У селі Петровського (нині Горіхове) Срібненської сільської ради живе Марія Павлівна Лемешко, якій вже 88 років. Але й сьогодні вона згадує про своє перше кохання.
Коли їй було близько 18 років, покохала вона Василя - красивого парубка з чорним чубом і усміхненими веселими очима. Жив він на сусідній вулиці у багатодітній сім’ї. Їх у матері було шестеро - два хлопці і чотири дівчинки. Батько Петро не повернувся з фронту. А 1947 року, коли був голод, занедужала і померла мати Олена. Діти залишились самі.
Василь у сім’ї був найстаршим, йому тоді було 18. Це був час, коли він почав зустрічатися з Марією. Що робити? Як з ними бути? Запропонував Марії одружитися, щоб вона стала йому жінкою, а діткам була за матір. І вона погодилась! Пішла, навіть своїх батьків не спитала. Однак, коли почалися труднощі, невдачі, непорозуміння, сльози, поверталась додому.
Батько Марії просив, благав, щоб не йшла у ту сім’ю. Казав: «Я тобі, доню, все куплю, що ти захочеш, продам корову, і все у тебе буде. Ти знайдеш іншого хлопця, навіщо брати на себе такий тягар?». Але вона про це і слухати не хотіла. Проходив день, два - і знову до Василя.
Йшли роки. Було всього. У колгоспі працювала з Василем – спільних дітей не було, а дівчатка скоро до школи пішли, а потім якось дуже швидко виросли, почали заміж виходити, подались до міста: одна до Курахова, інша до Селидового. Потім з’явились онуки, і всі їздили додому, де їх завжди чекали Марія і Василь. Скільки у всіх було тоді радощів, спогадів про дитинство, про їхню заступницю, порадницю та піклувальницю. І зараз відвідують Марію онуки і правнуки. А вона завжди чекає та думає про них.
Я - її молодша сестра, була свідком тих подій.
В.П. Пащенко
