни, старший солдат Юрій Марсанов.

Цю людину я знаю давно – п’ятий десяток, живемо в одному будинку. Колись він був маленьким золотоволосим хлопчиком, допитливим і працьовитим, і мені навіть на думку тоді не спадало, що йому зі зброєю в руках доведеться захищати  батьківщину.

Зустрівся з ним, щоб розпитати про війну, фронт, де він провів чотири роки. Поцікавився, що його, російськомовну людину, сподвигло взяти до рук зброю? Юрій відповів не відразу, а коли заговорив, зважував кожне своє слово:

- Справа не в мові. На фронті російськомовних серед захисників більшість. І навіть не в національній приналежності. Там, на передовій, пліч-о-пліч воюють українці, росіяни, вірмени, грузини, азербайджанці. Й важко визначити, хто краще. Тим паче, не в релігії справа - однаково звитяжно воюють православні, греко-католики, протестанти, іудеї і мусульмани. Є речі, які об’єднують усіх нас. Перш за все, це відчуття Вітчизни, права, справедливості, гідності й демократії.

Поцікавився його фронтовою біографією, яка виявилася тривалою й багатою на події. В армію його штовхнула злодійська, віроломна й брутальна, крадіжка російськими імперіалістами Криму. У березні він вперше звернувся до військкомату з проханням повернути його до лав Збройних сил. Він перебував у запасі, пройшов свого часу дійсну військову службу, умів поводитися зі зброєю, знав військові статути. Та йому відмовили, мовляв, немає такої необхідності та й вік – під п’ятдесят. Навесні чотирнадцятого ще двічі навідувався до військового комісаріату, і знову отримував відмову. А влітку того ж року записався в добробат «Дніпро-1», де воював у складі роти «Донецьк».

Брав участь у визволенні Пісків 24 липня 2014 року. Українські бійці тоді відкинули ворога на два-три десятки кілометрів, з боями подолавши шлях від Карлівки до Пісків. Це була важлива стратегічна перемога. Адже неподалік захищали Донецький аеродром, а іншої дороги, якою могли б підвозити кіборгам боєприпаси та харчування, ніж через селище, не існувало. Кожному бійцю було ясно, що Піски треба захищати до останнього подиху. Юрій Марсанов продовжив свою оповідь:

- У розпал боїв, через кілька днів після звільнення, несподівано надійшов наказ здати Піски. Я не можу пояснити це інакше, як зрадою. Вочевидь, витікала вона з вищого командування. До речі, за зраду вже притягнуто до кримінальної відповідальності не одного з числа високих армійських чинів. Тоді командири добровольчих формувань зібралися на нараду й вирішили: Піски не здавати. Після рішення добровольців воїни ЗСУ під приводом їх прикриття теж вирішили залишитися обороняти визволений плацдарм.

При обороні Пісок були дивні й навіть неординарні випадки. Під час одного з запеклих боїв не вистачало особового складу. Добровольців було явно недостатньо. І ось до окопу вскочили зовсім молоді бійці у новеньких одностроях. Шеврони розглядати було ніколи, й без того стало ясно, що прибулі - захисники України. Тож їх спитали:

- Хто ви, хлопці, будете, й що вас занесло у це пекло?

Відповідь була наївною і приголомшливою:

- Ми прибули боронити це українське селище, але не маємо зброї. Якщо вас вб’ють, ми візьмемо вашу зброю і вступимо у бій.

Це було настільки кумедно, що оборонці навіть не образились. Посміялися і видали новачкам зброю. Вони виявилися сміливими, знали військову справу, билися звитяжно й завзято.

Цікавлюсь, які ще яскраві спогади залишилися у Юрія в пам’яті з його фронтової біографії. Ветеран задумався й відповів:

- Пам’ятних сторінок багато, але вони все більш трагічні. Дуже важко було переживати загибель бойових друзів. Адже гинули зовсім молоді люди: сильні, гарні, хоробрі. На таких світ тримається. Але їхні життя обривалися, як недоспівана пісня: на пів слові й пів ноті. Ось про кого розповідати треба й пам’ятати у віках.

Воїнів, які поклали своє життя за Батьківщину, сьогодні цілий безсмертний полк.

                                                   ПОКРОВСЬКИЙ БОГАТИР

Молодик був велетенської статури: зріст два метри п’ять сантиметрів, шістдесятий розмір одягу. Ці переваги він доцільно використав у житті: був чемпіоном України з кікбоксінгу в суперважкій ваговій категорії. Разом з тим мав високий рівень загальної культури, був надзвичайно скромним і добрим. Мова йде про Григорія Романова - у спорті його знають, як Григорія Лапачі.

Двадцять років тому вийшла книга з історії Красноармійського педагогічного училища (тепер Покровський педагогічний коледж), у якій було згадано й про успіхи Григорія. Коли хлопець про це дізнався, то зніяковів, а вголос сказав: «Це зайве. Свої медалі я отримав, а згадка про них у книзі зобов’язує мене тепер зважувати кожен свій крок».

2001 року Григорія Романова призвали до лав Збройних сил України, служив у прикордонних військах, проявив себе як сумлінний, дисциплінований та ініціативний воїн. 2003-го був звільнений у запас у званні сержанта та повернувся до мирного життя. Працював на вугільних підприємствах нашого міста: шахтах «Красноармійська-Західна № 1», «Краснолиманська». Роботу поєднував з активною громадською діяльністю, і вільного часу практично не було: його забирали зустрічі, дискусії, агітаційні заходи. Специфіка українського політикуму на сучасному етапі доволі мобільна. Зміна гасел, політичних векторів, засобів і методів діяльності, на щастя чи на жаль, є вимогою часу. Григорій, на якій би ділянці громадсько-політичного життя не працював, дотримувався головного принципу, який можна сформулювати так: «Благо все, що є на благо України».

30 грудня 2014 року він був призваний на військову службу у зв’язку з проведенням АТО на території України. Службу проходив спочатку у Покровсько-Селидівському об’єднаному військкоматі на посаді командира роти охорони, а потім на лінії фронту, в районі міста Бахмут. Був нагороджений відзнакою «За службу державі», медаллю «За оборону рідної держави». Певен, що ще чимало ратних подвигів було б на рахунку Григорія, але 13 грудня 2016 року він помер у Харківському військовому госпіталі.

Нагадаю, що під час Першої світової війни від хвороб помер кожен другий з тих, хто не повернувся додому, майже така статистика супроводжує радянсько-фінську війну, де масово гинули від хвороб та обморожень. Не є виключенням і Друга світова війна. А в «похоронках» у більшості випадків значилося трагічне: «Загинув смертю хоробрих».

                                                           ВІН ЗАХИЩАВ БАТЬКІВЩИНУ

Валентину Ушичу у 2014-му виповнилося вісімнадцять років. Після закінчення 9 класу Красноармійського НВК (тепер НВК № 1 Покровської міської ради) він продовжував навчання у гірничому ліцеї. Досі згадую за шкільною партою чорнявого хлопчину, одного з багатьох тисяч моїх учнів. І хоча навчався він, як сам згадує, посередньо, завжди відрізнявся вдумливістю й розважливістю. Мені імпонував і його не по літах «дорослий» патріотизм.

Через два роки після випуску зі школи я зустрів його у супермаркеті «АТБ», що в мікрора йоні «Південний». Він окликнув мене: «Петре Євгеновичу! Не впізнаєте мене? Я – Валентин». Він був змужнілим, зрілим, іншим, але ледь посміхнувся, і я його впізнав. Сказав, що в червні чотирнадцятого добровільно пішов в один батальйонів АТО. Він так згадував цей епізод свого життя:

- Ближче до ночі непомітно від батьків зібрав необхідні речі. Наступного дня, поїхавши на зміну, у шахту не спустився, а пішов звільнятися. За всіма правилами звільнення у нас триває близько місяця, але завдяки моїй розповіді, «як мені «страшно» і потрібно бігти», звільнили за кілька годин. Тож о 14.00 я вже сидів у поїзді на Дніпропетровськ.

А далі – рота «Донецьк» батальйону «Дніпро-1». Командував ротою Володимир Іванович Шилов, вірний своїм бійцям, з відмінним почуттям гумору. Чим більше часу проводив з ним Валентин, тим краще розумів, що на командира можна покластися. Потім тиждень оформлення, інститут 5 днів, полігон, тренувальні табори у Бердянську, Сватово, Маріуполі, і бойові дії у Карлівці, Пісках. Валентин став воїном не заради захисту політиків чи якоїсь чергової химерної ідеї. Він пішов захищати свою Батьківщину.

Перший бій йому вкарбувався на все життя. Тут він чітко усвідомив, що його можуть у будь-який момент убити, а помирати в 19 років надзвичайно важко. Валентин це знав, але знав і інше: над Україною нависла смертельна небезпека, і він був готовий віддати своє життя за Вітчизну.

Ось як він пізніше розповідав про той перший смертельний бій:

- Перший бій – розвідка боєм у селищі Карлівка. Пам'ятаю, коли я, зістрибнувши із броні, побачив, як куля влетіла в асфальт у декількох метрах від мене. Я стрибнув у кювет і звикав до думки, що життя може обірватися. Бачив, як побратими перебіжками, а хто й поповзом, переміщалися вперед. А я все лежав, збирав залишки своєї волі десь у ногах для того, аби почати рух. Коли виліз із кювету, пам'ятаю, що перед очима, миготіли шеврони червоно-чорні, з падаючим соколом - шеврони 93-ї бригади. Бачив декількох хлопців з «Дніпро-1» із шевроном 5-ї роти «Донецьк». Я вже звик до обридливого вереску й свисту куль. Помітив, як у когось випали магазини, як у метушні БМП таранить машину «Правого сектора», бійці якого, вискочивши, сховалися за броню. За цей час моя уява про війну перевернулася, і це було не «Modern Warfare». Я не бачив жодного ворога, але інтуїтивно розумів, звідки вони стріляють, і відкривав вогонь саме туди.

Запитую,чи було страшно? Валентин відповідає:

- Моє життя, як і кожного з воїнів, могло обірватися будь-якої миті, і цю обставину кожний з нас розумів. Але найстрашніше, найтяжче було втрачати й ховати своїх побратимів.

Молодість на Донбасі в деяких хлопців стала вічною, й вони навічно залишаться такими, якими ми їх запам'ятали. Дехто з нинішніх воїнів згадуватиме цей час, як кращий у своєму житті, деякі сумуватимуть про загублені роки. А хтось взагалі не вийде зі стану війни, вона залишиться у голові до останнього моменту.

Ми говорили довго: про війну, про необхідність захищати країну, про національно-патріотичне виховання у навчальних закладах. Весь час перебування на передовій Валентин Ушич нотував у звичайний шкільний зошит свої спостереження, події, почуття. У своїх нотатках він пише: «Я звичайний хлопець із Донбасу, і Україна в моєму серці. Брат мого діда воював за УРСР у Червоній армії. Різниця між двома війнами в тому, що тоді було зрозуміло, хто ворог, зараз же йде підступна «гібридна» війна з використанням колабораціонізму, підлих політичних маневрів і тотальної утопічної неправди, яку свого часу уміло запускав у мізки Геббельс.

Під час відпусток Валентин кожного разу приходить на зустрічі до школярів, студентів, бере активну участь у громадському житті міста й регіону. Він і зараз залишається в строю, закінчує Дніпровський виш по підготовці поліційних кадрів. І є діючим бійцем ідеологічного фронту.

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости