Мы в соцсетях

Про автора:

Петро Гайворонський народився 1958 року в місті Лисичанськ Луганської області. Закінчив Сімферопольський державний університет. Викладав суспільні дисципліни у школах, Красноармійському педагогічному училищі. Зараз працює у Покровському НВК № 1.

Член Національної спілки письменників України.

Є автором низки художніх та історико-публіцистичних книг, зокрема, «Барви агату», 2013, «Історія міського статусу міста Красноармійська», 2013, «Таїни землі», 2014, «Війна в Донбасі: Скельця калейдоскопу», 2014.

Оповідання Петра Гайворонського «Гребінь княгині» перекладене англійською і ввійшло до книги, присвяченої княгині Ользі «Bloody Wedding in Kyiv: Two Tales of Olha, Kniahynia of Kyivan Rus», Сідней, 2016.

Петро Євгенович підготував цикл новел про земляків - героїв, які у наші дні стали на захист Вітчизни.

                                                    Діла давно минулих днів

Зима 1989 року. СРСР виводив свої війська з Афганістану. Саланг, перевал через Гіндукуш, замело густим снігом так, що неможливо було рухатися ані пішим ходом, ані військовою технікою. Розчистити його вручну було нереально. Сніжний занос не міг пробити навіть танковий тягач. Далі ходу не було, а рідна домівка - ось вона, за горами, рукою подати. А тут ще хуртовина, глуха ніч. Прихопивши з собою солдата, старший лейтенант попрямував до кишлаку, аби роздобути необхідну техніку. Там, біля казарми душманів, стояв великий трактор. Нейтралізувавши ворожу охорону, заскочили у кабіну і рвонули до своїх… Дорогу швидко розчистили, й колона рушила далі.

Це був лише один з численних бойових епізодів у військовій біографії Анатолія Родіонова. Тоді, 1989 року, багатьом солдатам і офіцерам здавалося, що все погане позаду, попереду мир, спокій, які вони будуть оберігати на рідній землі. Здавалося, хотілося… Ніхто не міг навіть подумати, що полум’я війни вже тліє на Батьківщині.

Після Афганістану Анатолія Миколайовича направили до Азербайджану, в Кіровобад, який отримав нову назву - Гянджа. У розпалі був конфлікт у Нагорному Карабасі. Між недавніми братськими сусідніми народами, як їх характеризувала радянська пропаганда, поселилися люта ненависть, ворожнеча і смертельне протистояння. У Гянджі розпочалися вірменські погроми. Завданням радянських військ було стримування збройних сутичок на етнічному ґрунті.

Це були останні дні СРСР перед розпадом, країна тріщала по швах. Протистояння між союзним центром і російським керівництвом, боротьба за незалежність союзних республік, економічний колапс, вседозволеність і небачений до того розгул злочинності зробили свою справу – імперія рухнула остаточно. Військову частину, де служив Анатолій Миколайович, і увесь її особовий склад автоматично зачислили до російської армії. Влітку 1992 року Анатолія Родіонова перекинули в іншу, більш актуальну для Росії гарячу точку – до Абхазії. На той час наш герой був уже асом своєї справи, його мужність і холодний, але гострий розум цінили «наверху».

Саме в Абхазії настало остаточне прозріння офіцера. Він відчув фальш та підступність російської політики, побачив в усій непроглядності продажність вищого військового командування за традиційним імперським принципом «а чего их жалеть – бабы еще нарожают». Не були дивиною одночасні перемовини і торги між абхазькою і російською сторонами, інтриги, підступність і віроломство. Бойовий офіцер, принциповий і чесний, кавалер двох орденів Червоної Зірки не зміг служити в розладі з сумлінням. Конфлікт із командуванням - і капітан у 1993 році перевівся до 95-ї аеромобільної бригади, сформованої в Житомирі. Та 1996 року, побачивши, що можновладці фактично почали руйнувати навіть не сформовані Збройні сили України, зневажається служба людей, котрі мають захистити молоду державу, звільнився з лав ЗСУ. Офіцеру не було й 31 року, а пільгова вислуга - майже 24 роки - надала право на отримання пенсії.

                                             Комбат Анатолій Родіонов

2008 року разом із сім'єю оселився у Красноармійську, затишному спокійному місті. 2010-го отримав юридичну освіту у Львівському університеті імені Івана Франка, заснував свій бізнес, набув шану колег і знайомих, звик до мирного цивільного життя. Справи йшли вгору, бізнес успішно розвивався, підростали дві чарівні доньки. 2011 року винайняв офіс у Донецьку, працював адвокатом.

Зима 2013-2014 років. Майдан по декілька тижнів - між засіданнями в судах. Весною 2014 року до Донецька йому вже ходу не було, бо вів активну волонтерську діяльність із забезпечення українських блокпостів навколо Красноармійська. Так би воно і йшло, якби не підступна агресія Росії. Війна була поруч. У Красноармійську щодня чулися кулеметні черги і вибухи снарядів. Через місто широким потоком йшла військова техніка й солдати. Зовсім поруч, у Карлівці, йшли кровопролитні бої. Мозок Анатолія весь час свердлила думка: «Хто, як не я, буде захищати Вітчизну?». Він мав чудову підготовку, колосальний військовий досвід і ще багато чого, аби стати до лав захисників України. До розпалювання четвертої його війни, як і до трьох попередніх, доклав руку Кремль – це Анатолій Миколайович знав, як ніхто інший. Залишався один крок до повернення до війська, і він був зроблений. У серпні 2014 року капітан Родіонов пішов добровольцем на фронт.

Потрапив на одну з найзапекліших ділянок фронту – у Зайцеве, на околиці Горлівки. Бойову службу розпочав у 43-му батальйоні, але командування швидко розгледіло в ньому досвідченого військового і призначило командиром 13-го батальйону, що на той момент поніс чималі втрати – сімнадцять убитих і значно більше поранених. Основною причиною були відсутність досвіду і невміле командування. Відповідною була й військова дисципліна. Якось одна з рот батальйону відмовилася виконувати дуже важливе завдання. Комбат з кількома солдатами негайно вирушив на місце тієї неприглядної події. Викликав командира роти й розпочав обхід і бесіди з особовим складом. Запитав солдат:

- Чому відмовилися виконати наказ? Навіщо тоді пішли до війська добровольцями, адже ніхто не примушував, самі йшли, за велінням сумління.

- Нас постійно «кидають» командири й усі, кому не ліньки, – ледь не хором загули солдати.

Комбат показав на командира роти, спитав:

- Він теж «кидав»?

- Ні.

- І я не кину. Під часу бою буду тут, поруч з вами.

Солдати поглянули на нього скептично, зауваживши:

- Усі так говорять. Часто не знаємо, навіщо виконувати те чи інше завдання. Буває, тижнями безцільно вештаємося, відчуваємо себе, як «не приший собі рукав».

Відповідь комбата була незвичайною:

- Дивіться, зараз ми з командиром роти викопаємо собі окопи і залишимося тут під час бою, тож вас у жодному разі не кинемо.

Комбат взяв штабних солдат, які прибули з ним, командира роти, теж кадрового офіцера, і вирушив на передній край. Невдовзі окопи були готові. Повернулись до «бунтівної» роти, що схвально загула, крига у відносинах скресла. А командир продовжив бесіду:

- Військові накази слід обов’язково виконувати, як і бойове завдання, адже воно важливе для усієї дільниці фронту. Сподіваюся, ви його виконаєте, - і почав детально пояснювати сутність завдання. Говорив, поки все стало зрозумілим для кожного солдата. Але твердої впевненості, що вони його виконають, не було.

На ранок пішов дощ. Комбат встав, коли ще й на світ не займалося, й відразу рушив до роти. Здалеку побачив, як солдати грузяться в КамАЗи. Бойове завдання було виконане.

Анатолій Миколайович пояснює свій принцип взаємин командира з особовим складом:

- Треба зжити давні армійські принципи й звички на кшталт: «копайте звідси й до вечора». Кожен солдат повинен не лише знати, а й розуміти свої завдання, функції і місце в армії. Дисципліна і дії мають бути усвідомленими. Коли ми цього досягнемо, буде і дисципліна, і боєздатність. Я боровся за це усі роки служби в армії.

Додам: і добивався цього. Солдати його батальйону завжди успішно виконували бойові завдання. А комбат повторив свій подвиг, вчинений на Саланзі: знову відібрав ворожий трактор, цього разу у «сепарів».

За участь в антитерористичній операції на Сході України майор Родіонов нагороджений Срібним хрестом ЗСУ. Цю високу нагороду, як і попередні, отримав за проведення складних операцій без втрат. За сім років участі у різних військових конфліктах у нього був один «двохсотий» і сім «трьохсотих». В АТО був до 2016 року - до конфлікту з командуванням ОК «Південь», яке майор Родіонов у очі розкритикував за незадовільну організацію взаємодії блокпостів та їх забезпечення, місцезнаходження батальйону. Після цього став не потрібним, бо був не схожим на тих «комбатів», котрі через два-три місяці перебралися з окопів до Верховної Ради, лобіюючи певні політичні сили. Того ж очікували від майора Родіонова. Не вийшло!

Після АТО його запросили до Дніпра, де протягом двох років він очолював КП «Січ», а потім повернувся до Покровська. Анатолій Миколайович зараз живе у нашому місті. По-військовому підтягнутий, небагатослівний і напрочуд скромний. Він рідко посміхається, а без діла - ніколи. Бо життя його вийшло суворим. Жив завжди так, щоб частіше посміхалися доньки.

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости