До волонтерських центрів продовжують прибувати люди з гарячих точок нашої країни. За два місяці війни вони пережили тяжкі фізичні і моральні випробування. На очах дорослих і дітей відбувалися жахіття, які назавжди закарбуються в їхній пам’яті. Юна мешканка Маріуполя Аліна вистояла та знаходить у собі сили розповісти про страшні злодіяння ворога.

- Я народилася і виросла у Маріуполі. Це місто подарувало мені все, що я маю і чим живу: батьків, друзів, дитинство.

Коли почалася війна, ніхто не думав, що вона ось так раптово торкнеться нашого життя. Все перевернулося, все стало по-іншому.

2 березня вимкнули зв'язок, потім не стало і світла. Намагалися не панікувати, економили заряд телефонів, тримали спеціальні пристрої. Далі вимкнули газ, не було можливості готувати їжу - ми почали користуватися мангалом. Ситуація загострювалася з кожним днем. Вибухи ставали все гучнішими, все ближчими.

 11 березня у наш двір потрапили перші снаряди від градів. Стало по-справжньому страшно. Цього дня, коли вітчим на мангалі готував нам їжу, щоб нас накормити, йому пробило руку. Коли я вийшла з будинку, побачила вибиті двері, вікна, осколки, ями від снарядів, відірвані електролінії. Вітчим був весь у крові, а сусідці снаряд потрапив у груди…

Моя мама тоді була у пошуках продуктів. Ми об’єдналися, готували на 12 осіб, продукти витрачалися дуже швидко, а взяти їх було ніде. Магазини вже не працювали, а за гуманітарною допомогою стояти було небезпечно. Так, коли у черзі за водою і хлібом біля драмтеатру стояли люди, прилетів снаряд, і враз загинуло близько 120 осіб – так і залишалися лежати трупи дорослих, дітей.

Коли почалися авіаудари, ми ще жили у нашому будинку. А з 17 березня трапилось страшне – бомбу з літака скинули у сусідній двір. Вибуховою хвилею було зруйноване і наше майно.

Ось на фото - уламки, дім, зрівняний з землею. Ці трупи – це наші сусіди, моя подруга Ніка…їй пробило легені…їй було 15. Там далі -  її батько, її старша сестра…всі мертві. А їхня мама вижила, її прооперували у Бердянську. Потім вона запитувала, чи поховали її дітей…

Коли вітчим з пробитою осколком рукою ходив до третьої міської поліклініки – вона тоді ще стояла - там було багато людей, діти. Поруч був воєнний шпиталь. Навкруги – крики, жах, стріляють, падають «гради», авіація…Людей у приміщеннях було дуже багато, лягати нікуди, всі просто притискувались до стін. Медики боролися за кожне життя. Але і цієї лікарні не стало – на неї скинули бомбу, і всі, хто був всередині, загинув. Цим людям просто потрібна була допомога, вони хотіли просто жити… Коли ми виїжджали, на вулицях Маріуполя не було нікого, окрім тих, хто вже більше нічого не скаже. Лежали скалічені тіла дітей, старих людей…Їх просто чимось накривали.

Те, що ми вибралися з цього пекла, – просто щасливий збіг обставин. Зараз прямуємо до родичів – до мами і старшої сестри мого вітчима. Вони живуть у Харківській області, там перечекаємо…