Якось, розмовляючи з керівником нашої первинки Євгеном Бичеком про людей з інвалідністю по зору, я сказала, що про кожного члена нашого товариства можна книгу написати. А він зауважив, що про Івана Івановича Першучева можна й дві – за вісім десятиліть є про що розповісти.
Народився він через місяць після початку великої війни – 27 липня 1941-го. Кожен, хто до тих часів хоч якось причетний, розуміє, як було важко. Вдома залишились здебільшого жінки, які вдень і вночі на роботі. А діти… Старші доглядали менших, а ще хатня робота, город, якась худобина. Треба було виживати.
Плинув час. Воєнні, повоєнні роки. Хто повернувся з фронту, а хто – ні. І таких, хто ні, було багато. Чимало дітей залишились без догляду – по інтернатах та дитбудинках. А хлопчаки – народ цікавий. Як хвилинка вільна видалась, треба її «з користю» провести. Ігри різні вигадували, от і довигадувались… Боєприпасів навкруги – скільки завгодно. Як все це працює, як на війні було? І життя розподілилося на «до» і «після».
А жити треба, хоч і без зору, вчитись, працювати, добувати якусь копійчину. Не знаю, хто кому й коли розповів, можливо, у санаторії, що у Красноармійську і робота є, і з житлом не сутужно, і перерахунок пенсії можна зробити. Тож один із років видався «врожайним»: переїхали сюди з Арзамасу марія Новікова, іван Зуєв, ніна Рослякова, потім Іван і Лідія Шинкарьови, Ігор Симоненко та Іван Іванович з дружиною Любов’ю Дмитрівною й двома доньками – з Азову, дві родини Приходьків – з Костянтинівки, Віктор Кругляков – з Батайська, наш курський соловейко Аркадій Котов з дружиною Тетяною та донькою Людмилою.
Життя завирувало. Красноармійський цех № 5 Донецького УПП УТОС вже мав на той час чотири оплачуваних гуртки, серед них – шахово-шашковий, де Іван Іванович був лідером, і досі це лідерство нікому не віддав. Аркадій Котов викладав у двох музичних школах – Межівській і Красноармійській. Потроху і ансамбль складатися став. Тетяна, Галина, Марія – це солістки. А далі - більше. Були й свята, і ювілеї…
Це щодо організації дозвілля, а була і робота. Начальником цеху був тоді Володимир Терентійович Ковальов. Понад 30 років працював з нами. Гарна людина, поважав усіх. Зараз його мені дуже нагадують наші орендатори Костянтин Ігнатенко і Тетяна Сушко. Вони такі свята для нас влаштовують! Тепер же роботи немає - хто до храму йде, а хто на свята.
Костянтин Дмитрович людина працьовита, чудовий організатор. Зараз очолює нашу громадську організацію. Досвід роботи всього три роки, а все в нього виходить, хоча справа для нього нова. Він не тільки меблі ремонтує, а й нашу бібліотеку – підлогу стелить і нас заохочує. Тож ми і заняття маємо, і користь всім. Тетяна Сушко каже, що ми – одна команда. Так воно й є.
Недарма кажуть: допоміг навіть одній людині – не змарнував життя. А для нас бібліотека – це великий світ. Запитайте у нашої колишньої бібліотекарки Раїси Федорівни Калько, і вона розповість, які черги були за книжками. Зараз тут Ольга Вікторівна Бичек, котра книжки з комп’ютера записує на диски. Іван Іванович радіє: він у системі Брайля (шрифт для незрячих) двома руками читати вміє – це вищий пілотаж.
Взагалі Івана Івановича всі називають «ходячою енциклопедією». Скільки він читає, і все запам’ятовує! Має гарну пам’ять і його старша донька Світлана, яка закінчила Дніпропетровський університет, зараз вона живе у Дніпрі. Молодша Олена підлітком була «зірвиголовою», а тепер - чудова господиня, на роботі на гарному рахунку, турбується про татуся. Дружина Івана Івановича померла 10 грудня 2020-го, разом вони прожили 52 роки.
Оксана Іскра
