Мы в соцсетях

Про автора: Людмила Тимофіївна Жовнір народилась 1940 року. Живе у Родинському.

Краєзнавець, художник, автор прозових творів.

Член творчих об’єднань «Суцвіття», «Літосфера», «Ступени», Національної спілки краєзнавців і Конгресу літераторів України.

Має шість авторських збірок, її твори представлені у 16 колективних виданнях.

Неодноразово брала участь у літературних конкурсах і фестивалях, зокрема, «Лицарі слова», м. Дебальцеве.

Переможець Всеукраїнського літературного фестивалю-конкурсу «Покровський ЛІТfest-2018» у номінації «Пейзажна лірика», «Покровський ЛІТfest-2020» - у номінації дитяча проза.

                                                                               Фея

                                                                             Казка

Давно це було. Так давно, що багато хто навіть забув про ту давню подію. Але моя бабуся пам'ятала. Їй розповіла про неї прабабуся, а тій - її прабабуся і так далі. А тепер я сама стала бабусею і розповім цю казку, а може бувальщину вам, мої любі.

У ті далекі часи весь наш край був укритий густими буйними лісами. Дуби, сосни, ясені, берези та ялини росли у лісах. Глибокі річки з чистою блакитною водою текли в долинах лісів. А вздовж річок селилися й жили люди. Працьовиті, гостинні й добрі були ті люди. Чоловіки орали землю, сіяли хліб, вирощували овочі. Жінки поралися по господарству, виховували дітей, а довгими зимовими вечорами займалися рукоділлям.

На краю села, під самим лісом, стояла гарна простора хата. Вікна та карниз її були прикрашені різьбленим дерев'яним мереживом, і виглядала хата ошатною й привітною. Жила в ній сім'я лісоруба Зореслава. Дружна, хороша сім'я. Чоловік, жінка і п'ятеро дітлахів. Весело і щасливо жили вони, та сталося лихо велике. Впало зрубане дерево на Зореслава і пошкодило йому спину. Перестав Зореслав ходити, міг тільки сидіти. А без діла сидіти не можна. І почав Зореслав вирізати з дерева ложки, миски, ковші. Спочатку сім'ю забезпечив, а потім і продавати стали. Вироби були легкі, красиві, тож купували їх добре. Дружина Зореслава, Дарина, почала розписувати ложки та миски, обпалювала їх у печі. Ох, і гарні ж вони виходили.

Але велику родину потрібно і годувати, і вдягати, і хату довгою зимою топити. Багато турбот звалилося на плечі Дарини. Потрібно було прибрати город, доглянути худобу, заготовити дрова, хмиз. Все, що раніше робив Зореслав, тепер довелося взяти на себе.

Вранці, ще до світанку, Дарина прокинулась, аби йти в ліс за хмизом. Вона так втомилася за день, що за ніч тіло не встигло відпочити. Та Дарина піднялася, одяглася і вийшла з двору. Жінка тягла на мотузці санки, там лежав мішок, сокира і згорток з хлібом та гусячим жиром. Вона змащувала щоки гусячим жиром, якщо їх прихоплював мороз, а залишок мазала на хліб та їла.

Спочатку Дарина підбирала хмиз, потім зайшла в густі зарості й почала рубати поросль сокирою. Вона набрала вже досить великий оберемок і вирішила перепочити. Підняла голову й побачила мерехтливий вогник.

- Що це!? Хто запалив у таку пору вогонь, та ще в густих хащах терену? Піду подивлюся, заодно і погріюся, - подумала жінка.

Вона ближче підійшла до блискучого сяйва і дуже здивувалася. Це було не багаття. Надзвичайної краси дівчина заплуталася у теренових тенетах. Її довге, до землі, золоте волосся зачепилося за шипи і, вириваючись, тріпотіло на вітру й горіло, наче вогонь.

Дарина зрозуміла, що до дівчини добратися непросто. Вона повернулася до саней, взяла сокиру і почала прорубувати прохід у чагарниках. Жінка поспішала і швидко вибилася з сил. Перепочивши та ковтнувши повітря, знову взялася до роботи. Ось і просіка, але ще потрібно обрубати колючі гілки, щоб звільнити заплутане волосся дівчини.

- Почекай, люба, потерпи, зараз я тебе звільню.

Дарина обережно звільняла волосся, пасмо за пасмом, потім простягнула руки і, як дитину, винесла дівчину на галявину. На ній нічого не було – лише густе довге волосся прикривало її тіло й світилося, як вогонь. Дарина зняла з себе тілогрійку та закутала дівчину. Обійнявши її, щоб зігріти, повела до саней. Ноги дівчини були босі, і там, де вона ступала, сніг танув, залишаючи мокрі сліди. Коли прийшли до саней, жінка посадила дівчину на купу хмизу і простягнула їй хліб із гусячим жиром. Невеликий шматочок жиру вона розтерла в долонях і змастила ноги дівчини. Зігрівшись, та заговорила:

- Ти дуже добра. Не побоялася наблизитися до незнайомки. Звільнила мене з колючок та ще й нагодувала, зігріла. Я лісова Фея. Тільки у моєму лісі немає терену й глоду. Я пролітала над вашим лісом і побачила червоні вогники - ягідки глоду. Хотіла подивитися, та вітер розвіяв моє волосся, й воно зачепилося за колюче гілля. А мені не можна втрачати жодного волоска, інакше я не зможу літати. Але ти врятувала мене, і я віддячу тобі - дам пасмо свого волосся. Коли буде потреба, ти відірвеш невеличкий волосок і скажеш: «Фея веліла, стань золотом». Він перетвориться у монети, і ти зможеш купити все, що забажаєш.

- А як же ти будеш літати?

- Спочатку я зможу літати не дуже високо, а потім волосся відросте.

- Якщо ти будеш летіти низько, то знову можеш потрапити в біду, і хто знає, чи прийдуть тобі на допомогу. Та й як я дам раду золотим монетам? Знайдуться люди, яким заманеться відібрати ці монети, а можуть і вбити. Ні, я не згодна.

- Що ж мені зробити для тебе?

- Нічого не треба, я рада, що змогла допомогти, ось і все!

- У тебе щедре серце, і я подарую тобі безсмертя, - сказала Фея та й полетіла.

Дарина довго не могла оговтатися. Вона дивилася на яскраву крапку, що світилася і, віддаляючись, ставала все менше. Це відлітала Фея.

Прилаштувавши хмиз на санки, Дарина вирушила додому. Діти вже прокинулися, хата охолола, і Дарина швидко взялася за домашні справи. У цих клопотах зовсім забула про Фею. Втомлена, пізно ввечері вона швидко заснула, однак серед ночі прокинулася, немов її щось ужалило. Поруч спав чоловік, за стінкою, у своїй кімнаті спали діти. Було тихо і спокійно, тільки не для Дарини.

- Як це, - з жахом думала вона, - помре мій чоловік, а я залишуся жити. Він хоч і не ходить, але робить все, що може, для сім’ї, і батько він хороший, люблячий. А діти! Мої діти теж помруть, а я буду жити, бо я безсмертна, а для кого й для чого мені жити? Ні, я не хочу, я не згодна.

Засмучена Дарина почала швидко вдягатися. Вона навіть не подумала про те, що Фея потрапила в їхній ліс випадково і більше там не з'явиться, а просто побігла. І все бігла й бігла аж до терену й глоду, в яких заплуталася золотоволоса Фея. Але там нікого не було. І Дарина побрела додому. Та ноги не слухалися, й вона опустилася на землю. Закривши обличчя руками, гірко заплакала.

Легка тепла долоня доторкнулась до обличчя Дарини. Вона відкрила очі й ахнула. Перед нею стояла Фея.

- Що ж ти так бідкаєшся? Всі мріють жити вічно, і тобі випала така удача, а ти плачеш.

- Як же я можу пережити своїх дітей, своїх майбутніх онуків? Як можна це винести й жити далі?

- Не думала я, що буде такий клопіт. Що ж нам робити?

- У мене хворий чоловік, а я бігаю лісом, Фею шукаю, - сказала Дарина й зібралася йти.

- Стривай, - сказала Фея. - Все у вас, у людей, не так, як у нас, чарівниць. Тобі не потрібно безсмертя, тому що великою і безсмертною є твоя материнська любов. Іди і живи щасливо.

Фея струснула волоссям і полетіла. Дарина ж побігла додому. А коли зайшла до хати, не повірила очам - Зореслав ішов їй назустріч, здоровий і веселий. Зрадівши, Дарина кинулась надвір, щоб подякувати Феї. Та її вже не було й видно, а в траві горіли вогнем п’ять волосків -  стільки, скільки дітей було у Зореслава і Дарини.

Жінка зібрала золоте волосся і, коли віддавала своїм дітям, наставляла:

- Бережіть, діти, ці золоті волоски і дякуйте Феї за допомогу. Та не намагайтеся перетворити їх на золоті монети - нехай їхній вогонь і світло зігрівають вас усе життя.

Дарина і Зореслав жили довго і щасливо в любові та злагоді. У них народилися онуки, потім правнуки. А золоте волосся Феї передається із покоління в покоління.

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости