Мы в соцсетях

Люди громади. Рада бути частиною династії залізничників

Поделиться в Фейсбуке Рассказать Вконтакте Написать в Твиттер
  • 09 декабря 2020
  • 0

Ми звикли, що залізниця - це вокзал, вагони, провідниця з чаєм та гучномовець, з якого лунає оповіщення про прибуття потягу. Але насправді за цим схована копітка праця та безсонні ночі машиністів, чергових по станції та безлічі людей, які слідкують за зв’язком і сигналами, електропостачанням, ремонтують колії та вагони. Родина Білоус-Варавенко працює у сфері залізничного транспорту вже багато років і бачить «кухню» з середини.
Життя працівниці регіональної філії «Донецька залізниця» Ірини Варавенко було пов’язане з залізницею ще з дитинства. Її родина Білоусів жила поблизу залізничного вокзалу, і кожного дня маленька Іра зі своїм молодшим братом Олексієм чули гуркіт поїздів. До того ж батьки працювали на залізниці, а дідусь був водієм автобуса при локомотивному депо.


Тато Олексій Васильович і мама Олена Миколаївна навчались у технікумі залізничного транспорту, тільки він у Слов’янську, а вона в Артемівську. Їхнє знайомство та історія кохання розпочались у середині вісімдесятих, під Новий рік на відпочинку в Юрмалі. А потім, до пенсії вони незмінно працювали на залізниці у нашому місті: мама – черговою по станції, тато – машиністом електровоза в локомотивному депо.
Зараз Ірина Олексіївна навіть не може уявити свого життя без роботи на залізниці. Але на початку нульових, школяркою хотіла стати кондитером. Батьки запропонували їй вступити до залізничного технікуму.
- Мама і тато незмінно працювали на залізниці і у важкі часи перебудови, і під час становлення незалежності. У них завжди був надійний тил. Я була не проти піти по їхніх стопах, а мрія по кондитерську діяльність навіть не перетворилась у хобі, - розповідає Ірина Олексіївна.
Вона закінчила 2006 року той самий технікум, що і мама, та вступила до інституту. Працювати почала оператором технічної контори, потім оператором при черговому по станції, а після декретної відпустки й до сьогоднішнього дня є черговою по станції.
Ірина зі своїм чоловіком були однокласниками. Після школи їхні шляхи розійшлися майже на десять років - до зустрічі випускників у 2012-му.
- У школі я навіть не замислювалась, що ми з Олегом станемо подружжям. Розпрощалися на випускному, і все, - сміється Ірина. - Думаю, що раніше чула його голос на роботі по радіозв’язку - він був помічником машиніста. Зазвичай по радіостанції розмовляє машиніст, та інколи відповідають помічники… Але у мене й «передчуттів» не було.
До одруження вони зустрічались протягом року. Молоду пару пов’язували не лише теплі почуття, а й залізниця. Часто разом вони йшли на роботу, і хоч бачитися протягом зміни не було можливості, від думки, що її коханий поруч, у Ірини на душі ставало тепліше.
Зараз Олег Володимирович працює машиністом-інструктором. У родині підростають шестирічна донька Софія та чотирирічний син Іван.
Молодший брат Ірини Олексій пішов професійним шляхом батька. Після служби в армії одружився з дівчиною на ім’я Олена, з якою, до речі, разом навчалися у Слов’янському технікумі залізничного транспорту, тільки за різними спеціальностями. Працював та заочно навчався у Харківському інституті залізничного транспорту. Зараз Олексій Олексійович з дружиною працюють на залізниці та виховують трьох дітей.
Робота накладає відбиток й на режимі дня. Діти родини Білоус-Варавенко звикли, що батьки працюють у дванадцятигодинну зміну в день чи в ніч, але вільний час обов’язково проводять разом, бо люблять та турбуються про кожного члена родини.


- Збиратись разом нас привчили батьки, адже родина – найдорожче, що є у житті кожної людини. Що ж до професійного свята, у День залізничника зустрічаємось обов’язково. Я пам’ятаю, як у дитинстві разом із братом і батьками відвідувала стадіон від локомотивного депо, а на полі змагались футбольні команди машиністів та весело спілкувались сім’ї робітників залізниці, - згадує Ірина Олексіївна.
На залізниці важливим є все, і навіть найменша деталь може зумовити збій у роботі. Часто потрібно швидко прийняти правильне рішення, тому від працівників вимагаються зосередженість та злагодженість дій.
- На початку було складно. Навіть вночі снився рух поїздів. Зараз такого вже немає, бо я звикла і люблю свою роботу. Буває, коли приходжу і знаю, що є хтось із своїх, настрій піднімається, стає спокійно на душі. Мені пощастило з колективом. У зміні нас близько 40 працівників, й між собою ми розділяємо радість та підтримуємо у складних ситуаціях, – розповідає Ірина Варавенко.
За словами Ірини, відразу після повернення з навчання Покровськ здавався чужим. Та з плином часу місто стало рідним, адже воно подарувало почуття радості, міцну сім’ю та стабільну роботу.

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости