Про автора
Наталія Внукова народилась 1956 року в м. Новоекономічне (Димитров, нині Мирноград) і живе у цьому місті.
Навчалась у Донецькому державному університеті. Жила і працювала у Донецьку, Луганську, Красноармійську, Димитрові, і якою б не була робота, завжди поруч йшла творчість.
Вірші пише з 10 років. Світ її поезій різноманітний і безмежний: кохання, краса природи і взаємовідносин між людьми, все надзвичайне, що оточує нас. У неї багато віршів для дітей, а дорослі можуть почерпнути із творчої скарбниці поетеси чимало філософських роздумів.
Член творчого об’єднання «Суцвіття», її вірші публікувались у колективних збірниках і альманахах, видала поетичну збірку "Гроздья рябины".
На «Покровському ЛІТfestі-2018» здобула перемогу в номінації «любовна лірика».
* * *
Якщо жива матуся, ми - ще діти,
Чекаємо пригоди від життя,
Ми здатні дивуватися, радіти,
Дивитися безжурно в майбуття.
І кожен раз розкриються обійми
Надій і планів, пошуків мети.
Себе ми відчуваєм молодими,
Без перешкод готові ми іти,
Щоб мама неприємностей не знала,
Порадами підтримати могла
І крізь роки душею зігрівала
Всі задуми і вчинки, і діла.
Нам світло материнської любові
Осяє настрій, гідністю зміцнить.
Так будь, матусю. завжди молодою!
Хай радістю заграє кожна мить.
* * *
Пожовклим листям осінь шелестіла,
Безжурно, безтурботно посміхнулась.
В той день на світ мене ти народила.
Безмежна радість вмить тебе торкнулась.
Почула плач, відчула рученята.
Ти стала матір'ю! Хвилини - незабутні!
Твоя дитина, краща із дівчаток,
Яскравим сяйвом освітила будні.
Спасибі, мамо, ти завжди крокуєш
Зі мною поруч на шляху до щастя.
Красою, жвавістю мене дивуєш.
Здається, зараз і тобі 16!
Я вдячна, мамо, ти навчила жити,
Добром ділитись, ласку цінувати,
Всіх рідних поважати і любити
І завжди вірне рішення приймати.
В цей день осінній я розкрию вікна.
Птахи прощальним співом озовуться.
Тобі жадані подарую квіти,
Вклонюся за життя моє, матусю.
* * *
Мамин нежный задумчивый ласковый взляд
Согревает, вселяет поддержку, надежду.
Если б можно суметь повернуть все назад,
Чтобы мама была молодой, как и прежде,
Чтобы радостью снова светились глаза,
А в морщинках у глаз озорство притаилось,
Чтобы в сердце у мамы звенела весна,
Чтобы память стирала всю боль, что случилась.
Я хочу, чтобы мама была озорной,
С неуемной энергией, массой желаний
Чтоб годам вопреки оставалась такой,
Не сгибаясь под тяжестью воспоминаний.
Мы желаем, чтоб мамин приветливый тон
Для знакомых, друзей был объектом внимания,
Чтоб всегда - в ее честь и хвалу - за столом
Собиралась веселая наша компания,
Чтобы все откровенно желали добра
Той единственной, что добротой освещает.
Пусть по маминой жизни шагает весна
И цветением буйным года продлевает.
* * *
Почему-то в жизни так заведено:
Тот, кто дорог, навсегда нас покидает,
То средь осени лучом блеснет в окно,
То во сне вдруг на вопросы отвечает.
Мы дороже ценим тех, кого уж нет,
Вспоминается тепло, забота, нежность.
Через годы отразится в сердце свет
Тот, что к нам летит, пронзая бесконечность.
Возвратить бы всё ушедшее назад,
Чтоб устало не сгибала мама плечи,
И чтоб радость отражалась бы в глазах,
Не томил бы грустью тихий томный вечер.
К сожаленью, все идет, как суждено,
И живут советы мамины поныне.
Нам же право несомненное дано
Возрождать тепло любви с детьми своими,
Чтобы мамины слова имели смысл,
Помогали нам о будни не разбиться,
Будоражили, всегда будили мысль,
Чтобы детям нашим, внукам пригодиться.
* * *
Коли в садах щебечуть солов'ї,
І клен шепоче ніжні привітання,
У ті роки летять думки мої,
Де вперше я зустрілася з коханням.
Прозорим ранком мріялось тоді,
Що щастя нездоланним, вічним буде.
Пливуть думки, мов хвилі по воді,
І ледь помітний жаль стискає груди.
Здається, осінь вже не зворушить,
І почуття уже не запалають.
Та світить крізь роки жадана мить,
Коли безжурно солов'ї співають.
* * *
Листочек у тебя на волосах,
Ромашки лепесток над милой бровью.
И беглый лучик солнечный в глазах
Ласкал меня безудержной любовью.
Несвязный шепот, вздохи невзначай
И страстный пыл твоих прикосновений...
Не надо, ничего не отвечай,
Не стоит все нелепых объяснений.
Я не хочу, чтоб рухнул замок наш,
Возникший из немыслимых фантазий.
Ты не уйдешь, я знаю, не предашь
И не обидишь брошенною фразой.
Теперь я жизнь свою перепишу,
И повести не будет откровенней.
Ведь я теперь тобой одной дышу,
Ты - лучшее из прожитых мгновений.
