Про автора:

Петро Гайворонський, 58 років. Народився у місті Лисичанськ Луганської області.

Закінчив Сімферопольський державний університет.

Викладав суспільні дисципліни у школах, Красноармійському педагогічному училищі. Зараз працює у Покровському НВК № 1.

Був редактором багатотиражної газети педучилища «Освітяночка». Кореспондент часопису українців Австралії «Вільна Думка».

Член Національної спілки письменників України. Почесний краєзнавець Донеччини.

Є автором низки художніх та історико-публіцистичних книг, зокрема, «Барви агату», 2013, «Історія міського статусу міста Красноармійська», 2013, «Таїни землі», 2014, «Війна в Донбасі: Скельця калейдоскопу», 2014.

Оповідання Петра Гайворонського «Гребінь княгині» було перекладене англійською і ввійшло до книги, присвячено  княгині Ользі «Bloody Wedding in Kyiv: Two Tales of Olha, Kniahynia of Kyivan Rus», Сідней, 2016.

РЯДЖЕНІ

Вони до зеленого кольору ображаються, коли їх називають «рядженими», аж за нагай хапаються. Гнівом дихають від обурення, то червоніють, то зеленіють, у позу кобри встають. Хоробрі, загрозливі, пихаті. Козацьких військ в Україні більше, ніж собак нерізаних – десятки, якщо не сотні. Їх ватажки сваряться між собою, зрадниками один іншого називають. Сперечаються, немов царі-самозванці:

- Я цар!

- Ні, це я цар!

- А я усіх царів царіший!

А розодягнуті! Паски, ремені, портупеї, золоті еполети! А орденів! А хрестів! А медалей на грудях! Брежнєв би оторопів або сказився б від заздрощів. Сучасні козаки ніби пройшли бойовий шлях від Конотопської битви через Аустерліц, Крути, штурм рейхстагу до Салангу та Джохар-Гале. Майже всі – полковники. Трапляються й осавули, здебільшого це ті, які вчора у військо записались, та ще не вислужились. А маршалів! Більше, ніж у всіх арміях євразійського простору. А генерали! Пузаті, мордаті, пихаті, суворі – не підійти. Як скаже якийсь промову – мурашки по тілу бігають.

Та ж ось прийшла негода в Україну, свинцеві дощі пішли. Гудить земля, дерева плачуть, садочки квилять, море голосить. Оце б козакам свою звитягу проявити, відданість батьківщині в справі довести. Аж ні. Знайшли дурних. Жодного козацького батальйону в діючому українському війську. Зустрів одного «героя», запитую:

- Давно з фронту?

- А чого я там не бачив? – відповідає.

У іншого запитав:

- Новий хрест на грудях – за Слов’янськ?

- Тіпун тобі на язик! – і по деревині кулаком постукав.

Третій ще категоричніше:

- Сам туди паняй!

Четвертий захвалькувався, покрутив шаблюкою (з сувенірного магазину, за двісті тридцять гривень з копійками), бадьоро вигукнув:

 - А з ким воювати? З сипратистами? Та я б їх одинаком розігнав, та бач саме прихворів.

«У поганого вояка перед боєм завжди як не понос, так дришня», пригадав я давню приказку. Зате уявляю, які дива героїзму будуть показувати наші «козаки» після того, як усі бої скінчаться.

А справжні козаки – на передовій.

ПЕРЕВЕРТНІ Й ГЕРОЇ

З якою легкістю переходять на бік агресора цілі підрозділи армії й міліції! У Криму переважна більшість «захисників» вітчизни взяла бік сили, а не правди. Якими гнучкими бувають люди! Іуда сьогодення контр-адмірал Березовський, ім’я й продажність якого вже ввійшли в підручники військової історії поруч із генералом Власовим, перевершив підступністю свого попередника. Тому хоч загрожувала смертельна небезпека, а «наш» переступив присягу з елементарних продажності й боягузтва.

Захоплення міськвідділів міліції. Спочатку стражі правопорядку вели кволий спротив, беззубий і беззбройний. А потім здають і приміщення й зброю. Коли одиниці героїв ведуть відчайдушний спротив, більшість особового складу стоїть на витяжку перед диверсантом і терористом, скандуючи: «Здравія желаєм, товариш полковник!». Мовляв, ми готові служити отому, невідомо кому. Зєльоному человєчку. І несуть собі службу, забувши, мабуть, що солдат, а тим більше офіцер, присягає один раз. А в Криму, бачте, дехто вже присяги приніс. Принесе й четверту при нагоді. Чес’слово!

Тим вище подвиг воїнів і правоохоронців, які попри смертельну небезпеку, залишилися вірними військовій присязі й батьківщині. Їх залякували, їх намагалися купити, їх катували, але вони залишилися незламними, непохитними, вірними синами батьківщини! Слава героям!

А ДЕ ХУНТА З ФАШИСТАМИ?

Чи не вся Росія посилено рятує мене від «фашистів», рятує щиро, самовіддано. З Тюмені й Ростова, з Петербурга й Москви линуть телефонні дзвінки, летять «есемески», поштові й електронні листи: «Тримайтеся! Ми з вами!», «Зваліть хунту! Ми допоможемо!», «Приїздіть до нас!», «Ми врятуємо вас від фашизму».

Затуркані дорогі мої родичі, учні, друзі, однополчани, однокласники й однокурсники, не треба мене рятувати! Краще б взагалі в наші внутрішні справи не втручалися, немов теща в молоду сім’ю. Ми б якось самі й розібралися б. Було б стократ краще, аби нас просто залишили у спокої. Росіє, чуєш?

А щоб ви спали спокійніше, давайте дещо з’ясуємо. Наприклад, що таке «хунта». В перекладі з іспанської мови це слово означає «рада». Але з радянських часів та часів перманентних військових переворотів у Латинській Америці (й подібних до них по всьому білому світу) ні російською, ні українською мовами воно не перекладається, а означає особливий вид державної влади. Коли її захоплює група військових від генералів, як у Чилі, до сержантів, як у Буркіна Фасо. А найбільшими «хунтистами» є полковники. І тоді голова хунти, якийсь плюгавий і плешивий полковник з амбіціями Бонапарта встановлює диктатуру або карикатуру на неї, придушує громадянські права й свободи, нехтує демократичними нормами й нормами конституції держави. Наприклад, «обирає себе» президентом країни більше, ніж на два строки, а то й безстроково. В Україні такого немає. А де є?..

«Фашисти – гади», – істина відома. Як і подібні до них нацисти. В Італії гарібальдійці всю цю нечисть охрестили одним словом «націфашисти». Вперше я з ними безпосередньо познайомився наприкінці вісімдесятих років. Ним виявився один з моїх студентів-заочників із Кубані. Він показав себе ревним російським націоналістом і такими ж вважав мешканців Донбасу, був ревним поборником відродження козацтва на Кубані й взагалі в Росії. Говорив студент-заочник багатозначно, усім своїм видом, мімікою, жестами, недомовками, змовницькими знаками давав мені зрозуміти, що він людина неабияка. Чіпляв тему нацизму, у всіх бідах Росії звинувачував «жидо-масонів». Дивився на мою реакцію, «щупав», одним словом. І хоч я стримано реагував на його «одкровення», він врешті-решт не витримав, по-секрету відрекомендувався мені членом якоїсь таємної організації – карбонарій та й годі. В останню сесію, на початку дев’яностих років він урочисто вручив мені довідку про те, що маю право безперешкодно пересуватися Кубанню, й що всяк повинен був мені в цьому сприяти. Чоловік, на той час давно вже не юний, мав манери й гримаси Бенітто Муссоліні. З помпезністю свого кумира, не дивлячись на те, що ми були на одинці, він «пожалував» мені кілька брошур і газет своєї організації. Прочитавши їх, я заціпенів. Статті в газетах були наскрізь проникнуті нацистськими ідеями, захопленням державницькими й військовими талантами Адольфа Гітлера, успіхами націонал-соціалістської ідеології та економіки. Під стать були ілюстрації та описи символіки організації: чорні сорочки – копіювання форми первісного італійського фашизму, емблема – права свастика, щоправда, з деякими аксесуарами, підкидання вгору правої руки під час привітання. Видання належали маловідомій на той час організації «Русское национальноє єдинство», керівником якої був Олександр Баркашов.

З тих пір минуло двадцять років, сумнозвісний вождь російських фашистів Баркашов є одним з ідеологічних натхненників і закулісних керівників диверсійно-терористичної операції на Сході України. «Хайль Саня!». У світлі цієї історії шумиха з приводу «українського фашизму» є, по суті справи, інсценуванням байки «Держи злодія!».

Однак, мушу зізнатися: є і в Україні не лише націоналісти, але й нацисти. Та в якій країні, за великим рахунком, їх немає? Головне завдання кожної демократичної держави - не дати націфашистам розвиватися. Їх виводити треба, а не використовувати в інших країнах, як це робить сучасний уряд Росії. А «нашим» фашистам до російських ще рости й рости, бодай би вони щезли й у нас, і у вас. Отже, рятуйте себе, брати мої. А ми вже якось самі…