Звідки родом усі дорослі? Звичайно ж, з безтурботного дитинства, коли навкруги оживає казка, смачно пахне молочною кашею, і кіт старший за вас. Саме в цей неймовірний період більшість починає відвідувати дитячий садок і вперше зустрічається з вихователем – турботливим наставником і педагогом, який готує дітей до навчання в школі. Завдання Юлії Ігнатенко, вихователя закладу дошкільної освіти № 11 «Чебурашка», не тільки доглянути за малюками, поки батьки на роботі, а й в ігровій формі навчити їх сприймати серйозні знання, допомогти у соціалізації та розвивати найкращі навички.

Юлія Ігнатенко народилась у Красноармійську. Дівчинка зростала домашньою дитиною, але природна комунікабельність й досі допомагає їй знайти спільну мову з людьми, з легкістю призвичаїтись до нових обставин. Їй подобалось гратися із друзями: вони будували курені, шили одежу для ляльок та готували найсмачніші «салатики» із продуктів, які кожен приносив із дому. Юлія так і не зрозуміла, що робило ті страви такими смачними: вдало поєднані інгредієнти чи час, проведений у веселій компанії.

У шкільні роки вона докладала багато зусиль, щоб мати відмінні результати з навчальних предметів, серед яких полюбляла математику і працю. Часто була ведучою на шкільних заходах та могла з легкістю зіграти будь-яку роль у виставах і сценках. Час дозвілля проводила у секціях та гуртках. Танці, туризм, шиття – усе цікавило дівчину.

Закінчивши 9 класів ЗОШ № 6 із відзнакою, вона вступила до педагогічного училища.

- У перші дні боялась заблукати у коридорах навчального закладу – настільки він здавався мені великим. Згодом звикла, викладачі та одногрупники стали рідними, і життя наповнилось веселими подіями. Я навчалась у групі Ольги Масолової за спеціальністю трудове навчання. Найяскравіші спогади мого життя пов’язані з навчанням у педучилищі, а літня практика - то взагалі окрема розповідь, - усміхається Юлія Ігнатенко.

Чотири роки промайнули, ніби один день. Юлія стала студенткою Слов’янського педагогічного університету. Знайшла першу роботу у закладі дошкільної освіти № 11 «Чебурашка» і вже 17 років працює там. За цей час вона помітила різницю у поколіннях та вплив сучасних технологій на дітей, але намагається дивитися на це мудро. Телефони та інтернет стали невід’ємною частиною життя, створили нові способи комунікації, зробили інформацію доступнішою. На її думку, дорослі мають не залишати дітей сам на сам з цим нестримним потоком, а більше часу приділяти спілкуванню, розвивати у малюків дрібну моторику, пам’ять і фантазію.

Юлія вкладає багато сил та сподівань у своїх вихованців. Усі діти різні, й з кожним потрібно знайти спільну мову, донести головні принципи добра та людяності. Вона легко сходиться з людьми, але як неймовірно важко з ними прощатися. Тому кожного разу, випускаючи чергову групу до школи, вихователька не може стримати сліз. А коли зустрічає колишніх підопічних, скільки б років не минуло, завжди радіє дружній бесіді та їхнім здобуткам.

- Мені подобається проводити час із дітками. Вони щирі, говорять те, про що дійсно думають. Недарма кажуть, що у кімнаті, де живуть діти, краще ростуть рослини. Позитивна дитяча енергетика дарує крила, надихає бути добрішим та по-новому дивитись на світ, бачити незвичне у буденних речах та просто радіти життю, - ділиться наша героїня.

Її головний принцип у роботі з малюками – зацікавити, спрямовувати до самостійних висновків, розвивати позитивні сторони особистості. У професійній діяльності вона приділяє особливу увагу освіті сталого розвитку та її трьом ключовим компонентам. Екологія пояснює дітям, як і чому слід берегти природу, що вони можуть зробити для збереження навколишнього середовища. Креативна вихователька із коробки створила Зберелісика, якого діти «годують» відпрацьованим папером, збираючи макулатуру, проводить цікаві природничі досліди. Економічний аспект доступно пояснює можливості людини, допомагає знайти відповіді на питання, чому батьки не купують багато цукерок, або навіщо дорослі ходять на роботу? Соціалізація розвиває у дітей толерантне ставлення до оточуючих, вміння дружньо взаємодіяти, не боятися ділитися тим, що турбує.

Інколи до групи Юлії Ігнатенко приходить Тарасик – лялька-персонаж, виготовлений нею, щоб розігрувати та обговорювати різні ситуації або конфлікти, які можуть трапитись у дитячому колективі. Вона навіть придумала йому історію: Тарасикова мама вірменка, тато українець, і він вчить дітей поважати кожну особистість, незважаючи на колір шкіри, окуляри або інші речі, які відрізняють людей. Коли після таких бесід дитина самостійно зрозуміє, у чому помилилась, і щиро шепоче: «Вибачте, я більше так не буду», серце Юлії наповнюється гордістю за своїх чуйних вихованців.

- Дитинство – це фундамент особистості. Чим більше дитина вбере в себе позитивних моментів, тим міцнішим він буде. Я працюю, щоб мої діти отримували позитивні емоції. В мене так багато планів та ідей, що здається, ніби 24 години у добі – це замало, але розумію, що просто фізично не можу встигнути усе реалізувати, - розповідає Юлія Ігнатенко.

У нагоді їй часто стають знання та вміння учителя трудового навчання. Для своїх шістнадцяти вихованців вона – наче казкова фея, яка може усе: організувати ляльковий театр, зробити лепбук, навчити створювати поробки з різноманітних матеріалів або малювати пухнастих зайчиків, заспівати пісню та ніжно обійняти.

І це дійсно так. Юлія Ігнатенко багато встигає: окрім роботи з дітьми, вона є головою профспілки дитсадка «Чебурашка», входить до творчої групи вихователів, безвідмовно бере участь у різних тренінгах, квестах, геокешингах, конкурсах та заходах, знімає відео руханок та авторських пальчикових гімнастик, обмінюється досвідом із колегами. А якщо не може знайти потрібні ігри чи сценарії - створює власні.

Радіти життю та втілювати у реальність свої мрії Юлії Ігнатенко допомагає підтримка рідних. Для неї та її старшої сестри Ольги прикладом людяності та доброчесності є мама Олена Геннадіївна, яка працює вчителем початкових класів, та тато Євген Михайлович, у минулому шахтар. Вони не залишать у біді ні людину, ні тварину, завжди дадуть слушну пораду.

- У дитинстві бувало, що ми з Олею сварились, але зараз вона - моя найкраща подруга, і я відчуваю себе неймовірно щасливою, коли спілкуюсь з маленьким племінником. Я люблю, ціную та поважаю своїх батьків. Безмежно вдячна за те, що виховали мене такою, яка я є, увесь час допомагають та підтримують. Якщо б було можливо повернути час назад, у своєму житті я б нічого не стала змінювати, - говорить Юлія Ігнатенко.