Від 2014 року через розв’язану РФ війну в Україні з’явився термін «вимушений переселенець». Якщо спочатку ВПО були зазвичай лише з Донецької, Луганської областей і Криму, то з лютого 2022 року майже 5 мільйонів українців з півночі, сходу та півдня країни отримали цей статус.
Розпочинати життя на новому місці без рідної домівки, роботи та звичного кола спілкування вкрай важко. Але українці – духовно дуже міцна нація. Тож ВПО долають численні труднощі, з нуля будують нове життя та своєю активною позицію спростовують численні негативні наративи, інспіровані російською пропагандою. З однією з переселенок з Дрнбасу поспілкувалося видання "Рідне місто".
Від вчительки – до керівниці танцювального колективу
Тетяна Андрєєва добре відома багатьом у Мирнограді. Тут жінка народилась і виросла. Після закінчення Красноармійського педагогічного училища та Слов'янського педагогічного інституту Тетяна 12 років присвятила роботі у педагогіці.
У системі освіти працювала у школі № 11 учителем української мови та народознавства, а потім методистом, завідувачем методичного відділу Будинку творчості дітей та юнацтва. Але увесь цей час у серці Тетяни не згасало прагнення до творчої реалізації. Тож на початку 2007 року вона створила власний танцювальний колектив «Інтісар».
Кілька років розвиток колективу та роботу у Будинку творчості дітей та юнацтва Тетяна поєднувала. Але 2010 року жінка віддала перевагу творчості, тому присвятила себе хореографічному колективу «Інтісар», який з того часу запрацював на повну силу. Займалися у ньому як дорослі, так і діти. У цей період була максимальна наповнюваність колективу – близько 60 мешканців Мирнограда, закоханих у танець. Успіхи «Інтісару» помітили, а Тетяну Андрєєву запросили як керівника колективу працювати у штаті міського Палацу культури «Україна».
– Спочатку ми віддали перевагу східним танцям, розповідає Тетяна. – А потім почали пробувати сучасні, народні танці, стилізацію. Паралельно я вела групу фітнесу для дорослих.
Щоб витримувати конкуренцію, потрібно було постійно підвищувати свою майстерність – брати участь у майстеркласах, запрошувати до себе фахівців. Я випробовувала себе у конкурсах. Навіть посіла III місце на Чемпіонаті світу зі східних танців у місті Хургада (Єгипет). На той час мені було дуже цікаво побачити носіїв східної культури, побувати на їхніх виступах, майстеркласах. Для кожного танцюриста це завжди нові емоції та враження. Так щороку підвищувала кваліфікацію та рівень досягнень. Упродовж останніх років напередодні пандемії ми активно проводили власні регіональні та всеукраїнські конкурси вже на базі нашого Палацу спорту.
Під час пандемії відвідуваність колективу зі зрозумілих причин різко зменшилася, тому організація онлайн занять стала новим викликом, який Тетяні та її вихованцям теж довелось успішно здолати.
Після пандемії «Інтісар» повернувся до звичного творчого життя. Але тривало воно, на жаль, недовго. Узимку 2022 року колектив активно готувався до 15-річчя. На 26 лютого у вихованців Тетяни Андрєєвої були заплановані конкурсні змагання у Харкові. Усе було готово – постановка, нові костюми, замовлений автобус. Але 24 лютого 2024 року усі плани були скасовані через повномасштабне вторгнення рф.
– Після початку війни життя ніби було поставлене на паузу, згадує Тетяна. – Усе було наче в режимі очікування. 15 березня 2022 року ми з чоловіком Ігорем, двома котами та горлицею, яка з’явилась у нас незадовго до війни, виїхали з рідного Мирнограда. Поїхали на Кіровоградщину у селище Нове поблизу Кропивницького. Цей населений пункт обрали не випадково. Там мешкала моя донька Катерина. Вона вже отримала творчу спеціальність з хореографії, працювала у професійному народному колективі «Зоряни» артисткою балету. У колективі познайомилась з майбутнім чоловіком, вийшла заміж. На той час донька була вагітна. І потребувала родинної підтримки.
Організувати життя на новому місці родині Андрєєвих, як і більшості ВПО, було вкрай важко. Спочатку Тетяна й Ігор жили у доньки. Потім до них доєдналися батьки Тетяни, і у невеликій квартирі одночасно жили 6 людей, 4 коти, кролик і горлиця.
Головним викликом для Тетяни став пошук роботи. Для вимушеного переселенця у перші місяці війни, коли значна кількість підприємств у центральній Україні була закрита, це було вкрай важким завданням.
Тетяні вдалося влаштуватися у зоомагазин. Працювати довелось за дуже невисоку зарплату, але це були хоч якісь кошти. Згодом чоловік Тетяни, вже перебуваючи на пенсії, знайшов роботу і родині полегшало у фінансовому плані. Подружжя орендувало окрему квартиру.
Через якийсь час Тетяні, яка мала великий досвід тренерської роботи, запропонували роботу у фітнесклубі. Там вона намагалася працювати і з дітьми, і з дорослими. Поступово була набрана група фітнесу, а керівниця фітнесклубу наполягла, щоб Тетяна додатково набрала ще і групу незвичної для неї йоги.
Щоб «підкорити» новий напрям у роботі, Тетяна закінчила курси й отримала сертифікат інструктора з йоги. Їй сподобалось, що йога може бути не тільки підтримкою внутрішнього психологічного балансу, якого під час війни не вистачає багатьом, а й містить велику складову силових вправ. За допомогою йоги людина працює із власним тілом, з усіма його частинами та системами. І це допомагає у боротьбі зі стресом.
– Після переїзду у мене почалися проблеми зі спиною, зазначає Тетяна. – Довелося користуватися послугами професійного тейпіатора у Кропивницькому. З часом дійшла висновку, що мені треба освоїти і цей напрям. Я пройшла курс з терапевтичного тейпування у двох спеціалістів і курс з естетичного тейпування. Це наразі приносить невеликий дохід, але я зголосилася займатися цим через те, що мені самій була потрібна допомога. Постійний стрес від війни, від вимушеного переїзду дався взнаки. Потім я неодноразово допомагала не лише собі, а й вагітній доньці, іншим вагітним жінкам, клієнтам, які мають проблеми з опорноруховим апаратом.
Все "з нуля", ще й на новому місці
Величезним викликом для подружжя Тетяни й Ігоря став пошук житла. Варіантів оренди було вкрай мало, небагато місцевих мешканців були готові здавати житло вимушеним переселенцям.
Врештірешт вдалося орендувати квартиру у малосімейці. Під’їзд був «проблемний», з великою кількістю людей із різноманітними залежностями. У першій день на свою адресу від сусідів подружжя почуло щось на кшталт «переселенці понаїхали»...
Аби якось навести лад у під’їзді Тетяна написала листа до селищної ради, виступила з ініціативою створення чату жильців у одному з месенджерів. Потім ініціювала збір коштів, і у під’їзді встановили замок, притягувач на металеві двері, замінили лінолеум у ліфті, навели лад.
Тетяна зазначає, що першими її помічниками були такі ж вимушені переселенці з Краматорська та Харкова. Здебільшого вони брали участь у всіх роботах, здавали гроші на ремонт. Коли подружжю Андрєєвих через рік довелося шукати іншу квартиру, ті місцеві, хто кидав образливі коментарі на адресу «понаїхавших», шкодували, що така ініціативна родина переселенців переїжджає.
30 серпня 2022 року у Тетяни народився онук Матвій. А через пів року його батько, зять Тетяни Денис був мобілізований до лав ЗСУ. Він пройшов навчання у Великій Британії. Наразі служить у морській піхоті. Разом з побратимами захищав від ворожої навали Миколаїв, Херсон. Нині перебуває у черговій гарячій точці – поблизу Вовчанська на Харківщині. За більш ніж рік служби Денис був вдома лише один раз: 10-денна відпустка була пов’язана зі смертю батька.
Катерина важко сприйняла мобілізацію чоловіка. Спочатку багато плакала, але потім взяла себе у руки заради дитини. Тетяна й Ігор наразі як можуть підтримують доньку й онука. Заради того, щоб мати змогу допомагати Катерині, Тетяна навіть отримала водійські права. Наразі всі в родині зосереджені на вихованні маленького Матвія.
На новому місці Тетяна Андрєєва мала можливість оцінити, наскільки глибоке коріння пустила російська пропаганда в уявленнях українців. Тетяна розповідає, що на Кіровоградщині почула усі відомі кліше і про вимушених переселенців, і про вихідців зі сходу зокрема.
– У перші місяці після переїзду часто чула від місцевих фрази типу «переселенцікацапи понаїхали». Казали, що ми тут ховаємось від війни та нічого не робимо. А на тих, хто досі лишається на Донбасі, навпаки ліпили клеймо «ждунів».
Коли ти таке чуєш, є два варіанти реакції. Інколи хочеться внутрішньо відгородитися від цього та не вступати у дискусію. Я давно помітила, що обвинувачення на адресу ВПО кидають як правило ті, хто сам не досяг у своєму житті ніякого успіху. Але я переважно обираю другий варіант реакції. Коротко, але чітко і конкретно пояснюю тим, хто переслухав російську пропаганду, що винуваті у війні не українці з Донбасу, а той, хто її розпочав.
На жаль, під обстрілами на Донбасі наразі лишається ще чимало людей. Це переважно літні особи, в яких немає сил і фізичного ресурсу, аби розпочати нове життя з нуля в іншій області чи країні. Хтось до останнього чіпляється за можливість спати у рідній домівці, відвідати могили померлих рідних.
– І я, як вимушена переселенка, дуже добре розумію цих людей. Бо пам’ятаю, як плакала, розпаковуючи речі з власної квартири після переїзду. Ці речі пахнуть домівкою. І той, хто дому ніколи не втрачав, цього відчуття не зрозуміє…
Наразі Тетяна зосереджена на вихованні онука. Доньці доводиться усіляко допомагати. За подіями у рідному Мирнограді Тетяна активно стежить у соцмережах, у спілкуванні з вихованцями колективу, і батьками, які повернулися у рідний Мирноград влітку 2023 року, не витримавши туги за домом.
Про плани Тетяна говорить неохоче. Каже, що усе життя орієнтувалася на чіткі пріоритети, ставила собі цілі, досягала їх і рухалася далі. Наразі ж війна позбавила можливості чітко дати відповідь на питання: «А що далі?».
– Чому сьогодні багато вимушених переселенців повертаються додому? – розмірковує Тетяна. Їдуть на Донбас, у Харків. Чи наражають вони себе на небезпеку? Так. Але їдуть додому, у звичне коло спілкування, до людей, з якими виросли разом, які з тобою «на одній хвилі». Їм не треба багато розповідати. Вони і так усе розуміють. У нових містах людям важко передати свої емоції від втрати дому. У багатьох ВПО з’являється відчуття, що ти свій серед чужих – чужий серед своїх.
Пам’ятаю свої перші відчуття після переїзду на Кіровоградщину. Ми вечорами гуляли з чоловіком. Інколи бачили у вікнах фрагменти чужого життя. І я кілька разів ловила себе на думці, що заздрю цим людям. Бо їх війна не торкнулась у тому масштабі, яким вона пройшлася сходом країни. Вони у себе вдома, у них своя робота, усі рідні – поряд. Раніше я, як і багато хто з вимушених переселенців, цього не цінували, сприймали усе як щось належне.
Інколи на заняття мої клієнти приходять без настрою. А я дивуюся, як це не має настрою? У вас нічого страшного не сталося, у вас усе чудово. Оберніться, подивіться – і цінуйте.
Зараз, дивлячись на них, бачу себе у минулому – тоді якісь дрібниці викликали поганий настрій, я нервувала. І лише коли опиняєшся у ситуації вимушеного переселенця, розумієш, що потрібно цінувати своє життя, людей, що оточують, насамперед свою сім'ю. І берегти ті добрі моменти, які у тебе були і ще обов’язково будуть.
Довідки та коментарі
За даними ЄДР, понад 43 тисячі ФОПів в Україні у 2024 році створили жінки. Це більш ніж половина від загальної кількості новостворених ФОПів за І квартал 2024 року. І це рекордний показник за останні роки. Для порівняння, у 2021 році частка жінок складала 51% від загальної кількості новостворених ФОПів.
Найчастіше жінки відкривають бізнес у сфері роздрібної торгівлі, надання індивідуальних та інформаційних послуг. Чоловіки ж частіше обирають комп'ютерне програмування та гуртову торгівлю.
директорка ПК "Україна" Марина Бузівська
Директорка Палацу культури «Україна» Марина Бузівська:
– Я завжди пишаюсь високим професійним рівнем, душевною віддачею у роботі й успіхами керівників кожного колективу нашого Палацу культури. Сьогодні, коли ми через війну вимушені призупинити очний процес навчання вихованців, хореографічні зали нашого творчого дому порожні. Але не порожні наші серця.
Ми пишаємось нашими випускниками і нашими творчими керівниками, які наразі розпочинають новий етап свого життя в інших містах. Впевнена, що загартованість, отримана у Мирнограді, допоможе їм, як вимушеним переселенцям з Донбасу, відкрити власну справу та досягти нових професійних горизонтів.
Максим Забєля
Фото з особистого архіву Тетяни Андрєєвої.
