Нарис
Після зустрічі з Катериною Михайлівною йду додому пригніченою. Запросила у творчу поїздку під Одесу з мешканцями нашого району, які стоять на обліку у Покровській районній організації осіб з інвалідністю, де вона є головою.
Червень 2014 року. Початок АТО. Новини з телеекрану одні страшніші за інші. Куди вириватись з дому у таку тяжку годину? Що робити? Діти вже вивезли, слава Богу, звідсіля онуків з надією, що ця антитерористична операція швидко закінчиться. Не звикла відмовляти людям в допомозі, коли вони її потребують. Ще в дитинстві бачила, як мій батько часто допомагав сусідам та родичам вирішувати якісь питання. Коли мати казала: «Воно тобі треба?», тато відповідав: «Якщо не я, хто їм допоможе?».
Дорогою додому це питання не дає спокою. Що скаже чоловік, можливо, він підкаже вірне рішення. Після розмови з чоловіком вирішуємо: треба їхати, незважаючи на будь які обставини. Люди на мене покладають надію.
І ось 14 червня ми на залізничному вокзалі. Коли я побачила, скільки там людей, мені стало страшно. Багатодітні родини, сім’ї, в яких один із батьків у візочку, батьки з дітьми, що потребують особливої турботи, молодь з інвалідністю з дитинства, люди похилого віку, проводжаючі... Всупереч моїй невпевненості, все було добре організовано. Ніякої паніки. Катерина Михайлівна вміло керувала. Провела нараду, зачитала списки, хто в які вагони має сісти, назвала, які у кого місця.
Хлопці із МНС на руках заносили людей з інвалідністю у вагони, за ними йшли діти та інші пасажири. Для людей, яких евакуйовували з бойових точок Донбасу, були виділені три причіпні вагони. Я бачила: люди тікали від страшних подій, які змусили сім’ї покинути свої домівки і шукати кращої долі. Мене тішила надія, що через два тижні я повернуся до рідного дому, який у мене є. А деяким нікуди було вертатись.
Потяг рушив, і усі почали обживати свої місця. Тут знову з’явилась Катерина – Катюша, як її поза очі називали з повагою люди похилого віку. Вона з помічниками почала роздавати продовольчі пайки - величезні пакети з продуктами, яких мені вистачило б, мабуть, на декілька днів. Але я бачила, як малеча з багатодітних родин з апетитом розправлялась з цими пайками. Залишивши собі два банани, я пригощала продуктами зі свого пакета дітей з нашого купе.
Зразу ми поїхали не до Одеси, а до Києва. Нам сказали, що біля Верховної Ради на нас чекають для підтримки вимог від усіх людей з інвалідністю України. Дітлахи безтурботно бігали вагоном, а батьки, відчувалось, були заклопотані непередбаченим турне.
…
У Києві біля наших вагонів зібрались журналісти, мабуть, з усіх телеканалів, журналів і газет, щоб почути з перших вуст про страшні події. Люди-біженці в рідній країні. Який жах!
У приміщенні вокзалу на нас чекали бутерброди з гарячим чаєм. Від артистки Руслани Лижичко всі одержали пакети з продовольством. Дорослим і дітям роздали футболки з написом «Дорога життя». І раптом ми побачили, як до нас йде у кросівках, джинсах і білій футболці з таким же написом депутат Наталія Королівська.
Люди з інвалідністю-візочники, котрі пережили Слов’янськ, розповідали, як три доби сиділи у підвалі, не сподіваючись, що їх знайдуть. І коли не очікувано відкрився люк підвалу, першою їх привітала Наталія Королівська. Разом з бійцями Нацгвардії вона вишукувала підвали, сховища, аби врятувати дітей і дорослих, відправляла їх до лікарні, а потім до Одеси - у зони відпочинку.
ДОРОГА ЖИЗНИ
Артобстрел. В подвале тишина.
Страшно. На колясках инвалиды.
Трое суток… Бедная страна…
Обойдемся без обиды.
Трое суток, словно целый год,
Ждали своей участи в печали
И надеялись, что не погиб народ,
Нас откроют, нас отыщут - ждали.
Люк открылся, страх в глазах.
Перед нами грязные солдаты.
Автоматы у парней в руках,
Дал им кто-то наши координаты.
Крики радости, а в горле ком:
Нас спасли. И слёзы, слезы…
Кто рыдал вовсю, а кто молчком.
Посидели, не меняя позы.
Рядышком – кроссовки на ногах,
Волонтёры тихо созерцали,
Как солдаты на руках
Инвалидов аккуратно доставали.
А потом, собрав таких, как мы,
Акцией «Дорога жизни»,
Отправляли для спасения души
Под Одессу, к морю, к мирной жизни…
…
У полі мого зору увесь час була Катерина Михайлівна. Вона випромінювала впевненість, кожну хвилину з кимось спілкувалась, пояснювала, заспокоювала, уточнювала, перевіряла. Стільки було рішучості, що дивлячись на неї, й інші наповнювались впевненістю. Бійці Нацгвардії допомагали усім, хто пересувався на візках, сідати в автобуси, щоб їхати до Верховної Ради.
На площі, біля Ради було багато людей. Я на все це дивилась, наче на зйомки якогось фільму. Ось на площі з’явилась купа агресивно налагоджених людей похилого віку, які почали штовхати нас, вигукуючи: "Що, приїхали до Ради, аби наші оселі позаймати? Вас там вбивають, так вам і треба. Сепаратюги".
Було дуже страшно чути це. Слабші люди не витримували. Хтось плакав, дехто навіть знепритомнів. Катерина і лікар, який був поруч, допомагали їм. Рішучі дії Нацгвардії і рятівників МНС відтиснули провокаторів від донбасівців. Вони, як щит, закрили нас від перекошених облич, від гнівних криків.
Пакет документів до ВР нам вдалось передати. Мені здається, що депутати загубили його дорогою на якомусь з поверхів.
Коли ми сідали до автобуса, то побачили, як у сквері якісь люди гнали церковних служителів. По вбранню було видно, що вони православні. Їх було чоловік десять, може, більше. Молодші підтримували стареньких. Вслід неслись каменюки і крики ганьби. Це нагадувало кадри із старого фільму, коли православний люд гинув за віру в Бога та Ісуса Христа. В моїй голові таке не вкладалося. Що за безладдя і безправ’я настало в моїй країні?
Так нас зустрів Київ, оспіваний у піснях і віршах поетами усіх віків. Наш улюблений Київ, який деякі донбасівці бачили вперше. Тож коли нас везли славетними місцями Києва, і екскурсовод бадьорим голосом щось оповідала, я її не чула. Перед очима поставали згорблені церковні служителі, серед яких був дуже старенький батюшка. Я сиділа і мовчки ковтала сльози. Плакала душа. Хотілось кричати. Та я була впевнена, що мене ніхто не почує. Мені здавалось, що люди загубили розум і людяність. Боже, врятуй Україну!
Я БЛАГАЮ
Схаменіться, добрі люди,
Схаменися, бовдуре,
Закликаєш біля Ради
Бити хлопців в формі.
Від гранати гине молодь
І палають скати.
В школах дихати не можна.
Ви люди чи кати?
Матір Божа зверху бачить,
Бачить, гірко плаче.
Війна буде поміж нами,
Буде – ось побачите.
В храмах діточки маленькі -
Моляться, благають.
Схаменися люд, що робиш,
Що із цього маєш?
Сльози маєш, лихо маєш,
Смуту в душах маєш.
Схаменися. Я благаю!
Бо горя зазнаєш.
…
На вокзалі ще якась політична партія пригостила нас гарячим чаєм, бутербродами. За допомогою волонтерів і Нацгвардії ми сіли до потягу і нарешті поїхали до моря. Вагоном бігали радісні дітлахи, адже скоро Одеса і омріяне море. Знову роздавали продовольчі пакети, а я дивилась у вікно. Перед очима пробігла крихітна церквичка, газетний кіоск, а за ними річка. На березі відпочивали щасливі діти, котрі не знали війни і не були біженцями в рідній країні. Хотілось заснути, прокинутися і посвіжілою їхати далі виконувати свій обов’язок, наче нічого ані в Києві, ані біля ВР не було. Але все це було, сталося, і його не викреслиш із життя, і воно стискає груди.
«Не треба рюмсати,- заспокоювала я себе. - Напийся чаю і йди до людей, їм ще важче». Я зібрала дітей і почала читати свої вірші.
А Катерині Михайлівни, мабуть, обмірковувати всі ті події було ніколи. Вона допомагала людям влаштовуватись на ліжках, декому - передягтися, комусь діставала з аптечки пігулки, і так цілий вечір. А коли майже всі позасинали після такого важкого дня, вона, як дбайлива матуся, ще ходила вагоном, поправляючи то ковдру, то подушку. Вранці ми приїхали до Одеси.
Одеські волонтери зустріли нас щиро - з гарячим сніданком та одеським оптимізмом і почуттям гумору. Було таке враження, що всі вважали нас дуже голодними і намагались нагодували. Однак у кожного мого супутника був чималенький запас їжі. Мабуть, налякані тим, що кричали провокатори в Києві, ніхто не відмовлявся від продуктів.
Нарешті ми у комфортабельних двоповерхових автобусах їдемо до моря. А воно вдалечині вже виграє хвилями, кличе до себе. Але думками я там, у своєму рідному краю. І шепочу молитву:
Господи, помилуй і прости.
Хай не зачерствіють наші душі,
Милосердя вчи і доброти.
І до світлої веди мети
Мій народ, що гине так бездушно.
На колінах прошу я, спаси!
Мій Донбас не приведи до згуби,
Вимолю у Бога край мій любий.
Господи, врятуй, допоможи!
Надія Останіна
2014 рік
