Про автора:
Любов Костянтинівна Чорна народилася у селищі Просяна на Дніпропетровщині.
З дитинства захоплювалась літературою, музикою, співами, писала вірші.
Освіту здобула у Донбасі, тут залишилась жити та працювати. 30 років віддала Красноармійському динасовому заводу, працювала бухгалтером, начальником контрольно-ревізійного відділу.
Виростила трьох дітей.
Автор книг «Слышу я звучанье лир», «До життя то жадоба нестримна», «А пам'ять залишається», «Надією живу», її поезії публікувалися у колективних збірках, газетах Донеччини, Луганщини, Дніпропетровщини.
Переможець і дипломант обласних і всеукраїнських літературних конкурсів і фестивалів «Лицарі слова», «Шахтарські зорі», «Чорне золото Донбасу», «Pro Patria» та інших.
Член Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», творчого об’єднання «Суцвіття».
Навіки єдині...
Як дерево з ґрунтом зростається тісно,
Як вірш і мелодія ллються у пісню,
Як небо і море не має розділу,
Як промені сонця виблискують мило.
Ми стали єдині...
Ми стали єдині...
Із двох половинок складається ціле
Кохання глибинне, кохання безмірне.
І час відбиває розміреним боєм,
Надія обом і в турботах обоє.
Ми стали єдині...
Ми стали єдині...
Пташине гніздо, що сховалося в кроні,
Його вже ніяк не зруйнуєш без крові.
Як бджілка і квітка з’єдналися влітку.
І біль вже єдина і щастя єдине.
Навіки єдині...
Навіки єдині...
Мрії
Не відганяй від себе мрії,
Думки барвисті і ясні,
Вони у пісні солов’їній,
То враз у посмішці вві сні.
Вони – веселка після зливи,
Чаруючий дитячий сміх.
Кружляють у безхмарну днину,
Даруючи любов для всіх.
О мрії, мрії загадкові,
Думки крилаті і стрімкі.
Витають в просторі казковім,
Парять метелики легкі.
Не відганяй від себе мрію.
Живи, твори, плекай надію!
Думка
Безмежна думка лине
в далі сині,
Парить орлицею в блакиті,
що без меж.
То блискавкою враз летить
до цілі,
А згодом зіркою покотиться
з небес.
Змагається із вітром
стоголосим,
Метеликом кружляє
вдалині,
То заплутає в хмарах,
в довгих косах,
Крилата думка –
подруга мені.
Я з нею нерозлучна
й на хвилинку,
Весною, взимку, влітку,
восени,
Виношую, як матінка
дитинку,
Мрійливу думку
в швидкоплинні дні.
Вона бува грайлива й непокірна,
Та, слава Богу, для поета вірна.
Таємних мук від заздрощів не знаю...
Таємних мук від заздрощів не знаю,
Послав мені Господь все, що просила:
Родину. Дім. Надію. Віру маю.
І повсякчасну працю не впівсили.
А ще складаю вірші і співаю,
Знаходжу перли в переливах долі,
Із вранішніх квіток росу збираю,
Бальзам душі від смутку і від болі.
І дякую Творцю за тихі ранки,
За шум дощу, за сонечко привітне,
За полум’яні весняні світанки,
За літечко духмяне і тендітне.
* * *
Ранок… Промінь сонця у твоїм вікні,
Перестук сердець із біллю, ранами.
Розжену печальні сни сестер, братів,
Всю планету застелю трояндами.
А до серця подорожник прикладу,
Біль вгамую і снагу приборкаю,
Спогади солодкі в мандри заманю,
У краї співучого неспокою.
Мріями полину у щасливу даль,
Мальви де мигтять і пахне травами.
Осінь зодягну в веселкову вуаль,
Вигравало щоб життя октавами.
У дикому полі
У дикому полі,
Де вітер і воля.
У сизім тумані
Купається цвіт.
У дикому полі,
Розкрита вся доля,
Тут небо в блакиті
І маківок квіт.
Блукають у полі
Хмаринок куделі,
Кружляють у парах
Птахи повесні.
У дикому полі
Бреду я поволі,
Ловлю запах трав -
Подарунки землі.
* * *
Знов дощі виграють мелодію
З невичерпним оркестром віршів.
Я вслухаюся в дивну рапсодію,
В чародійні акорди пісні.
То шукаю в мовчанні поезію,
То римую рядки у тиші,
То вквітчаю в суцвіття гортензії
Дивовижно-безмежні вірші.
Чи у снах я пливу над левадою,
Чи в нічному кружляю небі,
Все втішаюся мрією-вадою,
Бо у віршах маю потребу.
