Марія неквапливо йшла вулицею рідного містечка. На серці у неї лежав непомірно важкий тягар. Вона тільки-но відвідала могилу свого єдиного сина. Єдиної дитини, єдиної надії. І ось його немає. Доля заповіла їй нести тяжку ношу до кінця життя.

Зі змарнілим лицем, невидющими від сліз очима вона дивилась на будинки. У кожному з них були свої радості, а може, і своя печаль. А в неї горе непоправне. Так думалося їй. Вона все йшла і йшла неквапливо вулицею свого сина, свого Михайлика. Відтоді, як його не стало, минуло багато часу, мабуть, ціла вічність. Коли його бойові побратими привезли, як було написано на дерев’яному ящику, «вантаж 200», час для неї зупинився. Вона вже не рахувала ні днів, ні тижнів, ні місяців. Навіщо? Єдиний сенс її життя лежить на міському цвинтарі, і єдине, що їй залишилось, - спогади. Їх в неї ніхто не забере, це її невід’ємна власність.

Ось роки її далекої молодості. Василь, її перше і останнє кохання, студент університету, зустрічає її біля дверей медичного технікуму. Руки тримає за спиною і загадково посміхається. Ця посмішка ніколи не давала Марійці змоги ображатися на нього, обеззброювала своєю щирістю.

Так було і тоді, коли його судили за антидержавну діяльність і запроторили до далекої Мордовії. Прощаючись з нею, він посміхався тією ж щирою посмішкою. А вона, затиснувши хустинку в зубах, не могла вимовити жодного слова. І коли його вже заштовхали в «чорного воронка», її прорвало. Розпачливий крик пролунав у пустелі - пустелі байдужості людей у формі. Машина поїхала, забравши від неї її найдорожче кохання.

Почалися роки довгого очікування. Роки відчаю і надії. Минав час, а вона чекала, чекала, чекала.

Як то кажуть, буде і на нашій вулиці свято. Дочекалась і Марійка свого свята – повернувся із заслання її Василько. Побачивши його у дверях вагона, вона спочатку завагалась – він чи не він? Це був уже зовсім не той Василь, веселий, із посмішкою ангела. Лице худе, скроні сиві, впалі щоки. Тільки очі залишилися такими ж. Вони світились надією і очікуванням.

Ще деякий час вони стояли один проти одного і дивилися один одному в очі. Нарешті Марійка першою не витримала, кинулась йому на груди. Він ніжно обійняв її за плечі. Так вони ще довго стояли, не в силах відпустити один одного з обіймів. Мабуть, кожен думав: відпущу - і все пропаде, розвіється, як ранковий туман, зникне, як сон. Привокзальна площа зовсім спорожніла, і тільки тоді Василь відхилив голову і промовив:

- Здрастуй, моя кохана. Ось і я.

А Марійка все стояла, сховавши своє лице у нього на грудях. Нарешті перший шок від зустрічі минув. Марійка, взявши його під руку, повела до автобусної зупинки.

Кімната у комуналці привітала їх святково сервірованим столом. Але Василь мало зацікавився цим видовищем. Видно було, що він дуже втомився. Його турбував довготривалий кашель. Та все ж від пропозиції сісти за стіл не відмовився.

Марійка бігала, метушилася, бажаючи якомога краще догодити своєму довгоочікуваному гостеві. Частувала, а сама все розпитувала і розпитувала про роки у засланні. Казав, що відбував покарання з багатьма дисидентами, познайомився з Василем Стусом, розказував про знущання над політичними в’язнями. І ще з гіркотою повідав, що захворів на сухоти. Від того в нього і кашель такий неприємний.

А Марійка слухала його неквапливу розповідь і не зводила з нього очей, ще не вірячи, що це він, її Василько, сидить поряд із нею. А на новину, що він хворий, з палкою впевненістю сказала: вилікуємо, обов’язково вилікуємо. Але не так сталося, як бажалося. Хвороба прогресувала. А в них же були такі світлі плани. По-перше, Марійка хотіла, щоб у них була повноцінна сім’я. Вона хотіла мати дитину. Василь боявся, що його хвороба завадить цьому.

Пролітали роки їхнього подружнього життя. Нарешті вона завагітніла. Радості обох не було меж. І ось уже маленький хлопчик, плід їхнього кохання, лежить і агукає у колясці. Михайлик, Михайло Васильович, радість і надія люблячих батьків.

Але тюремна доля наздогнала Василя. Після народження сина йому ставало все гірше і гірше. Мабуть, хвороба чекала, коли в нього народиться нащадок, а потім забрала те, що їй належало. Василь танув на очах. І, кінець кінцем, хвороба виявилася сильнішою.

Горю Марійки не було меж. Довгий час вона поводилась, як зазомбована, не розуміючи, що робить, навіщо. Але материнська любов і обов’язок повернули її до тями. Всю невитрачену любов вона перенесла на єдину свою радість, єдину надію – сина.

Михайлик ріс, нівроку, здоровим та веселим хлопчиком. Дитячий садочок, школа, потім університет – все, як у людей, все своєю чергою. І кохання до нього прийшло. Та тут йому не поталанило. Через кілька років після створення сім’я Михайла розпалась. Але ініціатором був не він - дружина. Дуже вони були різними за вдачею та характерами. Це зі слів Марини. Як наслідок, Марії було заборонено бачитися з онучкою, порвалися сімейні зв’язки. Михайло тяжко переживав підступний удар долі, але продовжував жити і працювати, віддаючи свою любов матері.

Настали буремні часи Майдану. Михайло всією душею підтримував його ідеї. І одного разу сповістив, що їде до Києва, що не може лишатися осторонь сьогоденних подій. Революційна хвиля поглинула його на київських вулицях.

Утік до Росії «гарант конституції», а від сина все не було вістей. Почали приходити тривожні вісті з Донбасу, зі Слов’янська, а від нього - жодної звісточки. І тільки коли почалася оборона Донецького летовища, прилетіла звістка. Михайло сповіщав, що воює, захищає Донецький аеропорт. Серце Марії, виснажене невідомістю і очікуванням, мало не зупинилося від радості, що її хлопчик живий, і від страху, що він може загинути. Але вона розуміла: він дорослий муж і рішення приймає самостійно. В душі вона проймалася гордістю за свого сина, та серце не давало спокою турботою за його життя.

А потім прийшла страшна звістка зі сходу: терористи підірвали останній прихисток захисників летовища. Всі загинули. У якийсь момент у неї закалатало серце, зомліли руки, підкосились ноги. «Синочку мій, моя радість, невже ж і ти серед тих останніх захисників?» - шепотіли губи. Розум не сприймав цієї думки, а серце калатало, віщувало біду. Материнське серце не обдуриш.

Потім була офіційна звістка, а згодом побратими привезли героя на батьківщину. Поховання, мітинг, прощальний салют… Весь цей час вона провела, як уві сні, не в змозі осмислити біду. І тільки через деякий час почала приходити до тями. Заспокоїлась, наскільки це було можливо, але біль у серці не вщухала.

Сьогодні вона теж відвідувала свого Михайлика. Принесла свіжих квітів, посиділа тихенько біля могили. Потім пішла вулицею, якою ходила завжди. Це була вулиця Михайла, названа на його честь. Підійшла до школи, в котрій вчився Михайлик, подивилась на меморіальну дошку на стіні. Її виготовили друзі по університету. Михайло закінчив архітектурний факультет, мріяв будувати нові вулиці, міста.

Вулиця на честь її сина. А скільки таких героїв поклали голови, захищаючи Батьківщину? Була б її воля, вона б усі вулиці назвала іменами цих загиблих героїв. Он скільки таких недолугих і неприйнятних для сьогоденної України назв залишилося ще з радянських часів. Скільки по країні вулиць і площ Леніна, Дзержинського і їм подібних, скільки вулиць на честь різних партз’їздів. А їх за історію СРСР було аж двадцять вісім. Це треба додуматись – увіковічити дев’ятнадцятий, двадцятий, двадцять четвертий, двадцять п’ятий партз’їзди. Яка дурість. Добре, що сьогоднішня влада додумалась здійснити цю, як її, декомунізацію. Це правильно. А то за що її покійний Василько і його однодумці гнили і гинули в таборах? Тільки за те, що любили свою землю, свою Вітчизну.

Марія ще деякий час постояла біля меморіальної дошки на честь сина, тяжко зітхнула і пішла далі, думаючи про сьогодення, про те, скільки ще життів віддасть Україна за свою свободу. Раптом озвався мобільний телефон, подарунок Михайликових друзів. Від несподіванки вона здригнулась. «Хто це може бути?». Піднесла слухавку до вуха.

- Ало, я слухаю.

Почувся якийсь шурхіт, а потім голос, такий рідний і знайомий:

- Бабусю, рідненька, доброго дня. Як ти? Як твоє здоров’я? Ти мене чуєш, бабусю? Це я, Оленка.

- Чую, чую, моє сонечко. Як ти взнала мій номер?

- Та це не важливо. Я ось що хочу тобі сказати: приїзди до нас.

- Куди приїздити? – не зрозуміла спочатку Марія.

- Бабусю, приїзди туди, де тебе чекають і люблять. Ми тебе з мамою чекаємо.

Марія, ще не до кінця повіривши в почуте, зрозуміла, що вона не самотня у цьому світі, ще є причина, щоб жити, є для кого жити.

- Добре, моя ясочко, приїду.

Постать жінки розпрямилася, вона підняла голову. Зустрічні перехожі з подивом дивились на жінку з замріяною посмішкою і гордою поставою.