Покровськ, відомий як місто вугільників, шахтарів та металургів, зіткнувся з масовою евакуацією власних жителів після тривалого періоду прийому біженців з інших районів Донеччини. За останніми даними, населення міста скоротилося вдвічі - з 60 до 28 тисяч осіб.
Журналісти Свої.City опитали кількох мешканців Покровська про їхні плани на майбутнє. Відповіді демонструють різноманітність ситуацій та настроїв.
Два з половиною роки Покровськ був евакуаційним хабом. Тепер мешканці міста активно евакуюються
Данило, місцевий шахтар, зізнається, що йому "тяжко" бачити, як місто порожніє. Він планує вивезти родину, але сам хоче продовжувати працювати, сподіваючись "залишитися мешканцем українського Покровська" в найближчий рік.
Неля Леонідівна, працівниця електропідстанції, вже вивезла речі з міста. Вона розповідає: "Мені до пенсії залишилось не дуже багато. Треба допрацювати". Жінка сподівається продовжити роботу на релокованому підприємстві, але мріє повернутися до українського Покровська.
Людмила Полтавченко, голова місцевої організації Товариства Червоного Хреста, готується до релокації разом зі своєю організацією. "Буду їхати туди, де буде моя організація. Там працюватиму, допомагатиму людям", - говорить вона.
Олена, спеціалістка Покровського БКП, висловлює надію на стабільність: "Я сподіваюсь, що ми і далі будемо працювати, тримати Покровськ охайним". Проте вона додає: "Якщо зовсім буде погано, я звісно поїду. Я не буду сидіти тут під бомбардуванням".
Особливо зворушлива історія Володимира, пенсіонера з Костянтинівки Мар'їнського району. Його село вже не існує, і він їде в евакуацію до Кропивницького. "Що виїхав раніше, що зараз — я все одно бомж. Без минулого та майбутнього", - з гіркотою зауважує чоловік.
Ці розповіді ілюструють складну реальність, з якою стикаються жителі прифронтових територій, балансуючи між надією на повернення та необхідністю планувати нове життя в інших регіонах України.
