21 червня 2020 року, рік тому, на 82-у році пішов з життя Станіслав Михайлович Міхін – голова громадської організації УТОС.
…Давно це було. 23 квітня 1939 року в родині шахтаря Михайла та домогосподині Ганни народився синок. Назвали його Станіславом. А через два роки потому почалась, як тепер кажуть, велика війна. Далі – повоєнні роки.
Діти в усіх родинах були страшенно худі. Станіслав згадував, як у школі вчителька приносила до класу на підносі по невеликому шматочку чорного хліба й по малесенькій грудочці цукру. А так – картопля, дика цибуля. Годували ліс та річка Усьва. Влітку мав йти до лісу, наїстися ягід смородини, малини й інших, на які натрапиш, і додому бідончик принести, щоб на зиму насушити. Зими на Уралі довгі… І, ясна річ, гриби. Навіть солдатам у війську їх замість м’яса давали. А якщо у річці якусь рибину спіймаєш – зовсім свято.
Вже в 14 років – училище, де вчили й годували безкоштовно. Потім армія: Далекий Схід, Хабаровськ, Хабаровський край. Був він у військах елітних: 3 роки служив планшетистом, супроводжував літаки.
Повернувся додому, а там вибір невеликий – шахта, яку незабаром закрили. Переїхав до Українська Донецької області, працював на шахті «Україна».
1972 рік. Травма… Втратив зір… І майже 10 років їздив на роботу з Українська до Красноармійська з двома пересадками. Помічниця – біла тростинка. Як замете сніг, зовсім сутужно. Бордюрів не знайдеш. Допомагали добрі люди. І сам він був добрим і щедрим. Адже недарма кажуть: «що посієш, те й пожнеш».
Весь цей час поряд була дружина Ольга Володимирівна Нєрєтіна. Сміялась: «з ялинок чоловіка дістала». Пішов до жеку й заблукав. Так і познайомились. 20 років прожили, до 3 жовтня 2016-го – до її смерті. Станіслав Михайлович говорив, що з нею було надзвичайно цікаво, шуткував: «Я три слова у кросворді розгадаю, вона – всі інші». Закінчила Київський університет, журналіст. Вільно володіла 8 мовами, чудово грала на акордеоні, прекрасно співала.
2015 року обрали Станіслава Михайловича головою первинної організації, а пізніше – головою громадської організації. Гарною помічницею в роботі йому була секретарка Ніна Валентинівна Гордєєва. Всю область разом об’їздили – у цьому була нагальна потреба. Адже наша організація об’єднує міста Покровськ, Мирноград, Селидове і Добропілля. Родинське і селище Шевченка також наші. А керівництво – у Дніпрі та Краматорську.
Був він легким на підйом. За короткий час побували у Россоші Воронезької області, Єфремові Тульської області, у Києві й Одесі. Велика подяка за виділення путівок управлінню соціального захисту населення, його керівниці І.П. Бонзюх.
Так було 2018 року. А далі вже потроху Станіслав Михайлович почав хворіти. Щира дяка всім, хто допомагав у тяжкому становищі. Нашій секретарці Аллі Миколаївні Гришай, просто добрій людині Валентині Єгорівні Бобильовій. Спасибі дітям Тетяні, Віталію, онучці Олені, сусідам М.А. Шаповал, Андрію Розваляєву, Максиму Кандибку.
Оце і все, що я мала розповісти про чудового чоловіка Станіслава Михайловича Міхіна. Людина живе, доки про неї пам’ятають. Хай буде йому царство небесне і земля пухом. Він допомагав багатьом людям. І мені також.
Зоя Пепеляєва
