Валерію Павловичу зателефонували з геологорозвідувальної експедиції:

- Друже, вздовж траси очікується великий зсув ґрунту, за весну кілька дільниць дороги понад річкою просіли на метр і більше. За  місяць в тому чи іншому місці може утворитися провалля.

Доцент добре знав цю дільницю дороги. Там значилося кілька археологічних пам’ятників епохи бронзи, раннього заліза  та Середньовіччя.

- Спасибі, друже, за інформацію. Моя група мобільніша за будь-яку стихію, ми не дамо зникнути недослідженим бодай одному пам’ятнику.

Наступного дня, ще й на світ не зайнялося, Валерій Павлович підняв на ноги усю свою чесну компанію. «Дзенькнув» Анатолію, своєму давньому товаришу – геофізику, який був озброєний усіма необхідними приладами: теодолітом, рейками, металошукачем. Не забув Євгена Валерійовича, аспіранта кафедри історії Середніх віків, підняв із ліжка трьох відданих археології студентів. Через сорок п’ять хвилин усі були у чистому полі на узбіччі автодороги.

Валерій Павлович, узявши в руки штикову лопату, відійшов кільканадцять кроків від битої дороги, ретельно оглянув чисте поле, потім повернувся, підійшов до шумної траси майже впритул, присів, уважно оглянув ґрунт, вкриту росою траву, повільно встав, поправив своє сиве густе волосся, впевнено наказав:

- Прощупайте ось тут, у радіусі десяти метрів, зніміть дерен, стратифікуйте верхній шар ґрунту, «шурфоніть». Далі справа покаже. Тут проходив сумнозвісний Муравський шлях, яким гнали бранців, ясир, награбоване на Слобожанщині добро. І ще багато інших історичних і просто трагічних подій тут відбувалося. Частими подорожніми були тут запорожці, ходили цим шляхом чумаки. Щось падало з коня або воза, когось ховали, десь билися, й багато цікавих речей залишалося на землі вздовж дороги. Дехто, рятуючись від погоні, заривав найцінніші свої речі в землю, а повернутися за ними не могли. Вони часто й досі лежать безвісними скарбами, здебільшого на глибині усього двох-трьох штиків.

Декому з читачів здається, що далі можна не писати. Толя, озброєний суперприладом, що виявляв не лише метали, але й кераміку та деякі мінерали, швидко визначить місце, копачі ще швидше розкопають скарб і, блискавично його визначивши й вивчивши, всі, щасливі й задоволені, роз’їдуться по домівках. Наука восторжествує! Так розмірковує лише людина, котра ніколи не чула, як радісно виє металошукач над алюмінієвою пробкою з-під пляшки дешевої горілки, або сантиметровим шматочком дроту чи загубленою маленькою бронзовою копійкою вісімдесятих років минулого століття. Цвях, підкова, гвинт, гайка від трактора – все просто співає від зустрічі з пошуковцями, бо нарешті їх знайшли, значить, і вони комусь потрібні.

Усі дружно стали до роботи. Заклали кілька шурфів, які, однак, своїм цілинним жирним чорноземом не давали ніякої надії на успіх. Біля самої траси, там, де показав Валерій Павлович, зачистили землю від дерну. На чорному ґрунті позначилася чітка світлувата велика прямокутна пляма – поховання. Археолог-науковець ніколи ні з чим її не сплутає і не пропустить.

 А ось Люда, миловидна й добродушна, але, м’яко кажучи, наївна студентка, почала допитуватися у доцента:

- А чому домовина завжди світліша від решти ґрунту?

- А ти подумай над цим питанням сама, – порадив Валерій Павлович.

Людочка «подумала» негайно:

- Тому, мабуть, що тіла розкладаються й забарвлюють навколо землю. Трупи ж світліші. Правильно? – дівчина заглянула науковцю в очі.

Доцент не витримав і розсміявся, але побачивши, що дівчина образилася, пояснив:

- Коли копають могилу, знімають шар чорнозему, а що під ним?

- Звичайна руда глина, – нехотя відповіла студентка, побоюючись нової халепи.

- Вірно. А коли могилу закопують, глина змішується з чорноземом і залягає в яму світлим, порівняно з чорноземом, пластом. Оце й  увесь секрет. До речі, тут ми маємо справу з подвійним похованням, вірогідно подружнім. Бачиш, яка велика домовина за розміром? Таке траплялося в середньовіччі досить часто.

Тим часом два кремезні студенти історичного факультету, Олег і Микола, під керівництвом Євгена Валерійовича викопали неглибоку, півтораметрову яму, в якій показалися білі людські кістяки. Хлопці вискочили з розкопу, а туди зі шпателем і пензлем забрався Євген Валерійович. Підійшов до розкопу й схилився над ним Валерій Павлович. Почали зачищати людські рештки.

А студенти приєдналися до Анатолія, який уважно, крок за кроком, прощупував поверхню землі своїм чарівним металошукачем.

Могила виявилася незвичайною, зі своїми загадками. По-перше, кістяки лежали не голічерева, як у християнських похованнях, і не на боці, головою на схід, із зігнутими в колінах ногами, як у мусульман. Жіночий та чоловічий черепи лежали порожнинами від очей один до одного, а кістки рук чоловіка покривали, ніби захищали від небезпеки жіночий кістяк. Небіжчики перепліталися в останніх обіймах.

- Цікаво, цікаво, – собі під ніс промовляв Валерій Павлович, молоді чоловік та жінка, років по двадцять не більше.

Люда, яка крутилася коло науковців, одразу ж поцікавилася:

- Як ви це визначили?

- Це не так складно, як здається на перший погляд. Тут навіть не обов’язково мати тазостегнові кістки, які у жінок ширші, ніж у чоловіків. Череп розповість більше. Жіночий череп ніжніший за чоловічий, подивись, у цього черепа очниці грубі, квадратоподібні. Це череп чоловіка. А у іншого і кістка ніжніша, тонша, біліша, й очниці круглі, наче намальовані. Отже, це череп жінки. А вік визначається ось по цим природнім швам між кістками черепа, – доцент провів рукою, показуючи на шви, – у дітей вони ледь тримаються в єдиній формі, череп може розсипатися від звичайного струсу, у молоді кістки черепа  вже добре поросли хрящами, а у дорослого після сорока років всі кістки голови добре зростаються між собою. Крім того зуби. Подивися, які вони у нашої пари здорові, білі, з непошкодженою емаллю.

Поки Валерій Павлович ділився знаннями з Людою, Євген Валерійович, продовжуючи зачистку, натрапив нарешті на єдиний в поховані предмет – натільний хрестик, обмів його пензлем, але не взяв – треба було ще все сфотографувати, а тут показався хрестик і при жіночому кістяку. Жінка лежала на боці і хрестик занурився між людських ребер, ледь помітний, глибоко в землі. Євген обережно, пальцями руки сковзнув між ребер. Але тут же відсмикнув руку. У глибині під землею щось забулькало, як у переповненому череві, почувся якийсь гул. Він був віддаленим, приглушеним, але явним, як з того світу. По тілу молодого чоловіка забігали мурашки, він швидко вискочив з розкопу.

У той час, коли науковці досліджували поховання, студенти приєдналися до Анатолія, який уважно, крок за кроком прощупував поверхню землі своїм «чаклунським» металошукачем. Саме в той момент, коли Євген Валерійович вискочив з розкопу, за кілька метрів від нього над степом пролунав переможний крик Анатолія:

            - Є! Є скарб!

            У неглибокій ямці купкою залягли десятки натільних зеленкуватих бронзових хрестиків. Траплялися серед них і чорні – срібні. До знахідки підбігли Валерій Павлович, Люда. Трохи заспокоївшись, до них приєднався і Євген Валерійович.

ІІ

Ця пара була наче самим провидінням намічена кривавою жертвою на вівтар православної віри. Уся їхня нелегка коротка доля, постійно наче наштовхувала, надихала й вела їх на великий подвиг. Ксенія залишилася сиротою у ранньому дитинстві, її виховала старенька бабуся, а тепер дівчина доглядала за нею. Тихін, кремезний мовчазний козак, був тихим і сумирним, але коли ображали слабого, старого або малого, завжди приходив на допомогу, чим викликав повагу селян усієї округи.

Якби весілля Тихона та Ксенії відбулося двома днями пізніше, то не було б цієї могили при битій дорозі. Обряд вінчання проходив у новій кам’яній церкві, що височіла на головній площі невеликого міста у тридцяти п’яти верстах від їхнього села. Яскраво-жовтими язичками мерехтіли свічки, храм сповнився медовим запахом воску й ладану. Смуглявий старий священик урочисто читав молитву й виголошував проповідь.

Обличчя молодого було спокійним, жодна м’яза на ньому не видавала глибоко прихованих почуттів. Стан його душі, радіє він чи журиться сумом незнаного майбутнього подружнього життя, визначити було неможливо. Лише наречена була впевнена, що за його зовнішнім спокоєм криється почуття непідробного захоплення та море щастя. Коли батьки оголосили йому своє рішення висватати козацьку сироту, він вперше у своєму житті не стримав емоцій і радісно дякував їм приглушеним басом.

На відміну від нареченого, Ксенія й не думала приховувати своєї радості. Вона не опускала додолу щасливих очей і постійно обдаровувала гостей чарівною посмішкою. Та підійшовши до старовинного образу Пречистої Божої Матері враз змінилася в обличчі й скрикнула:

- Ой, мамо!

І без того мовчазні гості притихли ще більше. У церкві зависла така глуха тиша, що задзвеніло у вухах. Люди почали обережно, краєчками очей оглядати ікону на аналої. По ній повільно сповзала прозора, кришталево чиста, світла крапля, що відбивала сонячний промінь, який дивом прошмигнув через малу шпарину під куполом храму.

Після вінчання молода пригорнулася до чоловіка та, як він її не заспокоював, повторювала:

- Не добрий цей знак. Ой, не до добра ці сльози. Треба було відкласти вінчання, хоч на два дні. Перенести назад, на той день, який намітили спершу.

*   *   *

Татари наскочили сонячним ранком, як завжди несподівано. Змієм пронісся їхній загін вузькою вулицею села. Ординці забігали до низеньких селянських хат, виштовхуючи звідти переважно молодь і дітей.

На дорозі утворилася довга мовчазна людська юрба. Похнюплено крокували у ній сільський староста, писар, дяк, паламар, десяцький і багато посполитих козаків, козачок, дітей і підлітків. Опинилися серед бранців і Тихін та Ксенія. Ох, якби весілля не перенесли, то сьогодні вони були б у церкві, у безпечному, захищеному кам’яними стінами місті.

Бранців гнали до Криму сумнозвісним Муравським шляхом, підганяючи, немов худобу, важким батогом.  

Тихін і Марія спробували було втекти серед ночі. І втеча майже вдалася, але неподалік від табору, в степу, Ксенія вступила ногою в лисячу нору, лисенята підняли дзявкотіння і протяжне гучне виття. Ординці спорядили погоню й за півгодини похмурих і побитих молодят повернули до табору.  Наступного дня померла надія на втечу – усіх бранців міцно прив’язали до довгого колючого канату й пильно стерегли. А ще через день полонені перестали сподіватися, що козаки наздоженуть їх та відіб’ють у бусурман, бо далеко вже були від рідних місць. Не забарилася стара супутниця таких процесій – смерть. Першими від втоми, спраги й недоїдання почали мерти слабкіші – діти, хворі. Помирали швидко, мовчки: йде-йде підліток, тихо впав, а хто ще був живий, того добивали вороги.

На третій день татарський соцький опівдні зупинив їх, і татари за звичаєм стали на намаз. Після молитви він підійшов до бранців і наказав:

- А тепер усім зняти з тіла хрестики й скласти їх он у ту ямку, – соцький показав на невелике, усього в два штика, заглиблення в землі.

Люди перетоптувалися з ноги на ногу, перемовлялися приглушеними  голосами, але богохульної команди не виконували. Соцький взяв батіг і щосили вдарив ним по спині найближчого чоловіка. Шкіра на спині луснула і з рани виступила кров. Запрацювали батоги інших ординців. Бранці поспіхом почали знімати з себе натільні хрестики й кидати їх до ями. У паламаря тремтіли руки він ніяк не міг розплутати цупку нитку з хрестиком. Ногаєць його вдарив раз, ще раз. Той упав на землю. Вершник до смерті затоптав його своїм невисоким вороним конем. Підступив до іншого, почав бити щосили нагаєм. Втрутився соцький:

- Досить. Так ми зовсім без ясиру можемо залишитися.

 Невільники швидко розлучалися з хрестиками, більшість, як з останньою надією, зі сльозами на очах. Інші з обуренням – не захистив їх святий оберіг. Дяк довго зволікав, але нарешті і його хрестик полетів до спільної могили. З хрестиками на шиї залишилися лише Ксенія й Тихін. Вони, з синцями від побоїв, стояли трохи осторонь, обабіч дороги й залишалися непохитними християнами. Соцький став над ними і з коня почав умовляти:

- Іса – великий пророк, пророк кохання, любові, прощення. Ми шануємо не лише Ісу, але й матір його Маріам. І все ж він – не аллах. Аллах акбар. Він усюди. А Іса – лише велика людина. Зірвіть з себе хрести.

Ксенія міцно схопила свого чоловіка за рукав, мовчала. Тихін похитав головою: ні не скину.

- Ви через пустопорожні залізячки готові своє життя покласти? – грізно запитав соцький.

Цього разу Тихін не змовчав:

- Ми не знаємо вашого аллаха, а знаємо Святу Трійцю – Святого Духа, Бога Отця, і сина Божого Ісуса Христа. Немає й не буде у нас іншого Бога.

Соцький зайнявся полум’ям, підізвав двох вершників, показав пальцем в землю обабіч дороги, звелів:

- Закопати!

Відразу ж наказав дати двом бранцям у руки заступи й копати домовину. Вона вийшла неглибокою – не більше, ніж півтора метри. Молодих зіштовхнули в яму, вони мовчки лягли на її дно й міцно обнялися. На їхні голови швидко посипалися шматки сирої рудої глини. Кілька хвилин, і земля перемішана з глиною зрівнялася з поверхнею. Соцький наказав бранцям втрамбувати землю, а для вірності двічі пройшовся по могилі конем.

Дяк вголос пробубнів рядки псалму: «Вийде дух його і повернеться в землю свою: в той день загинуть усі думки його», – і машинально перехрестився.

Тут же важкий ятаган розсік його голову навпіл. Решта бранців сумною сірою  колоною рушили далі. Вони без вороття втратили і свого бога, і даровану ним вільну волю, і свою надію.

ІІІ

- Сто двадцять вісім, сто двадцять дев’ять, сто тридцять, – швидко рахувала Люда хрестики. – Сто п’ятдесят шість, – закінчила вона свій рахунок.

- Ого! – почувся вигук одного зі студентів, – прямо склад якийсь.

- Навряд чи це можна назвати скарбом чи коморою. Хрестики з недорогих, в більшості бронзові. Скоріше за все, вони належали християнам, яких гнали цією дорогою до Криму, а по дорозі змусили відмовитися від Христа. Такі поклади трапляються й у інших місцях вздовж Муравського шляху. Чимало їх і над іншими подібними шляхами, від Волги до Дунаю.

- А чиї тоді рештки в домовині покояться? – подала голос Люда.

Усі згадали про щойно розкопану могилу. Подивилися в її бік. Щось змінилося в краєвиді - він все такий же, а наче не той. Підійшли ближче і хором скрикнули – на місці, де був розкоп, зяяло глибоке, не менш як десятиметрове урвище, що клекотало й бурлило. Воно поглинуло давню  козацьку могилу й частину ще давнішої дороги.

Євген Валерійович швидко наодмаш щиро перехрестився. Затримайся він у розкопі на кілька хвилин, був би заживо похований у бездонній домовині. Можливо, натільні хрестики не допомогли їх власникам, а йому й Валерію Павловичу вони врятували життя. 

Квітень 2015 р.