Подорожі допомагають відпочити від побуту, зняти стрес, по-новому подивитися на життя, краще пізнати себе. Директор туристичного агентства «Бригантина» Ірина Павлуцька впевнена: щоб мандрівка приносила задоволення, потрібно мати три складові - зручне взуття, головний убір та гарну компанію. Ірина Аронівна із радістю збирає любителів подорожувати для нових пригод просторами рідної країни та країнами світу.

Безліч сувенірів, що прикрашають стіни, книги та фотографії зберігають для Ірини Павлуцької згадки про подорожі, дитинство та рідних, які допомогли їй стати тією, ким вона є зараз. В Ірині Аронівні об’єдналось декілька різних культур та народів. Її тато Арон Григорович Павлуцький мав українське та єврейське коріння. Захоплений мистецтвом, він поповнював вражаюче величезну бібліотеку новими книгами та виховував у доньки любов до літератури і мови. Мама Варвара Григорівна Шульга народилась у Горлівці на Донеччині, хоча її батько був родом з Київщини, а мати з Валахії – історичної області Румунії.  На початку подружнього життя сім’я студентів інженерів-збагачувачів переїхала до Луганської області, де у них і народилась Ірина. Через два роки вони оселились у нашому місті.

- Усе, що я маю та вмію, – заслуга моїх батьків. Любов до книжок - від батька, а до землі – від мами. Я рада, що змогла увібрати найкраще від них обох. Так вийшло, що моє життя розділене на дві частини. Першу я прожила, як хотів тато, а другу – як мріяла матуся. Мені подобається проводити вечори за читанням історичних чи документальних романів, або піклуючись про мій сад та улюблені квіти, - розповідає Ірина Аронівна.

Учениця школи № 12 Ірина Павлуцька мала активну життєву позицію, протягом усіх років навчання була старостою класу. Взірцем для дівчинки, котра мріяла про археологію, стала вчителька історії Клавдія Костянтинівна Зінченко. Батьки заохочували доньку, і у мандрівках вони завжди відвідували усі можливі екскурсії.

Історія тісно переплітається із літературою, тому Ірина хотіла побувати на місцях, описаних у книгах: поблукати вулицями Париж, як мушкетери із роману Олександра Дюма, потрапити до квартири Михайла Булгакова, описаної у романі «Біла гвардія». В її житті знаходилось місце і для занять бігом, і для танців. Незважаючи на невеликий зріст, вона із захопленням грала у баскетбол. А після 8 класу вступила до Красноармійського педучилища.

- В училищі я була комсоргом групи, потоваришувала з гітаристом Володею – старостою групи трудового навчання. Наша молодість припала на розквіт ВІА «Веселые ребята», «Пламя», і це створювало неповторну атмосферу, - згадує Ірина Аронівна. - Ми закохались, почали зустрічатись і вже більше 45 років разом.

У 1976 році молода вчителька поїхала за направленням у Каланчацький район Херсонської області, а її коханого Володимира призвали на службу до армії. Вони дочекались один одного й одружились. Після Херсона Ірина Аронівна з чоловіком працювали у навчальному закладі Цукуриного, згодом повернулись до рідного міста. Вона десять років була вчителем у ЗОШ № 12, потім перейшла до ЗОШ № 9, якій присвятила вісімнадцять років свого життя, а останні 6 років педагогічної ниви пройшли у стінах ліцею «Надія».

Ірина Павлуцька впевнена, що школа має давати знання та розвивати в учнів найкращі якості. А як розвивати культуру школярів та покращувати стосунки у колективі, якщо не в подорожах? Нові місця, яскраві враження та розділений в автобусі пиріжок – усе це зближує. Протягом тридцяти чотирьох років Ірина Павлуцька керувалась своїм головним педагогічним гаслом - бути дітям другом та стояти трохи попереду, щоб вести їх до успіхів. Її учні брали участь у конкурсах Малої академії наук, разом з нею вирушали у поїздки Україною, досліджували рідний край, проводили літературні вечори та концерти. Ірина Аронівна з ніжністю береже записи та фото шкільних заходів і мандрівок на батьківщину Сергія Прокоф’єва, до Донецького театру опери й балету, національного дендрологічного парку «Софіївка», що в Умані. У 2009 році вона пішла на вислугу, і з того часу одна її улюблена справа переросла в іншу.

Вперше Ірина Павлуцька поїхала за кордон по туристичній путівці у 1980-х роках. З чоловіком вони започаткували традицію - їздити кожного року по черзі у різні країни. В одній із таких мандрівок в Болгарії вона вже була не сама: на фото тих років видно щасливу Ірину Аронівну, яка носила під серцем сина, підіймаючись сходами до найвищої болгарської гірської вершини Шипки. Потім настали 90-ті роки, і подорожі припинились. Та з початком нового тисячоліття й донині Ірина Павлуцька, отримавши другу вищу освіту та спеціальну ліцензію, займається туристичною діяльністю.

- Перші кроки до нової професії зробила під час першої поїздки з школярами до Угорщини. На питання водія Олега, чи зможу впоратись із цілим автобусом туристів, відповіла: «з легкістю», і стала супроводжувати туристичні групи в Угорщину. Раніше відкривала невідоме для дітей, а зараз - для дорослих, - усміхається наша героїня. – Ми вчимось від живого споглядання до абстрактного мислення, від практики до пізнання. Саме так я відкрила свою туристичну істину і отримую від цієї діяльності таку ж радість, як колись від учителювання. Не можу сказати, що подорожі та їх організація - легке проводження часу, це праця, що потребує відповідальності та креативу.

Ірина Аронівна складає авторські тури Україною, возить групи до країн Європи, щоб люди на власні очі змогли побачити статую маленької русалоньки в Копенгагені, легендарні лавандові поля Провансу, Канську червону кінодоріжку, колоритні італійські пейзажі та навіть спробували відоме у всьому світі чеське пиво. Їй радісно дивитись, коли туристи обирають тур, заздалегідь знаючи, що хочуть побачити, і дружньою компанією рушають до невідомого. Але засмучує, коли чує стереотипи щодо інших країн та про українських туристів. Ірина Павлуцька запевняє, що їй трапляються лише виховані та доброзичливі українські туристи, які, навіть не знаючи мови, спокійно орієнтуються в чужій країні. Тож не слід боятися подорожувати.

Подорожі виховують, духовно збагачують та розширюють кругозір, але серце й душа Ірини Аронівни завжди повертають її до України. Це її Батьківщина, тут живуть люди, яких вона любить, – гордість та радість син Гліб, коханий чоловік Володимир Михайлович, чиї підтримка та віра в дружину допомогли рожевій мрії про власний офіс та туристичне агентство стати реальністю.