Наше місто досить молоде – йому лише 145 років, і віхи його становлення можна простежити у геометрії перших вулиць, архітектурних стилях будинків. А оживити ці споруди, наповнити світлом і сенсом здатні спогади про людей, котрі населяли їх, цікаві дослідження й відкриття істориків і краєзнавців, народні легенди та байки. Тож Покровський історичний музей у рамках конкурсної програми «Культура в часи кризи: інституційна підтримка» запропонував мешканцям пішохідні подорожі рідним містом. Ми вирішили скористатися такою нагодою, і разом з талановитою молоддю з театру пісні «Златиця» та їхньою керівницею Ольгою Овсієнко більше дізнатися про місто, в якому живемо, навчаємось, працюємо та відпочиваємо.

Хоча Покровськ – це не Париж чи Відень з їхніми багатотисячними натовпами екскурсантів, музейники подбали про сучасну систему комунікації, аби кожен, хто відправляється у подорож, на вулицях рідного міста почувався справжнім туристом. І ось уже екскурсовод Сергій Луковенко випробовує передавач з мікрофоном, а учасники групи зручніше прилаштовують приймачі та навушники.

Екскурсія «Старе місто» розпочинається від історичного музею. Надворі зимно, мороз і вітер, але хіба це може зупинити досвідченого краєзнавця і допитливу молодь? Сергій Пантелійович впевнено знайомить аудиторію з основними фактами й специфікою виникнення селища Гришине, що виросло навкруги станції, стало містом і до 1934 року носило таку ж назву. А потім почалась череда перейменувань: Постишеве, Красноармійське, з 31 грудня 1961-го – Красноармійськ, а з 2016-го – Покровськ.

Перша зупинка – багатостраждальний кінотеатр «Мир», типовий для радянського модернізму, зведений 1960 року.

Далі – сквер «Соборний». Тут екскурсантів стає більше, бо одного з перехожих зацікавила розповідь, і він вирішив приєднатися до групи. Послухати дійсно є що: виявляється, не так давно на цьому місці був парк імені Горького з літнім кінотеатром і круглим танцмайданчиком, павільйонами, кафе, невеликими магазинчиками та зручними лавками під тінистими деревами. Молодь і дорослі могли постріляти у двох тирах – пневматичному і стрілецькому, дітвора - покататися на каруселях. У 1960-70-і роки це було улюблене місце відпочинку городян, навіть незважаючи на те, що вхід був платним: парк був огороджений, а з обох боків воріт стояли кіоски, де продавали вхідні квитки.

Екскурсовод знову повертає слухачів до більш давніх часів. Майже півтора сторіччя тому головною у Гришиному була залізниця. Вздовж неї розташувались казарми і так звані залізничні будинки для службовців та кваліфікованих робітників. Першими з’явились три вулиці – Залізнична, Таганрозька та Катеринославська - нинішня Центральна, що була практично останньою у місті й виводила на Катеринославську поштову дорогу, котра йшла на Бахмут і далі на Катеринослав (Дніпро). І сьогодні на цій вулиці є будівлі, фрагменти яких можна побачити на старих фотографіях початку ХХ сторіччя. Сергій Луковенко не лише згадує про це, а й показує у глибині двора, за сучасним торговельним центром зі скла та металопластику, колишнє житло купця першої гільдії Лівшиця. Залишились незмінними високі стелі й вікна, а були ж ще великі кімнати, їдальня, танцювальна зала…

На перехресті вулиці Центральна й провулка Університетський екскурсовод звертає увагу відразу на кілька об’єктів початку ХХ сторіччя, котрі представляють інтерес як з історичної, так і з архітектурної точки зору. Це будинок Поляковського, з яким пов’язують виникнення театру та кінематографу на станції Гришине (у радянські часи там був кінотеатр імені Свердлова), та будинки братів Невлєрів.

В одному з них у 1915-1918 роках жив управляючий Новоекономічного рудника Олексій Казарінов, згодом розташовувались політшкола, музей, художня майстерня, а останнім часом – Приватбанк, і це не могло не позначитися на його фасаді та внутрішньому інтер’єрі.

Екскурсія продовжується у швидкому темпі, адже холод нікуди не подівся, та й сутінки наближаються.

А от і одна з найстаріших будівель, датована 1883 роком. Вокзал, з якого починалося місто, за словами екскурсовода, спочатку був двоповерховим із симетричним фасадом. Пізніше його багато разів перебудовували, добудовували, змінювали зовнішній вигляд, і сьогодні він мало схожий не себе колишнього. Та все ж саме сюди, на гришинський вокзал, 1900 року із Санкт-Петербурга прибув рояль «Шредер» для юного Сергія Прокоф’єва, а на початку 1902-го зійшов на платформу відомий композитор Глієр, щоб їхати до Сонцівки. Обов’язковою приналежністю вокзалу був привокзальний садок з деревами, кущами, квітниками, газонами, лавочками і діючим фонтаном. Там гуляв зі своєю дружиною та друзями Микола Леонтович, і Сергій Прокоф’єв чекав потяга, від’їжджаючи з малої батьківщини.

Звичайно, у невеликому репортажі важко передати все, що заінтригувало, здивувало, змусило задуматись. Дівчатка-екскурсантки навіть не здогадувались, що у рідному місті є майже 150-річні будинки, в яких і сьогодні живуть люди, можливо, нащадки залізничників, котрі водили чи обслуговували перші поїзди. Дорослих більше цікавило, які матеріали використовувались при будівництві, що старовинні споруди й нині не лише є архітектурною прикрасою міста, а й активно використовуються.

Найдовше милувалися будівлею, що стоїть на перетині вулиць Шевченка та Прокоф’єва. Спершу, на початку ХХ сторіччя, там був будинок приїжджих, потім - Перший Український народний банк, зараз її також займає банківська установа. Як зазначив Сергій Луковенко, це яскравий приклад еклектики, змішення кількох архітектурних стилів. Будівля практично не змінилася, лише над центральним входом немає башточки.

Півгодинна подорож промайнула, як одна мить, втім вона продовжилась у затишній залі музею, на відеопрезентації, що була не менш цікавою та пізнавальною.

А приємним бонусом на спомин учасникам екскурсії залишаться сувеніри від музею.