Усе професійне життя Віри Ільїної пов’язане з журналістикою. Роки перебування на рідній Донеччині, робота під ворожими обстрілами загартували характер жінки. Міцний дух і моральна витривалість неабияк знадобились Вірі у 2022 році, щоб розпочати новий етап свого життя у незнайомому місті у статусі вимушеної переселенки.

В ексклюзивному інтерв’ю виданню "Рідне місто" пані Віра не лише розповіла про непростий шлях журналіста на Донеччині, а й поділилася власними думками щодо розповсюджених і підкріплених ворожою пропагандою наративів про вимушених переселенців.

Як інженер-конструктор стала журналістом-розслідувачем

- Пані Віро, хотілося б більше дізнатися про Ваше професійне життя. Як Ви потрапили у журналістику?

- Я народилася у Краматорську і завжди жила у рідному місті. Закінчила Краматорський індустріальний інститут. Нині це Донбаська машинобудівна академія. Здобула спеціальність інженера-конструктора. Після завершення навчання лишилась працювати в інституті. Спочатку у науково-дослідному секторі, згодом на кафедрі автоматизації виробничих процесів. Займалася розробками у сфері гідравліки. Зараз навіть дивно згадувати ті часи.

У 90-ті, як і у багатьох, у мене виникла необхідність змінити роботу. З’явилась чудова можливість повчитися за однією з американських програм. У її рамках я здобула свої перші журналістські знання і почала втілювати їх у життя на Краматорському інформаційному телебаченні. Це була невелика приватна телекомпанія, яка здебільшого працювала як продакшн студія.

Ми робили кілька циклів документальних фільмів. Багато їздили по території Донецької області, збирали та фіксували згадки видатних фахівців, представників різних професій. Для мене то була класна професійна школа, яка тривала кілька років. У той час ми проводили кінофестивалі. До Краматорська приїжджали кінематографісти з усіх областей. Так я познайомилася з чудовими та талановитими людьми, зокрема, з Олесем Саніним, видатним українським кінорежисером, який зняв фільм «Довбуш», оператором Лебедєвим.

2000 року я прийшла працювати у ТРК «Краматорськ». Це була кабельна телевізійна компанія. Їй потрібен був фахівець, який би міг підготувати студію, придбати обладнання, налагодити виробництво. Спочатку я прийшла працювати до них як менеджер. Ми налагодили роботу, у нас була своя знімальна група. Реалізовували цікаві проєкти, знімали новини, рекламні ролики, робили багато креативних речей. Це була гарна робота та чудова школа.

- Як з телевізійної журналістики Ви потрапили до друкованого медіа?

- Я пропрацювала у ТРК 3 роки. Потім мене запросили у приватну газету «Пошук» випусковим редактором. Пропрацювала там 6 років. Писати тоді ще не вміла. Довелося перепрофілюватися. Власник видання на той момент шукав людину, яка добре розуміється у друкованій журналістиці. Цією людиною виявився Олег Кубар. Його запросили головним редактором. Він уже тоді мав гарне журналістське портфоліо, працював у багатьох виданнях, мав значний досвід роботи. Для мене особисто він виявився добрим і спокійним наставником.

У нас був дуже гарний колектив. Завдяки цьому «Пошук» швидко став однією з провідних газет у Краматорську. Видання мало гідний тираж. Але час минав, і наш колектив, згуртований завдяки Олегу, виріс із формату цього видання.

У 2009 році увесь наш дружній трудовий колектив у повному складі перейшов у газету «Технополіс», яка тоді була на межі закриття.

Звісно, спочатку було досить важко. Одна справа – друкувати нову газету, а інша – повертати довіру до видання, яке на той момент його втратило. Але у нас була мета, і ми йшли до неї разом. Тому оновили формат, провели багато акцій, щоб люди знову повірили у видання, навіть ходили по домівках – пропонували газету. Ми були впевнені, що робимо дуже хорошу справу та гарний продукт.

Поступово люди почали передплачувати та купувати «Технополіс». Ми не мали приватного власника, тому газета була дійсно незалежним виданням у Краматорську.

З 2010 року ми розпочали співпрацю з Інститутом регіонального розвитку преси. Працювали як журналісти-розслідувачі. Опублікували багато цікавих матеріалів. Навіть була видана книга, куди увійшли усі наші розслідування. За одне з них я отримала нагороду – II місце на Всеукраїнському конкурсі.

- Бути журналістом-розслідувачем – це завжди нелегко. А проводити розслідування на локальному рівні - вдвічі важче. Викликів і ризиків набагато більше. Адже у регіонах усі один одного знають. Як це Вам вдавалося?

- Ми постійно вчилися. Наша команда завжди була на семінарах, тренінгах, навчаннях. Це дозволяло створювати якісний контент. Також ми брали участь у різних грантових програмах. Це було дуже важливо у той час.

Наші розслідування стосувалися всієї Донецької області. Але відкритих конфліктів із місцевою владою не було. Бо ми були юридично обізнані. Коли про щось писали, обов’язково робили допублікаційні експертизи. Тому за увесь час роботи проти нас не було жодного судового позову. Видання мало гарний рекламний бюджет, нас читали, купували, передплачували. Колектив був сталим, плинності кадрів не було.

- У 2014 році Краматорськ опинився під ворожою окупацією. Чи покидали Ви Донеччину тоді? Чи вдалося продовжувати журналістську діяльність?

- 2014 року, коли ворожі угруповання зайняли Слов'янськ, а потім Краматорськ, ми практично не зупиняли роботу. Донецьку область я не залишала і не збиралася. У нашій будівлі було бомбосховище та напівпідвальне приміщення. Ми обладнали там собі притулок. Принесли меблі, воду, аптечки, теплі речі, щоб можна було вночі сидіти.

Ми працювали на вебсайті. Намагалися максимально доносити інформацію нашим читачам. Тоді ще працювала міська рада. Я ходила на сесії, апаратні наради. Місто жило.

Звісно, з представниками окупантів ми ніякого співробітництва не мали. Одного разу вони звернулися до нас із проханням розмістити оголошення про «референдум». Ми відмовили. Потім вони захотіли отримувати від нас матеріали на узгодження перед випуском. Ми відповіли, що нам ліпше закритися, ніж узгоджувати тексти. І працювати у такому форматі ми не будемо.

На початку липня 2014 року ми випустили черговий номер газети. Через сильні обстріли усю ніч просиділи у бомбосховищі. Тираж лишився непроданим. Працювати тоді вже було неможливо, порушилася вся логістика. Ми відключили в офісі електроенергію, інтернет – і люди пішли додому. А вранці наступного дня – 3 липня 2014 року – до редакції прилетів снаряд. На щастя, ніхто не постраждав. Через два дні орки пішли з Краматорська…

- Редакція від ворожого влучання отримала серйозні пошкодження?

- Так, ми дуже постраждали матеріально. Редакцію фактично було зруйновано, комп'ютери, вся техніка вийшла з ладу. Ми усе відновлювали самотужки. Школярі та читачі допомагали виносити сміття. Місцеві підприємці дали шпалери. Французи надіслали нам кілька моніторів, на щастя, системні блоки збереглися частково. Так ми знову почали працювати.

У лютому 2015 року Краматорськ зазнав чергового ракетного обстрілу. І знову постраждала наша редакція. Ми лишилися без вікон. Але своїх читачів не зрадили й продовжували працювати. Люди це оцінили.

Я продовжувала співпрацювати із редакцією. Але основним місцем роботи на той момент стала посада редактора відділу у газеті «Вісті Донбасу». Це було обласне видання із накладом у 50 тисяч примірників. Газета поширювалася у громадах області, на лінії зіткнення, надходила до військових. Цікаво, що видання не було суто інформаційним, воно мало на меті підтримку українців і протидію ворожій пропаганді.

- До речі, а наскільки активною була російська пропаганда у той час?

-Тоді, як і зараз, російські пропагандисти проводили величезні дезінформаційні кампанії. Вони поширювалися по всій країні, але в інформаційному просторі Донеччини квітли особливо буйним цвітом.

На протидію російській дезінформації у 2017-2018 роках ми почали співпрацювати з проєктом Горохівського «Без брехні». Основна мета: розвінчання численних фейків. Проєкт проходив у два етапи та тривав близько двох років. Наша регіональна редакція переважно робила моніторинг політичних заяв.

Ми були як фактчекери. Роботи було багато, ми робили від 5 до 7 детальних фактчекінгів у місяць. Моя робота була пов'язана не лише з творчістю – я була однією з тих, хто керував проєктом. Ми прослухали достатню кількість тренінгів, щоб мати змогу працювати якісно, без упередженості. Проєкт потребував багато часу.

- Знаю, що останні роки Ви співпрацюєте з Донецькою торгово-промисловою палатою. Як розпочався цей етап Вашого професійного життя?

- У 2019 році мене запросили працювати до палати директором департаменту зв'язків із громадськістю. На той момент я очолювала журналістську профспілку, чудово всіх знала, стосунки з колегами були добрі. Здавалося, що робота мені відома та зрозуміла. Але, коли прийшла на роботу, виявилося, що у Торгово-промислової палати є свої нюанси, і вони виявилися для мене складними. Палата має свою мову, термінологію. Це окремий абсолютно цікавий світ. А мені необхідно було писати пресрелізи, готувати промо акції, щось описувати. Довелось багато чому навчитися.

На той момент мені здавалося, що я назавжди пішла від свого прекрасного телевізійного минулого, але ні. У палаті ми написали проєкт і отримали обладнання для власної відео- студії. І тут мої навички тележурналіста стали у пригоді. Вдруге мені довелось обладнувати студію та купувати техніку. Довелося усе згадувати: як працюють камери, як потрібно встановлювати світло.

- Які виклики постали перед Вами 24 лютого 2022 року?

- Тут важливо зазначити, що Донецька торгово-промислова палата – це релокована бізнес-асоціація. Колектив вже пережив 2014 рік. Він бачив, на що перетворилася чудова будівля палати у Донецьку. Працювати повноцінно у Краматорську було неможливо. Тому керівництво ухвалило рішення згорнути діяльність і виїхати у більш безпечний регіон. Це виявилося правильним рішенням. Адже головне було зберегти людей. Невдовзі були зруйновані відділення палати у Маріуполі та Бахмуті. У квітні 2022 року зруйнували й будівлю Краматорського відділення. Тож палата під час війни зазнала дуже великої матеріальної шкоди.

Віра Ільїна почала життя "з нуля" на Прикарпатті

У березні 2022 року я виїхала на Франківщину. Моя дочка одружилася з хлопцем, у якого там були родичі. Спочатку ми переїхали до мальовничого села, розташованого у каньйоні Дністра. Жили у великому будинку із родичами, які виїхали з Бучі, Гостомеля. Згодом вирішили перевезти туди й «Технополіс». І зробили це.

Я поїхала до районного міста Городенка. У міській раді знайшла чудового молодого депутата. Пояснила ситуацію, для чого нам як вимушеним переселенцям у роботі потрібен Інтернет. Довго чекати не довелось. До нас приїхала бригада, хлопці провели нам Інтернет і оплатили цю послугу на найближчі пів року. Так наше видання почало працювати. Спершу відновив роботу сайт, а восени 2023 року і сама газета. Ми зареєструвалися як релоковане підприємство. Почали працювати дуже активно.

- Пані Віро, чи відчули Ви як вимушена переселенка підтримку з боку журналістської спільноти?

- У Національної спілки журналістів є гасло: «Журналісти важливі!». У той момент я зрозуміла, що то не просто слова. Це дійсно міцна спільнота однодумців.

У Городенківській громаді, де ми були, є районна газета «Край». Я прийшла до редакції познайомитись із колегами. Мене там дуже добре зустріли. Дівчата порадили звернутися до Івано-Франківського центру журналістської солідарності. Я поїхала туди. Там вже працювало багато журналістів. Було світло й інтернет, усе необхідне для роботи. Ми потрапили у максимально дружнє партнерське середовище, де нас усі підтримали, допомогли фінансово, залучили нас до культурного життя міста та регіону. Тут у мене і трьох моїх колег з Краматорська виникло бажання поповнити ряди Національної спілки журналістів України.

Згодом я переїхала до Івано-Франківська. У місцевій торговій палаті мене теж тепло зустріли. Надали кабінет, обладнане робоче місце, житло. Тож наразі я щодня ходжу на роботу. Продовжую працювати у Донецькій палаті, але на базі Івано-Франківської.

- Чим окрім роботи зараз наповнюється Ваше життя у новому для вас місті?

- У місті є спільнота Святого Егідія. Один із керівників цієї спільноти – журналіст Іван Хорук. Він працював на Суспільному каналі тележурналістом. Наразі займається волонтерською роботою. У спільноті вимушені переселенці можуть отримати гуманітарну допомогу. Але зазвичай люди приходять просто поговорити, отримати моральну підтримку. Спільнота підтримує не лише ВПО. Тут годують безхатченків, проводять заходи для дітей, відвідують самотніх людей похилого віку у інтернаті.

Я, на жаль, не можу повністю віддаватися цій волонтерській роботі. Тому вже рік буваю у спільноті один раз на тиждень, коли люди приходять за гуманітарною допомогою. Моє завдання – поговорити з людиною, розпитати її про побутові проблеми, про усе, що турбує. Ця робота духовно, психологічно дуже витратна. Але мені подобається цим займатися, бо за допомогою звертається багато переселенців з Донецької області. Люди довіряють тобі. Це дуже відповідально. Мене ця волонтерська діяльність заряджає.

- Зі світлин у соцмережах знаю, що Ви ще знаходите час на спорт.

- Зі спортом у мене давні стосунки. Ще 2015 року з Донецька до нас приїхала чудова людина Юрій Сазонов. Він був одним із керівників Донецького клубу «Ракетка та волан». Там грали у бадмінтон, теніс і кроссмінтон. Це гра по типу великого тенісу, але замість м'ячика гравці використовують воланчик. З цієї дисципліни проводять навіть чемпіонати світу. Він прийшов до нашої редакції та запропонував пограти. А у нас колектив спортивний, ми й у футбол грали усі разом.

Так ми почали грати у кроссмінтон. Зрозуміло, «привезли» це захоплення і до Івано-Франківської області. І вже у квітні 2023 і цьогоріч у місті відбулися два міжнародні чемпіонати. До нас навіть приїжджали засновники кроссмінтону з міжнародної федерації.

- Здорово, що Ви знаходите час і сили на роботу та власні захоплення. А чи доводилось Вам як журналісту, який має досвід у боротьбі з російською дезінформацією, самій зіштовхуватися з такою інформацією після переїзду? Чи, на Вашу думку, вплив російської пропаганди відчувається більше на сході?

- Гадаю, що вплив російської дезінформації відчувають на собі усі українці, де б вони не мешкали – на сході, заході чи за кордоном. У суспільстві накопичується втома від війни – і ворог радо користується цим, запускає численні фейки, втілює одночасно по кілька дезінформаційних кампаній.

Відлуння цих кампаній періодично доходять і до мене. Більшість з них стосується якихось негативних стереотипів про вимушених переселенців. З власного досвіду припускаю, що це інформаційна кампанія, спрямована на роз'єднання регіонів. Ворог прагне створити штучні кордони між людьми, намагається заставити їх шукати винних не серед росіян, а серед нас самих. Але я вірю, що розумних людей в Україні більше. І вони не поділяють українців як на мешканців сходу чи заходу…

Коли інколи мені особисто доводиться чути якісь такі думки від оточення, я завжди наголошую, що зараз у нас триває війна. Ми маємо згуртуватися, а не бездумно повторювати ворожі наративи. Навіщо йти за ними? Навіщо свідомо працювати на роз'єднання?

Думаю, що після війни у кожного українця будуть геть інші погляди на життя. Ми позбавимося значної кількості стереотипів, нав’язаних нам ворожою пропагандою.

І багато у чому навчимося один в одного. Переселенці зі сходу усвідомлять, що у західній частині України живуть роботящі люди, які дуже зворушливо ставляться до своїх дітей, пишаються своїм корінням. У них є чому повчитися у плані ціннісних настанов. А мешканці західних областей зрозуміють, що у переселенців зі сходу варто повчитися стійкості, адаптивності та вмінню виживати за будь-яких умов. Коли ти приїхав у нове місто, де нікого не знаєш, і швидко взявся до власної справи. Усе відновив, налагодив і рухаєшся далі. Цьому також треба вчитися.

Адже ми – вимушені переселенці – носії унікального досвіду виживання. Запитайте у мене, яких навичок я набула, яких зайвих пріоритетів позбавилася, від яких помилок, непотрібних витрат можу застерегти. Адже цей мій досвід може завтра знадобитися і вам.

- Які у Вас плани, пані Віро?

- Робота у Торгово-промисловій палаті навчила мене дивитися на життя стратегічно. Я зрозуміла, що редакція – це підприємство, і як кожне підприємство, вона повинна мати свою комунікаційну стратегію, стратегію розвитку, позиціювання. А все інше – тактика. Я думаю, що зараз через війну ми усі маємо тактичні зміни, але не стратегічні. І це важливо.

Сподіваюсь, що у мене є власна стратегія, а решта змін – це лише тактика. Упевнена, що попереду у нас гідне майбутнє. Ті, хто пов’язав своє життя з журналістикою, повинні виконувати своє стратегічне завдання – інформувати, бути корисними суспільству. Адже наша професія – це не про гроші, це більше про служіння людям, якщо ти хочеш бути максимально корисним.

Я завжди думала, що змінити ситуацію у суспільстві навряд чи зможу. Та й немає у журналіста на меті когось вчити чи змінювати. Для мене особисто важливо, щоб моя робота змінювала мене саму. Коли ти працюєш і виживаєш у надважких умовах війни, і при цьому знаходиш потрібну комунікацію, щось корисне реалізуєш, то чим би ти не займався, у тебе все буде чудово. Дай Боже нам тільки усім здоров'я та Перемоги.

Довідково

За відкритими даними Опендатабот, в Україні від початку повномасштабного російського вторгнення релокувалися майже 19 тисяч компаній. З них понад 1 тисяча переїхали з міста до області.

Майже 19 тисяч компаній переїхало від початку 2022 року, за даними ЄДР. Найпопулярнішими напрямками, куди рухається бізнес, виявилися Київська та Закарпатська області. Серед усіх компаній найчастіше релокуються гуртовики.

З усієї кількості компаній, які змінили своє розташування від початку повномасштабної війни, трохи більш як 1 тисяча переїхали з міста до області. Наголошується, що половина з них - понад 600 підприємств - виїхали з Києва, а ще 60 або 5,1% - з Одещини, 57 або 5% – з Донеччини.

Спілкувався Максим Забєля.

Фото з особистого архіву Віри Ільїної.