Ось ми й дісталися місця свого перебування. Нашу групу розмістили у позаміському дитячому закладі оздоровлення і відпочинку товариства «Шанс» селища Сергіївка, що на Одещині. Директор цього закладу Галина Василівна зустріла нас привітно, хоча у бюджеті товариства такого не планували, і на нас не чекали. Антитерористична операція у Донбасі вносила корективи у життя всієї країни.
Приміщення було, однак пусте, занедбане, не готове для проживання. Треба було десь пофарбувати стіни, вікна, зібрати павутиння, вимити все після побілки. А потім занести з інших корпусів старенькі меблі, що залишились ще з радянських часів.
Як кажуть, очі бояться, а руки роблять. Всі, окрім малих дітей та тих, кому це було зовсім не по силах, жваво взялись до роботи. А керувала усім Катерина Михайлівна. Ми за три дні привели до ладу цілий корпус у чотири поверхи, бо знали – ми перші, а ще можуть приїхати й інші. І в ту скрутну годину важливо було, щоб для кожної людини знайшовся хоч якийсь притулок.
Що там казати, були різні люди, зокрема й такі, котрі жадали апартаментів вищого класу. Бог їм суддя. А ми були задоволені спільною працею і стали єдиним колективом.
Як і очікували, людей везли до нашого закладу і вдень, і вночі. Всім був і дах над головою, і ліжко з чистою білизною, і що дуже важливо – душ з гарячою водою. За їдальню й казати нічого, голодним ніхто не залишився. У мене у тумбочці зібралось чимало фруктів і солодощів, якими я пригощала дітей. А головне – вночі тиша і спокій. Ніхто не стріляє. А ще поряд було море! Чорне море! Одним словом, після Донбасу тут був рай.
Мало-помалу все влаштувалося, і почався наш відпочинок. А для тих, кому нікуди було повертатись, почалось нове життя.
* * *
У дитячому закладі до нашого приїзду вже відпочивали 150 дітлахів від 8 до 12 років, яких привезли з гарячих точок Донбасу. Вдень вони безтурботно жили за режимом дитячого центру. Педагогічний колектив проводив різноманітні заходи. Фонд Рината Ахметова, деякі депутати ВР піклувались не лише про дітей, а й про усіх, хто перебував у «Шансі». Дітей загодували фруктами та соками, привозили необхідні речі, побутові предмети. Вночі їм було важче. Вони залишались наодинці зі своїм сумом і бідою.
Першої ночі, після всіх переживань, що були у дорозі, дуже важко було засинати у чужій кімнаті, на не дуже зручному чужому ліжку. Вікна були відкриті, і повітря продирало груди терпкою свіжістю. Особливо це відчувалось після задушливого вагону із запахами поту і туалету. Місяць заливав маленьку кімнату олов’яним світом.
Я виходжу у коридор. А ми поселились в одному корпусі з наймолодшими дітками. Чую, як у кімнатах хтось уві сні схлипує, хтось кашляє (мабуть, перекупався у морі), хтось кличе матусю. У кінці довгого коридору бачу хлопчика років восьми. Він по-дорослому заклав руки за спину і ходить туди-сюди.
- Чому ти не спиш?
- Та я оце думаю, де тато з матусею, як там вони. Нашу будівлю розтрощило із «градів», а ми тоді у бабусі були.
У мене мороз по тілу. Таке мале, і такі думки.
- Не хвилюйся, вони у бабусі живуть, там їм затишно, і вони на тебе чекають.
- А Ви звідки знаєте?
- Я ж доросла людина, тож вважаю, що так повинно бути. Треба вірити. Повіриш у добре, і воно неодмінно збувається. Ти їсти хочеш? Пішли до мене, я тебе погодую.
Ми зайшли до кімнати, відкрили тумбочку, і я йому запропонувала взяти, що він хоче. Потім хлопчик показав мені свою кімнату. Хлопці є хлопці. Одежа на підлозі, у когось під подушкою шкарпетки.
- Лягай, а я біля тебе побуду, доки заснеш.
Він роздягнувся і забрався у ліжко. На обличчі була щаслива посмішка, що поруч є дорослі. Через декілька хвилин він уже спав. Хтось із хлопчаків відкрив очі і здивовано дивився на мене.
- А ти чия бабусенька?
- Ваша.
- Це добре.
Він повернувся до мене спиною і засопів. Мабуть, буде зранку думати, що це йому наснилось. Бідні діти, за що вони страждають і у чому їхня провина?
* * *
Тільки вставало сонечко, ми з моєю землячкою стежками сходили до моря і віддавались вранішній купелі. Море вимивало темні спогади, надавало енергії на цілий день. Вода була тепла, мовби її вночі своїм мерехтінням підігрівали зірки. Сонячна куля лежала у морі, наче вимивалась перед новим днем, щоб світити ще краще на нашу землю, відігріваючи душі і серця всіх грішних і праведних. Море ледь-ледь здригалося і всміхалося до сонця платиновими бризками. І я чула музику Моцарта, що долітала до нас із палатки на узбережжі. Це було велично і прекрасно: великий Моцарт об’єднав своїм натхненням природу і музику. Якось не вірилось, що тут мир і спокій, а там, дома – війна.
Повертаючись до свого корпусу, побачили Катерину – Катюшу. Вона, втомлена і заклопотана, бігла від лікаря: «У дівчини приступ епілепсії був. Цілу ніч біля неї просиділа». А я згадую дуже симпатичну молоду дівчину, якій було дуже погано ще в Києві, біля Верховної Ради. Вона ще тільки починала жити дорослим життям, і вже така хвороба.
Синці під очами, але Катерина Михайлівна радо посміхається: «Слава Богу, відпустило. Піду хоч трошки засну».
Така у неї робота: знати, у кого який недуг, піклуватись за всіх, вчасно допомагати і підтримувати людей. А у кожного - свій характер, свій норов, треба з усіма знаходити спільну мову, порозуміння.
Кожен день за планом я спілкувалась з дитячими загонами. Проводила презентації своїх книжок, була суддею «Козацьких розваг», проводила змагання з тенісу і з дітлахами,і з дорослими візочниками. Спілкувалась з багатодітними сім’ями, яких привозили із зони АТО до нашого закладу.
* * *
На ранковій нараді де збирались вихователі всіх загонів, старший вихователь попросила мене відвідати сім’ю Іванових, яких привезли з-під Слов’янська. Циганська сім’я – батьки і семеро дітей – одна малеча. Коли "градами" розтрощило сусідську хату і вбило сусідів, вони тікали, хто куди. Батько каже:
- Я не знаю, як нам вдалося зібрати всіх до купи. Сам Господь Бог спасав наших діточок. Звідкись взялись воєнні, збирали дітей у полі, садили у машину й везли до вокзалу. У чому бігали біля двору, в тім і поїхали. Голі, босі, нічого з собою не встигли зібрати. Хату тільки закінчили ремонтувати. Чи встоїть, чи ні? Кози, кури – все залишилось. Он мала Марійка кошеня устигла прихопити. Оце і увесь наш скарб.
Їм дали велику кімнату з меблями, і для кожного було ліжко. Вже всі були помиті, нагодовані. Повні руки цукерок - хтось пригостив, але переодягти ще не встигли. Дівчатка були одягнені в колись красиві довгі платтячка, але ця одежина стала брудною та й ще де-не-де обірваною. Я почала знайомитись з дітлахами, подарувала їм свої дитячі книжки, почитала вірші, а потім кажу:
- А ви танцювати умієте?
Старший Рома, якому було 10 років, іншим вісім, сім, шість, а найменшій Марійці - два, сказав:
- Погано, що немає інструменту, а то б ми показали. Я дома граю на гармонії, і всі танцюють.
- А давайте без гармонії, під спів та оплески!
Роман виставив уперед праву ногу, підвів підборіддя і заспівав: « Ну-да, ну-да, ну-да я, ну-да я, ну-да я, ти циганочка моя, чорноокая…».
І діти почали танцювати. Це треба було бачити. Я теж почала їм підтанцьовувати. Всі усміхались, в очах зник страх, а я вимовила:
- Та ви справжні артисти! Сьогодні ввечері у нас у таборі фестиваль «Алло, ми шукаємо таланти». Вас обов’язково включимо до програми. Ви будете виступати!
- А музику де ми візьмемо, під тра-ля-ля на сцені погано, - сказав Рома.
- Це я беру на себе. Циганочка з виходом підійде?
- Ще й як! А костюми?
- У вас такий гарний одяг, як у справжніх артистів. Тільки треба підшити де-не-де і випрати. На дворі жарко, він швидко висохне, а ви маленькі, поки можете побігати в трусиках.
Родина була дуже рада. Діти побігли до корпуса готуватися до фестивалю. На деякий час вони забудуть страшні події, що відбувались зовсім недавно. А я пішла шукати старшого вихователя, щоб включити дітей у програму, а ще радіооператора, щоб замовили «Циганочку».
І ось вечеря. Видно, як всі поспіхом їдять, ніхто із малюків не вередує, всі знають – ввечері «Алло, ми шукаємо таланти».
Лунають фанфари, починається фестиваль! Я дуже хвилююсь. Мені теж виступати з віршами, а ще більше я хвилююсь за Іванових. Вони сидять на перших місцях, такі красиві. Дівчатам хтось наплоїв волоссячко, хтось дав чудові заколки, Рому одягли у чиюсь гарну сорочку. У мене від такої людської щирості очі на мокрому місці, але беру себе у руки.
Після свого виступу мені треба їх представити, і я, як народна артистка, вимовляю:
- На сцені Рома Іванов і його сестри! Циганочка! Зустрічаймо!
Звучить музика. Під оплески босоніж на сцену виходить Рома, за ним теж босоніж – дівчатка. Маленька Марійка, ухопивши платтячко, перебирала своїми ноженятами, як доросла дівчина На сцені витанцьовували талановиті циганські діти, які два дні тому тікали від обстрілу.
Що робилося в літньому театрі! Байдужих не було. І діти, і дорослі, а нас було сотні три, всі танцювали, всміхались, аплодували, плакали на радощах, а я написала вірш дітям Івановим.
Актрисы
На сцене в платьях, как артисты,
Ногами выбивая дробью в лад,
Цыгане – Ольга, Маша и Лариса
На миг забыли, как бомбил их град.
Забыли дети, что бомбили метко.
Откуда? Даже не понять.
Только бежали эти малолетки
По полю, споря с ветром, а кто вспять.
Спасибо, подхватили на машины
Чужие руки, сунув горсть конфет.
Везли семью, а в поле мины, мины –
Могли взорваться. Не взорвались, нет!
Потом вокзал, вагон и эта сцена.
Цыганочку танцуют все подряд.
И все в восторге – будут перемены
Наступит мир! И прекратится ад.
А коли на сцену хлопці винесли у візках молоду пару, наступила така мертва тиша, що було чути, як птахи щось цвірінькали на своїй пташиній мові. Ведуча оголосила: «Виступають лауреати конкурсів та фестивалю «Зорі нації». Артистів привітали шквалом оплесків. Заграла музика любові, і вони, мов два лебедя, пливли по сцені у танку. Дорослі не приховували сльози, а я витираючи очі, писала вірші.
Надії зоря
У візочку танцює дівчатко.
Поряд парубок - красень з лиця.
Сяють радістю їх оченята,
Дотик рук запалив їм серця.
І по сцені пливуть, мов два лебедя.
Танок вірності, щастя, горіння!
Радість ділять, що вийшли із небуття.
Матір Божа, пошли їм везіння.
Ніжність рук і сердець двох єднання.
В ритмі танцю вирує життя.
Матір Божа, даруй їм кохання.
Хай не згасне надії зоря.
* * *
Діти всіх загонів уже добре мене знали і, приходячи повз мене, вітали кожен своїм привітанням. Це було приємно. У відповідь я казала:
- Вы хотите мира?
- Да.
- Вы хотите счастья?
- Да.
- Живите в мире и будьте счастливы всегда!
Всі у таборі розмовляли російською мовою, крім вихователів, які приїхали на літню практику із західної України. Тому мені доводилось спілкуватися двома мовами.
Де б я не була, часто на очі попадався один хлопчина років десяти-одинадцяти. Кирпатий ніс, який лущився від сонця, нагадував маленьку засмажену картопельку. Обличчя було веснянкуватим, а голубі очі сумними-сумними. Дуже привабливим його робило руде волоссячко. Про таких кажуть: «Його дуже любить сонечко». Я відчула, що йому хотілось зі мною поспілкуватись, але він соромився першим заговорити.
- Давай знайомитись. Як мене звати, ти знаєш. А тебе як?
- Льончик.
Я простягнула йому руку, він радісно дав свою, посміхнувся і прихилився рудою головою до мого плеча. Я відразу зрозуміла: дитина потребує уваги дорослих.
- Розповідай, звідки ти. Мабуть, теж мій земляк з Донбасу? – бадьорим голосом запитала я у Льончика.
- Я із Семенівки. У мене є бабуся, яка чекає на мене. Через декілька днів поїду до неї. Спілкуємось з нею по мобільному. Батьків у мене немає, вони загинули.
І сльози відчаю покотились з його очей. Мені здавалось, що і сльози у нього були голубі-голубі. Серце стиснуло від жалю. Я знала, що мені не можна плакати, однак я заплакала. Обняла хлопчика, і ми з ним мовчки плакали. Ми плакали разом не тільки над його горем, а й над горем нашої маленької країни, котру називають Донбасом і яка є часткою нашої великої України.
Зачем?
И стреляли и бомбили
У меня над головой.
Край родной изрешетили,
Отобрав семью, покой.
И, едва поставив ноги
Твердо на земле,
Помню – пыльные дороги,
Детский скарб в узле.
А потом чужие люди…
Слезы, суета.
Никогда я не забуду –
Мама, но не та.
Не родная. А родная?
Где она? Найди…
На Донбассе выживая,
Разошлись пути.
Ну, зачем фашизм, как плесень,
Ползает во мгле?
Ну, зачем осиротели
Дети на земле?
Чому так сталося, що одні діти нашої неньки-України на сході плачуть від горя, а на заході - живуть у мирі і щасті. Дорослі, задумайтесь! Це великий гріх ділити дітей на своїх і чужих. Чужих дітей не буває.
І як би не сварили фонд Рината Ахметова і деяких депутатів ВР, котрі в тяжку хвилину почали рятувати і вивозити дітей із зони АТО, як би їх не поливали брудом, не казали, що вони піаряться, - дай Бог, щоб кожен депутат так піарився, - то, мабуть, не тільки сліз було б менше, а й сиріт було менше. У ті хвилини, часи треба було самим побачити їхні дії і допомогу, яких потребували люди.
Так мріється, щоб усі діти і дорослі повернулись додому. Щоб кожному було куди повертатись. А ця акція «Дорога життя», якою керувала депутат Наталія Королевська, ще раз показала щирість і доброту нашого народу, без огляду на національність.
З дитинства знаю: коли людина робить добрі справи від щирого серця, не очікуючи нагороди, ця людина - вищого ґатунку.
Человечность
Я совсем войны не знала,
Мирным был Донбасс.
А однажды повстречала –
В просеке как раз.
Было страшно, «грады» били
В дом, дорогу, дачу.
А я с Машкою бежала,
Веря лишь в удачу.
Дед чужой мою сестричку
Сгреб в охапку силой.
А меня за руку, строго:
- Вас куда носило?
И в подвал, где тихо-тихо,
Лишь горит свеча.
Да кругом чужие лица,
Дети не кричат.
Бабушка, совсем седая,
Подала мне кружку.
Дед налил немного чая:
– Угости подружку.
Просидели мы в подвале
Мне казалось – вечность.
Я впервые поняла
Слово «человечность».
Человечность – это дед
С крепкими руками.
Человечность – это плед
Теплый под ногами.
Человечность – это мир
И улыбка мамы.
Человечность – это мы
С добрыми делами.
Людину красить тільки людяність і любов до людей. Будь-яка любов – благо! Будь яка!
Післямова
Без Надії не збулись би наші мрії
30 листопада 2017 року. Покровськ. Пройшло майже три з половиною року після початку тих важких подій, що відбувалися і відбуваються у нас у Донбасі.
Майже всі, хто був з нами в ті дні під Одесою, зібрались у кафе «Ритм». Всі вони - добрі знайомі, і мені дуже приємно, що вони вдома, серед рідних і друзів, які піклуються і допомагають їм жити цікавим життям, а не поневіряються десь по країні, шукаючи теплий закуток.
У кафе затишно, всі посміхаються один одному. З теплими словами привітань до присутніх звертаються депутати, представники районної ради. Співають самодіяльні артисти і люди з інвалідністю. Та раптом - радісний вигук:
- Надія Степанівна приїхала!
І коли вона, спираючись на палицю, йшла залою, її супроводжували оплесками. Надія Степанівна підходили до людей з особовими потребами, обіймала, цілувала, як рідних дітей.
Сама інвалід з дитинства, ця красива жінка не скорилась недугам. Всупереч усім негодам, здобула вищу освіту і от уже майже 30 років керує обласним товариством інвалідів. Своїм прикладом і великими справами допомагає людям жити повноцінним життям.
Кожна людини приходить у світ з певною місією. У Надії Степанівні Паламарчук, мабуть, місія – жити для людей. Боротися за справедливість і гідність людей з особливими потребами, витягувати їх із небуття.
Спілкуючись з нею під Одесою, я побачили основні риси її характеру – рішучість, впевненість у своїх діях, велику любов до людей і безмірну доброту.
Батьки не помилились, назвавши її Надією. Бо, як про неї кажуть люди з інвалідністю:
- Без Надії не збулись би наші мрії.
А мені хочеться перегорнути ці спогади і більше не ворушити сторінки 2014 року. Бо я бачу, як відбудовується наш Донбас, яка увага приділяється дітям, освітнім установам, і хочеться вірити у краще майбутнє нашої країни. А ще - у мирне життя, наповнене радістю і мудрістю.
Надія Останіна, 2017 рік
