Вже третій рік поспіль українці живуть в умовах повномасштабної війни. Ворожій навалі зі зброєю в руках у цілодобовому режимі протистоять воїни ЗСУ. Разом з тим українське суспільство потерпає від ще однієї підступної війни – боротьбі за розум і свідомість українців, які зазнають постійного впливу з боку ворожої пропаганди.

Численним фейкам і дезінформаційним кампаніям, які запускає та підживлює рф, можуть протидіяти лише самі українці. Ті, що не втрачають здоровий глузд, вміють аналізувати факти, відрізняти правду від брехні. Ті, хто пережив страшні злочини російської армії, є носіями унікального досвіду. Ці українці отримали справжнє щеплення від наративів "братнього народу". Серед них і вимушена переселенка Любов Карнаухова. Інтерв’ю з нею записало видання "Рідне місто".

Українці отримали справжнє щеплення від наративів «братнього народу»

- Пані Любов, Ви вже кілька років перебуваєте у статусі вимушеної переселенки. Розкажіть, чим Ви жили до повномасштабного вторгнення?

- До 2014 році моя родина – я з чоловіком, діти, онуки – щасливо жили у селищі Піски. Мешканці Донецької області добре знають, що воно розташоване на незначній відстані від Донецька. По суті це передмістя обласного центру. Я працювала на військовому заводі. А коли вийшла на пенсію, влаштувалась на роботу у місцевий сільгоспінститут. Займалась вирощуванням елітних сортів зерна, які використовувались як посадковий матеріал. Перед початком бойових дій на Донбасі того літа ми ще встигли зібрати врожай, у який вклали дуже багато душі.

17 липня 2014 року стало чорним днем календаря для нашої родини. Цей день, як то кажуть, розділив наше життя на «до» та «після». Того дня Піски зазнало масованого обстрілу. Відразу відключили світло, газ. За три дні майже усіх з селища вивезли. Людей евакуювали вночі автобусами. Ми з родиною переїхали до сусіднього селища Водяне. Це за 2-3 км від Пісок, там у чоловіка був будинок, який дістався у спадщину від бабусі. Тож нам можна було якось прожити.

- Як довго Ви перебували у Водяному? З якими складнощами зіштовхнулись на новому місці?

- З 2014 по 2016 рік у Водяному ми жили без світла та води. Придбали генератори, самотужки возили воду. Через два роки, коли Водяне увійшло до складу Очеретинської громади, нам, нарешті, провели світло, дали воду. Організували соціальний транспорт, щоб ми могли виїжджати за межі селища. З нами почали працювали гуманітарні та волонтерські організації. Вони допомагали відновлювати зруйновані будинки. Ремонтували дахи, відновлювали вікна. Ми тоді були впевнені, що життя налагоджується.

У Пісках у моєї родини було 3 квартири – у дітей, батьків і наша з чоловіком. Ми жили у центрі біля храму на вулиці Леніна. Там усе знищили. Третій поверх на другий упав. По вулиці Стадіонній одноповерхові будинки були. Там мешкали батьки. Цей район ворог також потроху знищував під час обстрілів. Отже, повертатись нам не було куди.

- Як довго тривало більш-менш мирне життя у Водяному?

- До 24 лютого 2022 року у Водяному практично було тихо. Ми навіть почали робити ремонт у хаті, стали облаштовувати, облагороджувати своє житло. Загострилася ситуація влітку 2022-го. У червні-липні селище стали активно обстрілювати. Почали гинути люди. Я багато років займалась волонтерською діяльністю, тому усі звертались за допомогою до мене. Тож мені довелось займатися похованням людей. Пам'ятаю імена всіх загиблих.

Першим у селищі загинув Шапошник. Він потрапив під обстріл. Його привезли до Селидового у лікарню, і там він помер. Потім загинули Кузьміна Валентина, Іванов Григорій Степанович, Пєтлін Костянтин, Андропов Віктор.

Усі вони загинули на вулиці від осколкових поранень. Гинули одразу без будь-яких надій на виживання.

- Вашим рідним вдалося уникнути поранень?

- На жаль, ні. 6 жовтня 2022 року мій чоловік Ігор увечері пішов через город на сусідню вулицю набрати води з криниці. У Водяному ми жили на вулиці Набережній, а йому треба було пройти на Ювілейну. Раптом прилетіла міна. Чоловік ледве доповз до будинку, його поранило у живіт і голову. Він сам не пам'ятає, яким чином опинився вдома.

Мене якраз у ці два дні не було у Водяному. Я евакуйовувала із селища бабусю-сусідку. Добре, що до нас уранці прийшов сусід і побачив пораненого Ігоря. Він тоді побіг до іншого сусіда, який мав машину. Удвох вони ледь завантажили мого пораненого чоловіка в автомобіль і привезли до Селидівської лікарні.

У лікарні Ігор пролежав місяць. Він отримав важку черепно-мозкову травму, контузію. Йому витягали уламки з легенів і черевної порожнини. У нозі уламок так і лишився, як і у голові, був ще перелом. Чоловіку на той момент було 57 років.

- Після цього випадку Ви вирішили покинути Водяне?

- Після того, як Ігоря виписали, ми спробували повернутись у Водяне. Приїхали, чоловік був на милицях. Три дні ми прожили у власному будинку. Вороги, мабуть, вирахували, що ми вдома, і почали бити прицільно саме по нашій оселі. Я пішла до колодязя – слідом «прилетіло», спустилась до ставка, щоб води набрати, – «прилетіло» туди, де я була за 3 хвилини.

Тож чоловік вирішив, що ми повинні покинути селище. А увечері 10 листопада 2022 року накрили наш будинок. Лишатися нам вже було ніде. Ми пішки – я з велосипедом і чоловік на милицях – дійшли до Первомайки. Тоді вже ніхто не ризикував заїжджати до Водяного.

Зазначу, що до війни у Водяному жило понад 300 місцевих мешканців і дачники у сезон. З 2014 року у селищі лишалось трохи більше ніж 100 осіб. З червня 2022 року, як люди почали гинути, усі почали виїжджати.

Коли ми виходили з Водяного, оселі й усе навкруги вже було зруйновано. Ні воріт, нічого не було, кухня згоріла. Фото руйнувань я робила після проміжних обстрілів. А в останній момент, коли ми йшли з селища, думали про інше.

У сусіда через обстріл хата склалася. Він останнім зібрався і пішов з Водяного з пакетом з документами. Казав, що виходив і бачив багато загиблих. Тож наразі у селищі нікого та нічого не лишилося. Там окупована територія.

- Як Ви опинились у Мирнограді?

- У сусідній Первомайці тоді ще були люди. Жив там один співробітник МНС. Він наступного дня їхав на роботу і привіз нас із чоловіком до Мирнограда. Ми приїхали у місто у середині листопада 2022 року. Холодно, нічого ніде немає. Чоловікові довелося ще й на операцію лягати у місцеву лікарню.

Дякую керівникам Очеретинської громади. Я їм дзвонила, вони мені чим могли допомогли. Направили до виконкому у Мирнограді. Я пішла не лише за себе просити, а й за моїх односельців. Влада Мирнограда відгукнулась і надала допомогу. Байдужим ніхто не залишився. Я усім вдячна за цю підтримку.

- Тобто ви і у новому для себе місті знайшли можливість продовжувати волонтерську діяльність?

- Так, у Мирнограді я майже одразу розпочала допомагати іншим переселенцям у гуманітарному центрі. Не могла залишатися байдужою. Бо ми з 2014 року живемо у цій війні. У місто приїхало багато людей похилого віку. Частіше вони прибували узагалі без речей. Якщо ми самі один про одного не подбаємо, то хто про нас ще подбає?..

Нещодавно у Мирнограді було організовано Координаційну раду з питань вимушено переміщених осіб. Мене обрали заступником голови. Намагаюсь активно працювати на цій громадській посаді. Бо мені усіх шкода. Хвилююсь за людей і дбаю про кожного, кому можу допомогти.

- З початку повномасштабної війни мешканців Донбасу щодня бомбардують фейками та цілеспрямованими інформаційними кампаніями. Ворог добре усвідомлює важливість перемоги не лише на фронті, а й у душах і головах людей. Як Вам особисто вдається протистояти цим викликам?

- За 10 років, що триває війна, я добре зрозуміла, що таке інформаційна гігієна. Ніколи не слухаю «сарафанне радіо». Коли чую якісь його відлуння з вуст знайомих, то добре розумію, яке це зло. Саме через плітки, анонімні телеграм-канали ворог розповсюджує безліч фейків. А коли ти живеш на прифронтовій території та майже щодня чуєш вибухи, дуже важливо тверезо мислити. І не впадати у паніку з кожним вкидом в якусь телеграм групу, де половина користувачів – це боти з рф.

Я та мій чоловік, коло мого спілкування – ми вже маємо антипропагандистську закалку. Якщо ж раптом якась нова інформація мене підбурює та виводить з рівноваги, я завжди видихаю та намагаюсь її перевірити. Наразі інтернет дає усі можливості для цього. Головне, щоб було світло та зв’язок.

- Які у Вас з чоловіком наразі плани?

- Після завершення війни та Перемоги нам, як і усім, хотілося б повернутися додому. Гадаю, ті вимушені переселенці, які ще мають сили, самі відбудують собі хатинки, наново облаштують господарство. Щоночі, коли лягаємо спати, згадуємо нашу покинуту оселю. Мріємо знову в ній опинитися.

Довідки та коментарі

За інформацією Мирноградської міської військової адміністрації, наразі на території громади постійно перебувають 2100 осіб, які мають статус внутрішньо переміщеної особи.

Тетяна Ситник, заступник начальника Мирноградської міської військової адміністрації:

- Такі вимушені переселенці як Любов Карнаухова, – це справжній скарб для громади, що приймає. Коли людина, яка потребує допомоги, сама організовує навколо себе однодумців, включається в проєкти, допомагає тим, хто знаходиться у ще більшій скруті, ніж вона сама, – це особисто в мене викликає повагу. Таким людям хочеться дати усі можливості для розвитку й усіляко їм сприяти та підтримувати.

Тетяна СитникТетяна Ситник

Вони загартовані війною. Широко мислять, не панікують і ніколи не йдуть за наративами російської пропаганди, яка зараз знаходить безліч можливостей, аби впливати на моральний стан жителів прифронтових територій. На жаль, літні люди, яких на Донеччині наразі більшість, досить легко піддаються ворожим маніпуляціям і впливам. Тому так важливо мати у громаді якомога більше людей, які розуміють значення інформаційної гігієни, які здатні відрізнити правду від брехні, а фейки від фактів.

Спілкувався Максим ЗАБЄЛЯ

Фото з особистого архіву Любові Карнаухової.