Михайло сидів у бліндажі і передивлявся свої речі. Стільцем служив ящик з-під боєприпасів, за стіл слугували також ящики, складені один на один, а за шкатулку - ящик з-під запалів для гранат. Це був його дорогоцінний скарб. Серед іншого тут знаходилися листи від Ромчика, його сина. Звісно, писати він ще не вмів, і тому його ручкою водила бабуся, Михайлова мама. У скриньці знаходились і листочки клена, який ріс біля їхнього двору, зібрані Ромчиком і дбайливо засушені в книжках. Це давній спосіб – береш листя того чи іншого дерева, кладеш між сторінок у книжках, а через деякий час воно, висушене і буцімто випрасуване праскою, виглядає як тільки зірване з дерева. Навіть забарвлення не змінюється. Кілька таких листочків і передав Ромчик татові.

Поряд із цим гербарієм лежали малюнки, намальовані вже самим Ромою. Ті малюнки, які йому доставили волонтери раніше, були більш радісні, і барви на них яскравіші. А недавно привезені виявилися зовсім песимістичними. Ніяких фарб, окрім чорної від чорного олівця. Раніше син малював себе завжди посередині, а по боках неодмінно тато і мама, які тримали його за руки, а навкруги було барвисте поле квітів. Останні ж малюнки виглядали похмуро: тільки дві фігури – тато і син. Ніяких квітів, а над головами темні хмари.

У Михайла защеміло серце: «Це ж які повинні бути у маленької дитини думки, щоб таке намалювати? Скільки гіркоти і горя в маленькому серці?».

Перші малюнки були зроблені, ще коли вдома була Ірина, мама Ромчика. Але в якийсь момент все зруйнувалося. Відносини між ним і жінкою ставали все складніші, напруженіші. І одного разу вона заявила, що їде за кордон працювати. Михайло не став її стримувати чи відмовляти, а тільки спитав:

- А як же син? Як Ромчик?

- Житиме з тобою і твоєю мамою. А я поїду заробити грошей. Надоїли вже ці злидні. Інститут наш розформували, робітників і науковців кого скоротили, а кого перевели в інші вузи. Мені давали роботу, але то такі копійки, що соромно і казати. А я молода, а час іде. Мені теж хочеться мати заможне життя. Скажи, ти зможеш його забезпечити? Звісно, що ні. З твоєю зарплатнею тільки за комуналку можна заплатити. А все інше? Як жити? Я на своєму базарі теж грошей великих не зароблю. Тож їду, і квит.

Михайло слухав її, чув гіркоту і розпач у її голосі, а у самого перед очима було Ромчикове личко. Той сидів на підлозі і, граючись своїми іграшками, слухав розмову дорослих. Він тільки і зміг зрозуміти своїм дитячим розумом, що мама кудись їде заробляти гроші. Піднявши очі, подивився на маму і тільки й спромігся сказати:

- Мамо, купи мені велику машину і залізну дорогу з поїздом. Таку саму, як у Васьки Мини. І приїзди скоріше додому.

В очах Ірини промайнув смуток, навіть розпач. Вона відвернулася, щоб Михайло не побачив її стану. Що це надовго, розуміли всі, окрім Романа, звичайно.

- Куплю, синочку. Куплю і машину, і локомотива, і вагони до нього, - відповіла вона з гіркотою в голосі.

Роман підскочив з підлоги і підбіг до неї. Обійняв за ногу, підняв лице і з дитячою щирістю  сказав:

- Мамусю, я тебе люблю. І тато тебе любить. Ми з ним будемо тебе чекати.

З очей Ірини закапали сльози і вона, підхопивши сина на руки, сховала своє лице у нього на грудях. Той обійняв її за голову і тільки гладив, примовляючи:

- Не плач, мамусю. Не плач, а то і я разом з тобою буду плакати.

- Не буду, мій любий, не буду, - зі сльозами на очах, але вже з усміхненим лицем, відповіла Ірина.

На другий день, рано вранці, вона поїхала за кращою долею, а Михайло залишився з сином. Перевіз до себе свою матір. Вона замінила Ромці маму, а Михайлові стала помічницею і порадником. Так і жили деякий час, поки одного дня йому не принесли повістку прибути до військкомату. Михайло не став ховатися чи відмовлятись від призову. У нього навіть думки такої не виникало. Тільки матір було шкода, яка дивилася на нього скорботними очима. Лише спромоглася вимовити:

- Господи, вбережи його від лихої долі, не дай малій дитині залишитися сиротою.

Михайло, коли служив строкову службу, був снайпером. Такий фахівець на фронті був на вагу золота. Він це знав і розумів, що буде на самому вістрі бойових подій. Так все і сталося. І ось він вже мало не два роки воює. До сих пір Бог беріг його – ні єдиної подряпини. Тільки одного разу його кіларовий шолом був пробитий кулею такого ж фахівця, як і він сам. Але, на щастя, шолом був на Ванці-встанці. Це такий прийом, коли одягають манекена і провокують ворожого снайпера на дії. А потім кому як усміхнеться доля. Ворожий снайпер виявився стрільцем – влучив прямо в «лоба» і миттєво змінив позицію. Михайло вистрілив, але знав, що то в пустий слід.

Докучав той стрілець не один день, поки його не накрили мінометним вогнем. На його рахунку було одне вбивство і декілька поранень. Стріляв з нової великокаліберної гвинтівки, кулю від якої не витримував ні шолом, ні бронежилет. Хлопці ходили потім, щоб підтвердити, що діло зроблено. Але стрільця не знайшли, тільки понівечену гвинтівку, зовсім не придатну для використання. Тому, мабуть, і залишили.

Зараз затишшя, і він відпочиває. І не тільки він. Всі, хто не на чатах, займаються буденними справами: хто дрімає, хто чистить зброю, хто латає одяг. Він же роздивляється Ромчикові подарунки, світлини, читає листи від матері. Можна, звісно, і по мобілці поговорити, але не все можна сказати, та і не завжди.

Дивиться на фотографію сина і пригадує такий випадок. Одного разу, коли Ірина поїхала вже за своїм щастям, вони з Ромкою сиділи і дивились телевізор. Показували якусь передачу для молодих батьків. Для нього нічого цікавого, але він не переключав на інший канал. Роман сидів поруч із ним і роздивлявся дитячу книжку з яскравими малюнками. На екрані лелека ніс білий згорток, з якого виднілося личко немовляти. Син, начебто і не дивився на екран, але несподівано запитав його:

- Скажи, де я взявся? Тільки не говори, що ви з мамою знайшли мене в капусті, або мене приніс у двір бусел. А, тато?

Михайло розгубився і відповісти отак зразу Ромці не спромігся. Поміркував деякий час, витримавши запитливий погляд малого чомучки, а потім спитав якось не дуже впевнено:

- Навіщо тобі це знати? Ти ще маленький, щоб замислюватись над такими питаннями.

- Тато, ти не крутись, як карась на пательні, а кажи мені прямо: де я взявся?

Михайло мало не впав з дивану від такого категоричного запитання. Вони ще деякий час дивились один на одного. Нарешті Михайло не витримав – відвів очі.

- Та ось як воно в житті буває, Ромчику. Ти ж знаєш, що і ти, і я любимо маму. Так?

Малий кивнув голівкою, але очей з Михайла не спускав.

- І ти, мабуть, бачив, ми з мамою цілувались. Бачив?

Ромка знову кивнув головою.

- Так ось, коли дорослі цілуються, то чоловік дружині дає проковтнути зернятко.

- Яке зернятко? Велике?

- Та ні – малесеньке, як макова зернинка. Ото ж і я дав мамі зернятко, а вона його проковтнула.

Михайло замовк, мислячи, що ж говорити синові далі? Той чекав, чекав, а потім смикнув його за руку.

- Тато, а далі?

- А далі, Ромчику, коли мама проковтнула зернятко, воно почало у неї в животику рости. Росло, росло і виросло. А потім з цього зернятка з`явився ти.

- А як з`явився? Виродився? Васька Мина казав, що діти вироджуються.

Михайло трішки оторопів. Не будеш же дитині розповідати фізіологію народження дітей. Врешті вимовив:

- Ти народився, - і замовк, дивлячись на чомучку.

І тут сам Рома прийшов йому на поміч.

- Тато, а що, мамі животик розрізали?

Тут він попав у яблучко. Ірині і справді робили кесарів розтин. І він із полегшенням відповів:

- Так, Ромчик, розрізали.

- Дива! І як я помістився у мами в животі?

- Та ти ж був малесенький.

- Як наш песик Тобик?

- Можливо, ще менший.

Ромка ще якусь хвилину помовчав, а потім видав:

- От і добре. А то лелека, лелека. Ще гірше, якби знайшли у капусті - її тільки зайці люблять. Тато, а чого у Тобика мокрий ніс? У нього що, теж нежить?

- Та ні, Ромчику. Якщо у кота чи собаки мокрий ніс, то це доводить, що вони не хворі. А якщо сухий, тоді у них не все гаразд. Можливо, болить голова чи живіт, чи ще якісь негаразди. Зрозумів?

- Ага. Тато, а коли мама приїде?

Михайло з сумом відповів:

- Мама ж казала, що приїде, як заробить грошей.

- І навіщо їй стільки грошей? Не розумію.

- Та вона хоче мати їх багато, щоб і тобі, і мені, і бабусі було досить.

Вечір запитань закінчився. Ромка знову взявся за свої іграшки, а Михайло ще довго сидів, думаючи про своє життя, а також життя таких, як він з Іриною. Молоді, здорові, а прикласти своє вміння і наснагу нікуди. І коли ж закінчиться ця клята війна, яка догнала і його. І ось він тут, на опорному пункті, згадує своє життя, думає про майбутнє. Яке майбутнє чекає його Ромчика, його рідне зернятко. Та не зернятко, а малесенький паросток, якому ще рости й рости. І він має скніти тут, у цьому бункері, в окопах, щоб цей паросток ніяка чужа нога не змогла зламати, або затоптати. Щоб Ромчик і такі, як він, ніколи не знали, що таке війна.

Михайло поцілував синове лице на світлині, потім приклав її до серця і знову обережно склав свій скарб до скриньки. У цей момент почулась команда до зброї. «Мабуть, знову ДРГ лізе через смугу розмежування», - подумав Михайло і, хутко схопивши гвинтівку, побіг на свою позицію.

Війна не забувала про них. Війна продовжувалась вибухами, свистом куль і своєю безглуздістю.