Про автора:
Лариса Попова (Долгоброд) народилась у Красноармійську. Навчалась у Воронезькому педагогічному інституті. 10 років працювала у педучилищі Воронезької області, а після повернення на батьківщину - у школах Красноармійська. Досліджувала історію рідного краю та своєї сім’ї. Результатом співпраці з родичами стала книга спогадів «Мы из рода Долгоброд».
Член творчого об’єднання «Суцвiття».
До 75-річчя Великої Перемоги
Життя розкидало моїх родичів по різних куточках світу. Більшість з них - в Україні, живуть вони також у Росії, Білорусі, двоюрідний брат - в Німеччині, а внучатого племінника доля занесла в далеку Америку. Але в День Перемоги 9 травня в кожній родині будуть згадувати наших рідних і близьких, які брали участь у Великій Вітчизняній війні. Документи і фото тих далеких днів, спогади дітей, онуків і правнуків, які закарбували в пам'яті розповіді про фронтові дороги батьків і дідів - ось на чому побудована моя розповідь про те, як здобувалася Перемога, що стала для нашої сім'ї спільним святом.
Марина Д., внучка Івана Васильовича Долгоброда:
«Війна увійшла в життя моєї мами, коли їй було 6 років. Літній день. Вони з батьком, щасливі від спілкування з природою, повертаються додому після відпочинку на річці Урал. Мама - підстрибом, батько щось смішне їй розповідає. Назустріч вибігає заплакана дружина Івана (моя бабуся), кидається до чоловіка зі сльозами і словом «війна». Ось так, за контрастом - сонце, щастя і заплакана мама - на все життя відклалася картина в її пам'яті...
Батько йшов на фронт. Обійняв дружину, згорбився, швидко-швидко пішов. Повернувся, підхопив дочку на руки і ніяк не міг відпустити. Нарешті, не дивлячись, поставив на землю і майже побіг геть, не озираючись. Воював дід в піхоті. Розповідав, що в бою найскладніше було навчитися не боятися танків.
«Полк наш - в основному хлопці з сіл. Корова, кінь - справа звична. А ось це величезне, металеве, ревуче чудовисько, яке йде на тебе, викликало такий панічний жах, що деякі з них, збожеволівши від страху, вискакували з окопу і намагалися втекти, потрапляючи під вогонь кулеметників. Багато хто загинув ось так...».
«Діда, а як потрібно від танка ховатися?» - це я зі своїми розпитуваннями. «Танк на тебе йде - лягай на дно окопу. Найважливіше - витримати, поки він над тобою: земля осипається, тебе ховають заживо, рев незвичайний і жах нестерпний. Але потрібно витерпіти. А потім, коли танк пройшов і ти залишився позаду, треба піднятися і кинути в нього гранату. Піднятися, відірватися від землі - ось де воля і сила потрібні були...». Ось так не героїчно, просто і страшно розповідав дід про війну.
В одному з боїв взимку під Волоколамськом діда поранили. Осколок від снаряда пройшов у декількох міліметрах від серця, розірвавши сухожилля і нерви лівого плеча. У запалі бою раптом відчув, що запекло в грудях, стало тепло руці. Болі не було, лише з подивом помітив наповнений кров'ю, набряклий лівий рукав шинелі. Ноги перестали тримати, впав, втратив свідомість. Отямився вночі в снігу, на морозі. Непритомного діда винесла на собі дівчина-санінструктор. Лікар сказав, що народився «в сорочці» - куля поруч із серцем пройшла, велика крововтрата, мороз, ще трохи, і... Всю решту життя у діда не розгиналися пальці лівої руки, практично не рухалися. Але ніколи він не вважав себе інвалідом, категорично відмовлявся від усіх соціальних пільг і виплат, компенсував можливість щось утримати лівою рукою, працюючи плечем і зубами».
Ольга Г. - про військову долю свого діда Василя Васильовича Долгоброда:
«Дід воював піхотинцем на Українському фронті. В одному з боїв був тяжко поранений. Втратив свідомість, його взяли у полон і направили до концентраційного табору під Кенігсбергом. Двічі він з товаришами намагався втекти, але обидві спроби були невдалими. Карцер, побої, важка праця не зламали дух Василя. Третю втечу планували довго, продумуючи до дрібниць. А втекли спонтанно, вночі. Напередодні дідусеві приснився сон, ніби він тоне у болоті і, рвонувшись з останніх сил, раптом опиняється у чистій, спокійній воді, виходить на берег і сідає на лавочку. Сон виявився віщим. В ту ніч втеча з товаришами вдалася. З того часу дідусь вірив снам. Після війни репресії дивним чином не торкнулися діда. Деякий час він був головою колгоспу, шанованою людиною. Прожив до 90 років. І завжди дякував долі, що зберегла йому життя, допомогла вибратися з кошмару військових років, нагородила його дітьми, онуками, улюбленою роботою і друзями».
Історію свого родича Федора Єфремовича Долгоброда я написала на основі документів, знайдених на сайтах pamyat-naroda і podvignaroda.
Хлопцеві ледь виповнилося 18, коли у лютому 1943 року він був призваний на фронт. Рідкі листи з фронту, які Федір писав у перервах між боями, були короткими, стриманими, наповненими турботою про матір, вірою у перемогу. Вдома з нетерпінням очікували ці листи як докази того, що рідна і близька людина жива. Боялися, що одного разу польова пошта принесе горе. Коротке слово «похоронка» перекреслювало очікування і надії, говорило, що нової зустрічі вже не буде. Цей клаптик офіційного паперу ховав надію. І це горе прийшло напередодні нового 1944 року. Сухий стандартний текст, написаний рукою штабного писаря: «Ваш син Долгоброд Федір Єфремович загинув смертю хоробрих 15 грудня 1943 року... Похований... Київська область, колгосп «Новий орач»... - з тремтінням у голосі читали повідомлення рідні.
Всі матері переживають смерть своїх синів однаково. Серце матері відмовлялося вірити у це. Не знаю, чи поставили у «святий» кут фотографію Федора з траурною стрічкою і чаркою зі шматочком чорного хліба за упокій душі? Напевно, так - це народна традиція. Але хочеться вірити, що мати не поспішала «випити гірке вино» і своїм очікуванням врятувала сина. У зведеннях про безповоротні втрати Федора помилково порахували вбитим. Військовими дорогами пройшов він до кінця війни.
Чи доходили листи, які Федір писав з фронту додому в далекі оренбурзькі степи, історія мовчить. І запитати нема у кого. Сапер у складі саперного батальйону 77-го полку 1-го Білоруського фронту під вогнем противника він не просто йшов попереду. Знешкоджував протитанкові й протипіхотні міни, влаштовував прохід у мінному полі, забезпечуючи просування наступаючих частин. 23 протитанкові і 36 протипіхотних мін знищив Федір. 59 разів між життям і смертю доводилося бути йому.
Хлопець залишився живий. Можна уявити радість матері, рідних, близьких, коли навесні 1945-го вони зустрічали живого і неушкодженого сина, брата, коханого. За бойові подвиги він був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.
Хто похований у братській могилі колгоспу «Червоний орач» Черкаського району під ім'ям Федора Долгоброда? Ім'я солдата не відомо. Хай буде вічна пам'ять хлопчині, який віддав своє життя за визволення Батьківщини від фашистських загарбників.
