Про автора: Віктор Григорович Савірський
Народився у Нижньому Новгороді у сім’ї військового. Батьки часто переїжджали, тож дитинство пройшло у Германії. Шкільні роки - у селі Гришине, навчався у красноармійській школі № 13.
Потім були Львівське військове училище, роки військової служби у Одесі, Москві.
Після відставки повернувся до Донецька, працював у фірмі, що спеціалізувалася на роботах з технічного альпінізму.
У 2000 переїхав до Красноармійська, почав займатися квітами, відкрив клуб квіткарів «Троянда». У цей же час написав першу казку для своєї онуки Насті.
Публікувався у «Шкільному журналі», «Сільському віснику», газеті «Настенька».
Окрім казок і легенд про квіти, цікавиться історією, відкриває невідомі сторінки історії села Гришине і нашого міста.
Ще одне хобі - колекція черепиці.
Мріє створити студію, де б з квітами знайомилися і виготовляли їх діти з інвалідністю.
„В історії квітів міститься частина історії людства”. Ауербах
КОРОЛЕВА ТРОЯНД
Якось Творець вирішив улаштувати змагання між трояндами: білою, червоною і жовтою, а ту, яка переможе, оголосити королевою троянд. Трьом трояндам треба було вийти з Райського саду через східні ворота, на схід сонця, і рівно опівдні повернутися через південну браму.
Троянди радісно сприйняли умови змагання, і кожна пообіцяла Творцеві прийти першою. Бадьоро вийшли вони з Райського саду, але, пройшовши кілька миль крутими дорогами, стали в’янути. Раптом угледіли квіти струмок з кришталево прохолодною водою. Підійшли вони до струмка і попросили води, щоб утамувати спрагу. Натомість струмок їм відповів: „Я дам вам води стільки, скільки забажаєте, але з однією умовою: кожна з вас подарує мені по єдиній пелюстці з ваших чарівних голівок”.
Образилися троянди на таку пропозицію й вирішили йти далі. Мовляв, дорога далека, і на всіх, що пробігають повз, не вистачить чарівних пелюстків. Червона і жовта троянди дуже поспішали, а біла все ж вирішила віддати частку своєї краси струмочку. Напилася вона водиці й запитала у струмка, як швидше дістатися до південної брами Райського саду. Ощасливлений подарунком троянди, струмок запропонував троянді прийти в його обійми і разом нестися до повноводної річки, куди пролягав його шлях. Він стрімко ніс білу троянду до її заповітної мрії – стати королевою троянд у Райському саду. Однак перед великими порогами обачливо виніс її на берег.
- Далі доведеться йти через це величезне поле. Пісок і каміння, пекуче Сонце і вітер стануть на твоєму шляху, але не зневіряйся. Посеред поля у оазі зустрінеш мого старшого брата – невелике озеро. Передай йому низький уклін від мене.
Біла троянда подякувала струмочкові і продовжила свій шлях. Йшла довго і зовсім знесилила. Розпечений пісок і палючий вітер висушували її. Знемагаючи від спраги, дісталася вона великої оази. Привітавши смарагдове озеро, передала привіт від братика-струмка і попросила напоїти її цілющою водою. Озеро також попросило у білої троянди одну пелюстку з її чарівної голівки і отримало її. А троянда напилася води і, відпочивши в тіні високих дерев, почала збиратися у нелегку дорогу. Смарагдове озеро порадило, як швидше досягти цілі й попросило передати вітання наймолодшому братикові – кам’яній криниці, що стоїть біля південних воріт Райського саду.
Незабаром біла троянда вийшла на кам’янисту дорогу і першою досягла мети. Однак, коли підійшла до воріт, вони виявилися зачиненими. Запитала у вартових, що їй робити, і почула у відповідь: „Опівдні ворота відчиняються самі”.
А Сонце піднімалося дедалі вище, ставало все спекот ніше, і зовсім ніде сховатися. Та згадала біла троянда про молодшого брата кришталевого струмка і смарагдового озера. Пішла до криниці, що стояла біля південних воріт, передала вітання від братів і попросила водиці напитися. Криниця, як і брати, попросила одну пелюстку. Троянда віддала пелюстку, напилася смачної прохолодної водиці, вмилася від дорожньої куряви. А тут і Сонечко поспіло до зеніту. Рівно опівдні ворота до Райського саду відчинилися - і біла троянда, сяючи свіжою красою, випромінюючи найніжніший аромат, постала перед Творцем.
Приспіли за нею й червона та жовта троянди, однак, укриті дорожньою пилюкою, вони втратили свою красу. Побачили вони свіжість й чарівність білої троянди – і обсипалися з них останні пелюстки.
Так біла троянда стала царицею усіх троянд у Райському саду.
ЧОРНОБРИВЦІ
Володарка передгір’я Карпат добра фея Русава якось вирішила піднятися високо в гори, туди, де немає ніякої рослинності, і посадити гарні квіти. Вона хотіла зробити це для того, аби ніхто – ані для забави, ані заради вигоди не міг їх дістати, і лише найвідважніші, по-справжньому закохані могли б дістатися туди пройти і в нагороду за сміливість зірвати рідкісні за красою квіти.
Однак фея, хоч і була великою чарівницею, крім того, щоб придумувати й вирощувати прекрасні квіти, кущі, дерева, трави, більше нічого робити не могла. Замислилася вона: як же піднятися високо в гори - у неї ж навіть взуття міцного немає. Але ж треба йти великі відстані по гострому камінню – чи витримають її прекрасні черевички з пелюстків польових квітів?
І звернулася Русава до шевця, попросила його зробити їй чобітки, та такі, щоб не соромно було в них ходити, і щоб були вони міцні та зручні.
- Скільки ж ти з мене візьмеш гривень, майстре шевського ремесла? – запитала фея.
- Я нічого й брати не буду. Просто подарую вам чобітки, будете в них ходити і мене добрим словом згадувати.
Порішили, що вранці наступного дня чобітки будуть готові. Прийшла фея рано-вранці до шевця:
- Ну що, чоловіче добрий, готове моє замовлення?
- Звичайно, добра феє. Як і домовилися - взувайте чобітки, і щасливої дороги.
Узяла фея чобітки, а вони такі гарні – яскраво-червоні, зшиті міцно, та ще й гарним візерунком по халяві пройдено.
- Оце так, майстре чорнобровий, догодив ти мені. Насправді, ні грошей, а тим паче золота у мене немає. Подарую я тобі квітку - на твою честь, красеню, чорнобривцем будуть її люди називати.
Взула вона чобітки, накинула на плечі хустину із квітів зіткану і пішла в гори добрі справи робити.
Вийшов швець на вулицю, а на подвір’ї у нього небачені квіти розцвіли. Кожна пелюстка кольором подібна до чобітка з темними розводами.
КАМЕЛІЯ
Давним-давно у Китаї жив неперевершений майстер з вирощування квітів. У його саду виріс розкішний і дуже високий – зросту трьох людей – кущ камелії. Рівне й блискуче темно-зелене листя підсилювало пишність прекрасних біломармурових квіток. Імператор захотів на власні очі побачити це диво природи й нагородити садівника, який виростив диво, про яке говорив увесь Китай.
Після довгої дороги імператор зайшов до саду, побачив розкішний, незвичайної висоти кущ камелії, а на ньому... жодної квітки. Розгнівавшись, він хотів стратити садівника, але той запросив його до чайного будиночку. Імператор побачив там на столику композицію з однією квіткою камелії.
- Чому ти так учинив, знаючи, що я хотів насолодитися красою квітучого куща камелії? – запитав імператор.
У відповідь же почув:
- Сонце прекрасне, але на нього боляче дивитися, а один його промінь пестить нас, дивує, дарує радість. Щоб оцінити вартість діамантів і визначити їхню розкіш, беруть один камінь.
Імператор був задоволений відповіддю садівника і надзвичайно щасливий, що в тиші простого будиночка він може, не відволікаючи уваги, споглядати пишноту єдиної квітки камелії, яка зуміла замінити красу всіх її подруг.
ЕДЕЛЬВЕЙС
Одного разу горда й дуже багата красуня оголосила, що вийде заміж за того, хто першим принесе їй прекрасну квітку. Квітка та, за переказами, росте високо в горах.
Десять юнаків зголосилися виконати її бажання, сподіваючись отримати і наречену, і її статки. Вирушили вони в гори кожний своєю дорогою. Минав час. З порожніми руками поверталися шукачі диво-квітки. Не давалася вона тим, хто прагнув одружитися заради багатства. Уже дев’ять юнаків повернулися, а десятого все немає. Зрозуміла дівчина, що через свої примхи згубила юнака, і вирішила ніколи не виходити заміж.
Спливали роки, дівчина дорослішала, і колишня краса стала в’янути. Та одного разу під час весняного свята прильоту птахів підійшов до неї той зниклий юнак. Він анітрохи не змінився – молодий, повний сил, а у руках - заповітна квітка. Тільки-но взяла дівчина її в руки, як повернулися до неї красу і молодість.
Дівчину звали Едель, юнака – Вейс, і відтоді, як з’єдналися їхні серця, гірська квітка стала називатися Едельвейс.
ДЕЛЬФІНІУМ
Жив у стародавній Елладі молодий скульптор. Одного разу помічники привезли йому величезну брилу білого мармуру. Зазвичай камінь, як до нього доторкнешся, віддає холодом, а цей був теплим, наче в ньому жевріло життя. І вирішив майстер зробити з нього статую дівчини. Вирізьбив він із каменю... дівчину своєї мрії. Вона була такою чарівною, що скульптор став думати, як би оживити її, і звернувся до богів. Дуже розгнівалися боги, і обернули юнака на дельфіна. А кам’яну скульптуру дівчини поставили біля води - дельфін бачив її, однак не міг до неї доторкнутися.
Жила у ті часи в морі стара русалка. Дізналася вона, через що боги так немилосердно покарали юнака, і порадила йому:
- Є в океані маленький острів, де живе добра чарівниця. Вона може тобі допомогти.
Поплив дельфін шукати чарівницю. Багато часу спливло, та все ж знайшов він загублений в океані острів. Підплив до нього і став кликати господиню. Поспішила вона до берега, вислухала оповідь майстра про кохання до свого творіння, про гнів богів, про мрію оживити дівчину-скульптуру.
Ні слова не сказавши, пішла чарівниця вглиб острова, та незабаром повернулася з диво-квіткою в руках.
- Довго чекала на тебе ця квітка, і нарешті ви зустрілися. Поглянь, ви схожі з нею. Візьми, доторкнешся нею до каменю – і дівчина оживе.
Наперекір дощам і штормам морями, океанами ніс дельфін чарівну квітку. І нарешті побачив те місце, де боги поставили скульптуру, яку він так любив. Підплив ближче, розігнався і вискочив на берег, доторкнувся квіткою ніг кам’яної красуні... І сталося диво - дівчина ожила. Знала вона, що юнак кохає її, що боги обернули його на дельфіна. Нахилилася вона до і поцілувала його у солонуваті губи. Та набігла велика хвиля, підхопила дельфіна і понесла далеко в море.
Заплакала дівчина, і сльози її упали на квітку, що лежала біля її ніг. А квітка стала пускати коріння і незабаром прийнялася. Від палкого кохання дівчини і дельфіна вона зацвіла, і квіти виростали одна краща за іншу.
Щодня дівчина приходила на берег, чекаючи на того, хто створив її у мріях свого кохання, хто зробив неможливе, щоб вдихнути в неї життя, і поплатився земним життям за своє кохання. Однак все не припливав він до неї.
Минуло три довгі роки. І ось одного разу, коли дівчина вкотре прийшла до моря, вона побачила, як поруч з місцем їхньої зустрічі дельфін бавився з подругою. Він знайшов подібну до нього. Хотіла дівчина покликати дельфіна – стала на камінь, змахнула рукою і завмерла, перетворившись на скульптуру, прекрасну, як вранішній подув свіжого вітру.
А діти її кохання – дельфініуми - стали рости по всій землі, несучи у своїй назві легенду про талант, мрію і нерозділене кохання.
Переклад Марії Волощак
