Іноді хочеться зрозуміти, що думають і відчувають інші люди, котрі зовсім на нас не схожі, якими ми ніколи в житті не змогли б стати. Книги дають нам таку можливість. У творчості Достоєвського і Стендаля, Чехова і Драйзера, Нечуя-Левицького і Кафки, Селінджера і Голдинга, Рибакова і Солженіцина та багатьох інших письменників світу є романи психологічного жанру. Свій внесок до цієї скарбниці зробив і наш земляк Володимир Рибальченко. У своєму двотомному творі «Доля відщепенця» він розповів історію людини, котра у найвідповідальніший момент свого життя зрадила себе і своїх друзів.

Нещодавно у срібній залі центральної міської бібліотеки імені Тараса Шевченка зібрались члени творчого об’єднання «Суцвіття» і ті, хто знайомий з творчістю Володимира Рибальченка, на творчу зустріч з письменником, щоб поспілкуватися з ним, почути його думки з приводу роману, який нещодавно був перевиданий вдруге. 

Володимир Михайлович присвятив «Долі відщепенця» 7 років свого життя і, розкриваючи його зміст, про головного героя говорить із розумінням і співчуттям. Його загнали у «кут» ще з дитинства: у часи колективізації сім’ю зарахували у куркулі, відібрали усе, що було нажито важкою працею, батька вивезли, і він пропав у лабетах НКВС, а матір з дітьми відправили на виселення. Чорне тавро у біографії, постійна боротьба за місце під сонцем у передвоєнні роки, і ось уже розумний хлопець стає зрадником, щоб зберегти собі життя.

- Кажуть: зрадив один раз, зрадить ще багато разів, - роздумує автор. – А ще кажуть: зраді немає прощення. Але, якщо не можна пробачити, то можна хоча б спробувати зрозуміти, щоб попередити інших від необдуманого кроку, від ганьби, а в підсумку - від забуття.

Тема, порушена у романі, дуже складна, життєва і болюча, адже тут сплелося все: син розкуркулених, поліцай на службі у фашистів, бранець сибірських таборів, вбивця. Тож і обговорення нікого не залишило байдужим. «Суцвітяни» Любов Чорна, Юлія Бороденко, Надія Останіна, котрі прочитали обидві книги роману, порівнювали долю людини з долею нашої країни, котра пережила колективізацію, голодомори, війну і окупаційний режим. Вони ділилися враженнями від прочитаного, згадували епізоди з власного життя.

До обговорення долучились і чоловіки. Літератор Віктор Степанов зазначив, що у першій книзі сюжет закручений так, що не можна відірватися, є чітка ретроспектива. За його словами, все склалося - спогади, досвід, і вийшла доля молодої людини в 16 років, котра висить на волосині.

Художник Микола Калашник поділився, що, читаючи книгу, згадав своє воєнне дитинство, голодні роки.

- Я пам'ятаю, як ми вставали вранці і говорили: «Мама, ми їсти хочемо», а на поличці за шторкою нічого немає. І ми йдемо в степ – що знайдемо, те й їмо. Батько, мати і дві сестри працювали у колгоспі і в рік заробили чотири мішки пшениці, а нас семеро. Це було щось страшне, ми не жили, а виживали, росли у такому голоді, що мені й досі їсти хочеться. Треба, щоб молоде покоління прочитало цю книгу і побачило життя таким, яким воно було – сказав Микола Петрович.

Виступів було багато, всі дякували авторові за сміливість, чесність, дарували квіти і сувеніри.

Директор централізованої бібліотечної системи Кристина Тумасова побажала Володимиру Рибальченку довгих років творчого життя, нових книг і вручила подяку від відділу культури міської ради за збереження і розвиток української культури та плідну літературну діяльність, яка наповнює культурну скарбницю нашого краю.