Час невблаганно плине вперед, гортаючи сторінки історії. У сім’ях із болем у серці згадують рідних, які загинули на фронтах Другої світової війни, були закатовані у концтаборах, пропали безвісти, померли від тяжких поранень. На щастя, багато фронтовиків, котрі боронили рідну землю від фашистського звіра, жили поряд з нами у мирний час. На жаль, сьогодні їх залишились одиниці, і у кожного з них за плечима довге і тяжке життя. У ці квітневі дні вони подумки повертаються у далекі роки війни, і у пам’яті минуле оживає…

У місті Родинське живе фронтовик, ветеран праці Віктор Тихонович Шабатов. 2 квітня він приймав поздоровлення від представників місцевої влади, ветеранських організацій, рідних і близьких з нагоди 95-річчя. І нині енергійний, у ясному розумі, при добрій пам’яті, Віктор Тихонович поділився своїми спогадами з авторкою цього нарису.

Народився він у місті Сталіно (нині Донецьк), у Петровському районі. Тут пройшли дитинство і перші шкільні роки. Батько працював у енергомеханічній майстерні - виточував деталі для гірничошахтного обладнання, був висококласним спеціалістом, мав «золоті» руки. Мама не працювала, господарювала вдома, виховувала чотирьох дітей.

«Батько легко переїздив на нове місце: брав візок, вантажив необхідні речі, і родина їхала туди, де, на його думку, буде краще. Отак і жили», - згадує Віктор Тихонович.

У травні 1941 року Віктор закінчив 7 клас, мріяв навчатися далі, але 22 червня почалась війна, що перекреслила всі плани. Восени родина Шабатових, яка на той час була у Запорізькій області, потрапила в окупацію. Життя було небезпечним і важким. Віктору було 15 років, він допомагав батькам на сільгоспроботах. 1942 року сім’я перебралась до села, де жили німецькі колоністи. Там було безпечніше для дітей-підлітків, яких могли забрати до Німеччини.

Наприкінці 1944 року, Віктора, котрому на той час йшов 19-й рік, призвали до армії. Військову присягу прийняв 1 грудня 1944 року. На збори для відправки на фронт прибув на станцію Сталіно. Бійців розмістили у товарних вагонах-теплушках, а на платформах стояли гармати, зенітки. Проїхали всю Україну зі сходу на захід, до кордонів Угорщини.

Віктор Тихонович згадує: «Перед нами поставили завдання - здійснювати протиповітряну оборону Будапешта. Особливо запам’ятались жорстокі бої за Будапешт 23 березня 1945 року. Перший дивізіон і частини 1862-го зенітно-артилерійського полку зайняли позиції. Ворог чіплявся за кожний клаптик землі, за будівлі та споруди, поливав наші частини жорстоким вогнем із землі та повітря. З останніх сил ми вели протиповітряні бої з фашистськими «тиграми», оберігаючи міст стратегічного значення через Дунай і залізничний вузол Ньюгаті».

Наш герой тоді опинився у самому пеклі бойових дій. Другий номер гарматного розрахунку був вбитий, і рядовому Шабатову довелося взяти на себе його обов’язки. Дивом уник поранення, але спіткала інша біда: під час нічного чергування він дуже промерз й захворів на запалення легенів. Кілька днів боровся з високою температурою, та молодий організм здолав недугу, хоча місяць довелося пролежати у госпіталі.

У своїй частині служив до вересня 1945 року. Після розформування полку сержанта Шабатова перевели радіотелеграфістом до 430-го окремого зенітно-артилерійського дивізіону. З березня 1946-го по вересень 1948 року проходив службу у 468-й окремій роті зв’язку. Лежав у госпіталях – у нього виявили туберкульоз, а на той час ефективних ліків від цієї тяжкої хвороби ще не було. Недуга знесилювала організм, одужання йшло важко.

9 вересня 1948 року сержант Шабатов був звільнений від військової служби у запас по хворобі та повернувся до батьків, у Сталіно. Оформив пенсію з інвалідності, трохи укріпив фізичний стан і став міркувати, як жити далі. Вирішив учитися. Вступив до фельдшерсько-ветеринарного училища. Після його закінчення у 1952 році з’явився перший запис у його трудовій книжці: Петровська міська лікарня, лаборант рентгенівського кабінету. Далі працював на різних підприємствах і посадах. У 1958-1962 роках навчався у Рутченківському гірничому технікумі, і був направлений на шахту-новобудову. Так і потрапив у наші краї, майже 40 років віддав шахті «Краснолиманська» і ЦЗФ «Краснолиманська». Працював сумлінно, його раціоналізаторські пропозиції мали високий економічний ефект. Керівництво за трудовий внесок нагороджувало Віктора Шабатова грошовими преміями, цінними подарунками, його портрет був на дошці пошани підприємства, а зараз - серед експонатів шахтного музею.

Ім’я В.Т. Шабатова занесено до Книги пам’яті України. 2009 року наказом президента України Віктора Ющенка йому присвоєно воїнське звання полковник у відставці. За участь у бойових діях Другої світової війни удостоєний орденів Вітчизняної війни ІІ ступеню, «За мужність», «За визволення України», «За перемогу над Німеччиною у 1941-1945 рр.». Вугільна компанія «Краснолиманська» відзначила бойовий шлях, довгострокову та плідну працю фронтовика-ветерана орденами і медалями до ювілейних дат.

Віктор Тихонович завжди був хорошим сином, турботливим чоловіком, люблячим батьком і дідусем, висококваліфікованим спеціалістом. Разом з родиною понад 60 років живе у шахтарському місті. Напередодні 76-ї річниці перемоги Покровська міська рада ветеранів, ветерани Родинського щиро вітають Віктора Тихоновича, бажають здоров’я, залишатись активним, бадьорим, життєлюбним. Від усього серця йому наша вдячність, шана і повага.

                В. Стрюк, член президії Покровської ради ветеранів