Мы в соцсетях

Багатьом мешканцям старшого покоління Покровська і Мирнограда добре знайоме ім’я нашого земляка – шахтаря, поета, літературознавця, наставника молоді, керівника творчого об’єднання «Мрія» при газеті «Маяк», громадського кореспондента Юрія Балашова. З жовтня 2019 року авторка цих слів проводила дослідницьку роботу: переглядала документи з сімейного архіву, збирала спогади рідних, друзів, колег, однодумців, намагаючись створити цільний образ талановитої людини, яка жила, працювала й творила поряд з нами. За останній час у пам’ять про Юрія Миколайовича пройшло декілька заходів, у газетах «Маяк» та «Рідне місто» опубліковані біографічні нариси. З нагоди річниці з дня його смерті підготовлена ця публікація. Хочеться поділитися новими фактами, які показують різні грані особистості поета і людини.

Юрій Балашов був російськомовною людиною. Так склалося, що в їхній родині розмовляли російською. За словами сина Володимира Юрійовича, батько у школі вивчав українську мову, розумів її, читав твори улюблених класиків Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка і в розмові іноді використовував українські слова. На початку 90-х років минулого століття, коли Україна виборювала свою незалежність, Юрій Миколайович не раз жалкував, що в його творчості відсутні україномовні поезії. Та у доробку поета багато віршів про шахтарів і шахтарську працю. Більшість з них друкувалися на сторінках багатотиражки «Шахтар», що виходила на шахті «Центральна».

Зараз важко встановити, хто запропонував створити при газеті студію, публікувати поетичну колонку, а от назву їм дав сам Юрій Балашов. Працюючи в шахті у часи своєї трудової діяльності, він бачив, як гірники добували «чорне золото». Робота молотовідбійника і вугільного комбайна супроводжувалась специфічним виробничим шумом. Музичний слух і ліричний стан душі поета асоціювали його з мелодійним дзвоном, і народився вірш «Я пою с пластами вместе». Згадавши це, Юрій Миколайович запропонував студію і літературну сторінку назвати «Звенящий пласт». Редактору газети Борису Стебльову це сподобалось, і він підтримав ідею. Довгі роки на сторінках газети під назвою «Звенящий пласт» друкувались вірші, сонети і катрени Юрія Балашова та його друзів – початківців і поетів, які вже заявили про себе.

80-ті роки минулого століття запам'яталися підйомом у культурному житті країни: на музичному Олімпі з’являлися нові співаки, вокально-інструментальні ансамблі, естрадні пісні швидко ставали хітами – народжувався шоу-бізнес. Юрій Миколайович як творча людина вирішив писати пісні і почав працювати: придумував тексти та мелодії, записуючи ноти до зошита. Але не все виходило: бракувало знань, музичних інструментів, щоб «почути» мелодію. Справу вирішив щасливий випадок.

Одного разу на «Центральній» Юрій зустрів знайомого - місцевого музиканта і композитора Володимира Курівчака, керівника вокально-інструментального ансамблю з палацу культури. Чоловіки привіталися, і на питання про справи Юрій розповів, що має намір створювати пісні. Володимир зацікавився й запропонував допомогу. Наступного дня він прийшов до Юрія разом із музикантами та інструментами. З ними була й солістка, молода і красива Ольга Тарасенко. Не гаючи часу, приступили до репетиції. Юрій читав текст, наспівував мелодію, музиканти одразу ж награвали її, а Ольга наспівувала слова, що дав їй автор. Спочатку все це виглядало смішно, але згодом мелодія і слова органічно поєднувалися. Настав день, коли репетиція пройшла майже без зауважень з боку Володимира. Хлопці повеселішали, а Юрій сказав: «Ні, не вийде, пісні недосконалі, якісь примітивні й сирі, тут більше вашої роботи, ніж моєї, а я не можу видавати чужу працю за свою: це неправильно».

Цей незначний, на перший погляд, факт біографії Юрія Балашова дає можливість зрозуміти його особистість. Він був вимогливим до інших, але й собі не давав послаблень, вважав аморальним привласнювати працю і талант інших. «У житті всього треба досягти тяжкою працею, наполегливістю і потом», – таким було його кредо. Він зрозумів, що гарних пісень не напише – і більше до цієї теми не повертався. Але мрію Юрія Миколайовича здійснив покровський композитор, викладач музичної школи Юрій Шинкаренко, який написав музику до його вірша «Пам’ять». Можливо, вже на заходах до Дня Перемоги її почують земляки поета.

А той вечір закінчився за дружнім столом. Хазяїн пригостив музикантів виноградним вином, виготовленим особисто, фруктами, чаєм. Лунала музика: платівок у Юрія Миколайовича було вдосталь. Серед них левову частку займали джазові композиції у виконанні Елли Фіцджеральд, Луї Армстронга, Леоніда Утьосова. Згадуючи майже через 40 років той вечір, Ольга Тарасенко говорила, що поет емоційно реагував на цю музику: очі його блищали, обличчя сяяло від посмішки й задоволення, він пританцьовував разом із молоддю і залишився у її пам'яті як обдарована, талановита людина, взірець гідності й вихованості.

1998 року в Димитрові (нині Мирноград) почала виходити газета «Рідне місто», редактором якої було призначено журналіста з великим досвідом роботи, уже знайомого нам Бориса Стебльова. З першого номера газети і до останніх днів життя Юрій Балашов дружив з колективом редакції, саме йому довірили випуск літературної сторінки та залучення до співпраці місцевих поетів. Сторінку назвали «Димитровський Парнас» - Юрій Миколайович був добре обізнаний з легендами та міфами стародавньої Греції. Якщо згадати їх, на Парнасі жили бог Аполлон і музи, серед яких – Євтерпа, муза поезії і лірики. Тож у «Рідному місті» було місце для поезії і поетів, творчих, талановитих особистостей.

Ще одна своєрідна літературна вітальня була у Юрія Миколайовича вдома. За чашкою чаю, іноді при свічах, збиралися прихильники літературної творчості й вели довгі бесіди, читали власні вірші й твори улюблених майстрів. Власне подвір'я він перетворив на справжню оазу: затишок створювали дерева та кущі, радували око квіти, особливо рідкісні види троянд. Юрій Балашов вправно володів сокирою, молотком, пилкою, садовим інвентарем, міг щось полагодити, змайструвати. Робив усе це однією правою рукою – ліва після травми була повністю паралізована. З великим бажанням доглядав за виноградними кущами, а багаті врожаї йшли на виготовлення смачного домашнього вина, яким любив пригощати своїх гостей. У затінку він облаштував «зелений кабінет». Тут народжувалися його вірші, тут відпочивав душею, дивився на небо, що здавалося йому загадковим, таємничим. Одного вечора, вдивляючись у безкрайній Всесвіт, Юрій Миколайович зрозумів, що майже нічого не знає про планети, зірки, сузір'я. Аби виправити ситуацію, взяв у бібліотеці книжки та журнали з астрономії і почав їх вивчати, відкриваючи для себе таємниці Всесвіту, а вже через деякий час фахово пояснював синові майже цілі розділи цієї науки.

- Пам’ятаю, як одного вечора батько запропонував мені прогулятися алеями парку, - згадував Володимир Юрійович. - Був чудовий літній вечір, ми сіли на лавочку помилуватися небом, і втратили почуття часу. Батько так емоційно, із запалом говорив про зірки, що я не міг його зупинити. Невдовзі на нас звернули увагу два міліціонери. Вони підійшли і спитали, що ми так жваво обговорюємо у такий пізній час. Батько спокійно відповів, що переказує синові легенди про сузір'я Кассіопеї й Андромеди. Дорогою додому ми постійно згадували ошелешений вигляд правоохоронців. А потім тато мені сказав: «Вчись, синку, наука – то велика сила».

На початку 2000-х стан здоров'я Юрія Миколайовича погіршився. Він боровся з хворобою, продовжував писати вірші, але в поезіях уже відчувався смуток, їх наповнювали роздуми про прожиті роки, любов до близьких, до рідного краю, до поезії і молитви до Бога:

«В душе безумный ералаш,

Как будто поселился бес там,

И потому в ночах глухих

Я говорю, утратив силу:

Прости мне, Господи, грехи,

Помилуй, Господи, помилуй».

Два роки йшла боротьба за життя. На жаль, любов, піклування та турбота не змогли врятувати Юрія Балашова. Серце поета перестало битися 6 квітня 2004 року, йому було 74 роки. На небосхилі згасла зірка, яка належала людині зі світлою душею.

Звістка про цю скорботну подію швидко поширилася, викликаючи у друзів, колег, шанувальників його творчості жалобу і смуток.

«…Боль с губ –

камнем с рук –

словно слезы, слова прощальные…

Смерти звук -

жизни круг

разорвался. Мир стал печальнее», -

написав Володимир Кугаєнко у своєму вірші «Пам’яті Юрія Балашова».

Він мав сильний характер: сплав інтелігентності, аристократизму, сором’язливості, чесності і безкорисності з силою духу, волелюбністю, бунтарством, почуттям справедливості, непримиримості до насильства, фізичного і морального. Юрія Балашова немає з нами, але він не забутий, його згадують добрими словами, йому вдячні й щиро про це говорять сьогодні, 17 років потому, як  пішов у засвіти, отже він живе в пам’яті, серцях і душах тих, хто був з ним поруч. Він не мав високих нагород, не займав відповідальних посад, своє щастя вбачав в іншому і це висловив у своєму вірші:

«У счастья признаков немало,

Возможно, всех не перечесть,

Но мне немалым счастьем стало,

Что я как помощь в ком-то есть».

                                    В. Стрюк, громадський кореспондент з 1971 року

Автор:
 Pokrovsk.City
Комментарии:

Выбор редакции

Последние новости