20 червня українці відзначають День медичного працівника. Більшу частину свого життя присвятив цій відповідальній професії завідувач відділення гінекології Покровського перинатального центру, лікар акушер-гінеколог Іван Кобець. Його покликання - допомагати представницям прекрасної статі у будь-якому віці почуватися здоровими, діагностувати та лікувати захворювання жіночої репродуктивної системи, підтримувати пацієнток у період вагітності та народження дитини.

У 30-х роках минулого сторіччя Мануїл Самійлович Кобець разом з дружиною Уляною Петрівною переїхали на Донбас з Полтавської області. Оселилися у селі Миролюбівка. У подружжя народилися близнюки Антон та Микола, а у 1943-му на світ з’явився ще один син - Іван. На жаль, коли йому був усього місяць, батько загинув на фронті. Уляна Петрівна залишилась з дітьми сама. У 1953 році вона захворіла на пневмонію, медики не змогли її врятувати. Тоді Іван вирішив стати лікарем, щоб рятувати життя.

- Ми залишилися утрьох. Я був школярем, а Антон та Микола вже працювали у Димитрові, на шахті № 5-6 - один шахтарем, інший - трактористом. Пам’ятаю, я так пишався, коли брат вперше приїхав на гусеничному тракторі С-80 додому. Біля нашої хати зібрались усі сусіди та місцева дітвора, щоб подивитись на цю 11-тонну громадину, - згадує Іван Мануїлович.

Перші сім класів Іван Кобець навчався у Миролюбівській школі, потім перейшов до Гродівської ЗОШ. У 1963 році вступив до Донецького медичного інституту на лікувальний факультет. Він приділяв багато часу навчанню, адже розумів, що від нього залежатиме здоров’я та життя пацієнтів.

У студентські роки займався спортом. Після перемоги на змаганнях з бігу він отримав путівку у Святогірськ, на базу відпочинку, що належала медінституту. Там познайомився із дівчиною Ніною. Вони закохались і згодом одружились.

1969 року Іван Мануїлович закінчив навчання й влаштувався працювати до Красноармійської центральної районної лікарні. Через декілька років його призвали до армії. Я служив у ракетних військах як офіцер-медик, був начальником медичного пункту.

У 1976 році висококваліфікованому спеціалісту прийшов виклик до міста Кіровськ Мурманської області. Йому запропонували поїхати до Народної Республіки Мозамбік - проводити медичну практику та навчати студентів медичного університету в клініці міста Мапуту.

Протягом року він разом із колегами готувався до роботи у південно-східній Африці. Фахівці з Радянського Союзу мали працювати у країні, де йшла громадянська війна, тому в університеті імені Н.В. Скліфосовського вони проходили психологічну підготовку, а на вечірніх курсах вивчали португальську мову. Іван Кобець пройшов іспити, які приймали у посольстві Мозамбіку, та з 1983 по 1987 працював за кордоном.

До Африки з Іваном Мануїловичем поїхала і дружина - лікар-педіатр Ніна Родіонівна. Але через пів року там стало дуже небезпечно, почалися обстріли, тож дружини та діти лікарів були евакуйовані.

- Завдяки підготовці я вільно володів португальською, але все одно було важко, багато що дивувало та лякало. Часто відбувались ракетні обстріли, не було світла, не завозили продукти. Через небезпеку нам не дозволяли виходити за межі міста. Нашим завданням було підготувати молодих спеціалістів для хірургічної діяльності, надавати екстрену медичну допомогу. Лише за один місяць там я зробив 35 кесаревих розтинів, не рахуючи інших операцій, - згадує Іван Кобець.

22 медики різних національностей: українці, росіяни, італійці, чехи, шведи завжди були готові до екстреної евакуації. Щоб тримати себе у формі й знімати стрес, лікарі грали у волейбол. Іван Мануїлович з дитинства любив цю гру, тому кожний вільний вечір проводив на стадіоні, що знаходився біля клініки.

Через чотири роки він повернувся до Красноармійська. Його призначили завідувачем гінекологічного відділення. Кількість операцій, які він зробив за пів століття своєї медичної практики, перейшла вже далеко за тисячу. Але й сьогодні у його пам’яті залишається яскрава згадка про першу операцію. Він робив кесарів розтин, щоб допомогти народитися маленькому богатиреві вагою 4,2 кілограми. Хлопчика тоді назвали на його честь Іваном.

- Хотілося б, щоб усі жінки були здорові, слідкували за своїм самопочуттям. Однак зазвичай через буденні клопоти вони відкладають похід до лікаря, а через це можливі різні ускладнення. Для жінок будь-якого віку важливо не нехтувати профоглядами, вчасно звертатися за медичною допомогою, - говорить лікар.

У серпні цього року Іван Кобець відзначить 53-річчя професійної діяльності, 30 з них він був районним гінекологом. Зараз Іван Мануїлович на пенсії, але продовжує працювати. Навіть перебуваючи у відпустці, він мріє скоріше повернутися до виконання своїх обов’язків, адже робота вже давно стала невід’ємною частиною його життя. Медик говорить, що за усі ці роки його відділення стало, мов друга сім’я. Він підтримує дружні стосунки з колегами, готує собі гідну зміну.

За пів сторіччя роботи були й виклики серед ночі, й екстрені випадки, й вирішення важливих питань. Та завжди підтримкою у вирі життя для нього є рідні. Дружина Ніна Кобець зараз на пенсії. Вона, як і Іван Мануїлович, теж працювала у лікарні. Разом пережили розлуку через довгі відрядження, нічні чергування, зустрічі пізнім вечором після роботи. Головним своїм досягненням та радістю вважають доньку Уляну, яка закінчила школу та інститут із золотою медаллю й пішла батьківським шляхом, обравши професію лікаря-реаніматолога в акушерстві та гінекології.

- Донька з дитинства любила переглядати книжки з медицини, її цікавили живі організми. Одного разу мене навіть викликали у дитячий садок, бо вона зібрала навколо дітей і хотіла препарувати жабу, щоб пояснити, де які органи знаходяться, – усміхається Іван Кобець.

Подружжя Кобців пишається онуками: двадцятиоднорічним Кирилом, який навчається в університеті у Польщі, де вивчає програмування, та тринадцятирічним Іваном, ім’я якому дали на честь дідуся.